Коли усе було готове, ми посідали споживати вечерю під відкритим синім небом. А опісля, знайшовши зручне місце, звідки було видно усю околицю, вмостилися відпочивати на м'якій, наче перина, траві. Могутній згук трембіти закликав пастухів доїти отари. Ніби солдати на алярм звідусіль до загону збіглися вівці і юрмилися тепер, штовхаючи одна одну. Кілька баранів гордо стиналися у бою рогами. Малі ягнята голосно блеяли і гралися, мов діти, а їхні матері ніжно помекували та намагалися повилизувати своїх нащадків.
Неподалік у повітрі завис орел.
— Поціль у нього, старий розбійнику! — усміхаючись, підбадьорив опришка ватажко. — Як буде так кружляти над нашою стаєю, то ще біди накличе.
Опришок задумливо глянув на гордого птаха. Та враз звідкись від землі спалахнула блискавиця й полетіла у небо, луна покотила горами грім пострілу. То один з вівчарів вихопився вперед і вистрілив зі своєї рушниці.
— А щоб тебе Перун побив! — скрикнув спересердя опришок, та відразу ж перехрестився.
Якусь мить орел навіть не зворухнувся, а тоді широко змахнув крилами і поволі почав підніматися усе вище й вище, понад хмари.
На полонині поволі догоряв день, а в долах уже давно запала глупа ніч. Сірий важкий присмерк, наче хвиля припливу, піднімався вгору, накочувався на нас, загрожуючи затопити, легкий туман поплив услід за призахідним сонцем і позолотів у йогр останніх променях.
У долинах, під нашими ногами, лежали глибокі нічні тіні, прірви зяяли чорним бездонням, і лише верхівки гір усе ще купалися у веселому рожевому світлі.
Уже зовсім споночіло, коли ми підвелися і рушили до стаї. Над горами сіялося м'яке зоряне сяйво. Кулики пролітали повз нас, сови сторожко й сумно пугикали в яругах.
Раптом щось схоже на велику тінь майнуло нам назустріч, шугнуло до ніг опришка, який ішов попереду, тричі знялося вгору і знов упало долі й тричі скрикнуло, мов новонароджене дитя. Ми стерпли. Стало моторошно, дами перехрестилися, ніхто не зронив ані слова.
Після третього скрику старий опришок підніс руку, ніби благословляючи, й виразно проказав глибоким поважним голосом: "Хрещу тебе во ім'я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь."
Тієї ж миті з'ява зникла і довкола запанувала тиша.
— Що то було? — запитала панна Лодойска, нервово цокаючи зубами. — Якесь застереження?
— Це сова, — сухо зауважив природознавець.
— Хіба Ви не чули, як воно тричі крикнуло: "Охрести мене! Охрести мене! Охрести мене!" — мовив із спокійною переконаністю опришок.
— То шо ж то було?
— Загублена душа.
— Що?! — перепитала Лола.
— Дитя, яке померло нехрещене і потім неприкаяно блукало поміж небом і землею— Що сім років з'являється воно своїм батькам, родичам або й просто звичайним християнам і вимагає охрестити його.
— Ви охрестили його?
— Так, охрестив цю загублену душу, — з побожним трепетом у голосі відказав опришок. — Тепер вона віднайде спокій.
— А я гадаю, шо Ви охрестили сову! — вигукнув роздратовано професор.
— Так, часом вони з'являються в образі сови, це правда, — опришкова віра була непохитною. — То як гадаєте, — мовив далі неквапно, — переночуємо у стаї, а рано-вранці рушимо у Чорногору.
Ми увійшли до хижі, де вже позбиралися усі вівчарі, тільки двоє сторожів лишилися надворі. Посеред стаї було велике довгасте ватрище, там горів вогонь, який принесли пастухи з рідних домівок у долині. Тут, на висоті п'яти тисяч футів над рівнем моря, його підтримуватимуть аж до того часу, як усю череду поженуть знову вниз, від 15 травня аж до 15 серпня. Якби ця священна ватра згасла, прийшла би біда, так вірили гуцули.
Між маленькими віконцями висів образ святого Мико-лая. Уздовж стін стояли широкі дерев'яні лави, на долівці натрушено соломи. Усе обставлено дуже по-спартанському.
Ми сіли на лави. Окрім священного вогню, шо палахкотів у ватрищі та червоних відсвітів ватри надворі, перед стаєю, світла більше не було.
Якийсь час усі мовчали, панувала цілковита тиша, тільки дрова потріскували та стиха зітхала файка опришка.
Раптом загавкав пес, далі другий. Шалений хрипкий гавкіт та людські голоси зближалися до стаї. Ватажко поволі підвівся.
На порозі у примарному світлі ватри постала надзвичайно дивна з'ява.
Струнка дівчина, якоїсь дикої первісної вроди, здивовано дивилася на нас своїми великими чорними очима. Вона, як звіря, зблиснула білими зубами, які дуже вирізнялися на тлі засмаглого обличчя, аж мороз поза шкіру пішов. Криваво-червона вовняна спідниця, біла вишита сорочка, короткий, вивернений хутром назовні овечий кептар підкреслювали її звабливі набубнявілі, наче бруньки, форми. Вона стояла босоніж, з топірцем у жилавій руці, в оточенні кошлатих фавнових голів, які погрожували й насміхалися над нами водночас, а на руках — маленьке чорне бісеня з тендітними ріжками.
Дами скрикнули.
— Не бійтеся, — заговорив ватажко, співчутливо усміхаючись. — Це добра дівчина, вона пасе тут у горах своїх кіз. Ну, Атанко, чого ти шукаєш у нашій стороні?
— Притулку,— відповіла пастушка. — Для мене і моїх кіз. Ватажко знову усміхнувся.
— Так, так, в околиці розпочалося полювання не на жарт.
— Та ж не хочете, аби мене і мою череду роздерли вовки, — мовила вона спокійно.
— Та вже ж не хочемо, — згодився ватажко. — Залишайся з нами.
— А мої кози?
— Най переночують у череді.
— Але маленькі найби зосталися зо мною, — попросила стиха. — Надворі так холодно.
— Добре, добре.
Атанка на якусь хвилю зникла в темряві, а тоді увійшла до стаї у супроводі трьох козенят, четверте ж, ніби кохане дитя, тримаючи на ру*лх. Вона оглянула нас усіх по черзі, сіла на солому і ніжно пригорнула чорне козенятко до грудей. Решта козенят, схожих на маленьких гномиків, — двоє білих, а одне брунатне, — сполошено брикали по стаї, то вистрибували на лавки, то мало не оступалися у вогонь, знову сахалися, плутаючись у сіні.
— Може б наші любі гості чогось скуштували? — почав ватажко. — Принеси, Сильвестре, найкращого молока.
Один з пастухів уніс досередини бербеницю, інший запалив смоляну скіпку і причепив її над ватрищем.
— Щоб мене грім побив! — нараз сердито скрикнув ватажко, поглянувши на молоко. — Усе скисло. Закладаюся, шо то дід6 усе поробив. Ну, начувайся!
— Негаразд, не подумавши, винуватити в усьому діда, — втрутився опришок.
— Той може помститися, — вигукнув малий Мінда.
— Що ти про це знаєш? — відказав ватажко.
— Немало, неньку, — гарячкував малий. — Це — чоловічок, десь фут заввишки, з великою головою, довгою сивою бородою та волоссям, і живе він у бузинових хащах.
— Хіба ти його бачив, хлопче?
— Не бачив, — відповів парубійко поважно, — але чув, що він завжди помагає в господарстві, доки його хтось не розгніває.
— Так воно є, — підтвердив опришко. — Ми його добре спізнали з нашими кіньми та коровами.
— Ну то хай вже, — мовив ватажко з притиском, озирнувшись по стаї. — Якщо вже він прийшов і є тут серед нас, то хай собі залишається, ми не маємо на нього зла і приймемо його за гостя. Але якщо він псутиме молоко і робитиме шкоду, без усякої на те причини, то на Святвечір я його замовлю чарами і добре почастую підпаленою соломою та й вижену з хати, навіть якби мені самому довелося скакати через святвечірню ватру.
Глузливий смішок з темного кутка стаї був відповіддю на ватажкову мову.
— Чи Ви чули? — прошепотів хлопчик.
— То коза, — спробував пояснити професор.
— Дід то був, — з докором повернувся до нього один з вівчарів.
— Смійся! — вигукнув ватажко. — Але ти знаєш, розмова з нами коротка.
Знову запала тиша. Атанка сумно потупила очі.
— Ви не бачили Ґреґора? — запитала врешті опришка майже байдуже, не підводячи погляду. — Уже тиждень, як зник.
— Ні, його я не бачив. А ти потерпаєш за нього?
— Нещастя чигають на мисливця, — пробурмотіла похмуро молода пастушка. — А там, угорі, мавки...
— Чи цей Ґреґор твій коханий? — співчутливо запитала Лола бідну дівчину, яка засоромлено мовчала. — То бажаю тобі усілякого шастя. Ти гарна дівчина.
Атанка здригнулася, помітивши на собі прискіпливий погляд польки, і гостро сплюнула набік.
6. Дід — добрий дух, охоронець домашнього вогнища.
— Що то має означати? — скрикнула панянка ображено.
— Вона хоче застерегтися від уроків, — пояснив з усміхом капелан. — Бо Ви похвалили її вроду і побажали їй щастя. А окрім того, у Вас великі чорні очі, таким наш народ приписує відьомську силу; від погляду чорних очей діти й тварини можуть заслабнути, жінки втратити свою красу, любов і щастя підуть з димом. Такими чарами, й самі того не відаючи, можуть володіти добрі люди, без лихих намірів.
Знову на якийсь час запала тиша. Раптом звідкись з далечі почувся пронизливий свист, йому вторували протяжні звуки трембіти, меланхолійна, гарна аж до моторошности мелодія, а до неї долучилася батярська шалена опришків-ська пісня про красеня-легіня...
Ще при перших звуках пісні Атанка підвелася. Усе в ній напружено вслухалося.
— Чуєш? — запитав тихо ватажко.
— Це розбійники? — схвилювалися дами.
Ще голосніше задзвеніла розбійницька пісня, глибокий сильний чоловічий голос співав зовсім поряд. А тоді до стаї у супроводі великого чорного пса увійшов молодий стрункий гуцул з вродливим обличчям та безстрашним поглядом, у коричневому кептарі та штанях, крисаня прикрашена орлиним пір'ям, на оздобленому блискучими бляшками чересі — порохівниця з оленячого рогу, у руці — рушниця й то-пір, убита косуля на спині. То був Ґреґор, мисливець.
Досить незвично було спостерігати, як привіталися закохані, з якоюсь ніжною сором'язливістю, на яку здатний тільки наш народ.7 Дівчина стояла з потупленим поглядом.
— Доброго вечора, Атанко, — заговорив парубок.
— Добре, шо ти тут, Ґрегоре, — мовила Атанка. Вони навіть не торкнулися одне одного.
Ґреґор показав нам застрелену косулю, яка, як і всі тутешні тварини, була набагато меншою за розмірами від західноєвропейських; я й сам колись уполював сарну в Альпах поблизу Зальцбургу. Але наша косуля перевершує альпійську граційністю та проворністю. Потім леґінь сів на лавку поруч з пастушкою, вони стиха розмовляли й цього разу уже трималися за руки. Пастухи ж тим часом роздмухали ватру перед стаєю.
— Добре, що Ви підтримуєте ватру, — сказав Ґреґор. — По сусідству з'явився ведмідь. Я сам бачив його сліди та
7. Дивовижно, шо у нашій багатющій народній творчості, у незчисленних казках, приказках, легендах та піснях, записаних дослідниками чи й в таких, які збереглися тільки в усній народній творчості, ніколи не стрінеш фривольности, не кажучи уже про відверто непристойні речі.
роздряпані кігтями дерева.