Ми сіли на коней. Опришок спершу підсадив у сідло обох дам і професора, підтягнув кожному стремена, а тоді й сам скочив на спину свого вірного й випробуваного товариша, ще раз кинув оком на хату та на молоду жінку на порозі й гукнув:
— Ну то з Богом!
Малий Мінда їхав попереду на своєму чорному коникові з вогнистими очима, більше схожому на кота. Ми — за ним.
Наш загін — я з рушницею та до зубів озброєний опришок — на чолі, мій козачок на нашому Сивкові з кривою шаблею при боці замикав кавалькаду, а ще — дами, капелан, хірург у своєму незмінному плащі і передусім професор, який у своєму капелюсі нагадував плантатора, з сачками, бляшанкою для збору трав, що скидалася на дуло гармати. Це було трохи схоже на єгипетську експедицію, і мені мимоволі згадалася команда: "Учених та напівучених — досередини!"4
Коли ми, простуючи на південь, виїхали із затемненої густими смереками ущелини і звернули у широку, оточену височенними буками долину, перед нами відкрилася панорама
* Жахливо. Справді жахливо... Боже мій, фр.
4. Вчені, що супроводжували єгипетську армію Наполеона, та осли, на яких вони їхали.
високих гір в усій своїй урочистості та сумовитій могутності. Від величних гірських обрисів, від темно-зелених тисячолітніх пралісів, стрімких покресаних ущелинами скал, що здіймалися аж до хмар і вселяли побожний трепет, віяло вічністю.
І що ближче ми під'їжджали поміж низьких густозарос-лих пагорбів, то стрімкіше виростали перед нами карпатські хребти, не заслонені блакитним серпанком передгір'я, помережані узворами вони майже вертикально здіймалися з рівнини і випростовували нам назустріч голі, майже позбавлені рослинности скелі, шо видавалися удвічі вищими, аніж насправді.
У густій синій далечі виднілися їхні гострі й вуглуваті обриси, обрамлені вузькою темною оксамитовою стрічкою смерек та ялиць, шо у своїй урочистій однотонності скидалися на понищений світовою пожежею, затягнений густим димом велетенський фортечний мур Циклопа, з порослих мохом руїн якого стирчали угору, мов стовпи, високі гірські вершини. Трьома грізними зубцями далеко вивищилася понад своїми двадцятьма сімома товаришами Чорногора, схожа на чорну вежу покинутого велетенського замку. Ця похмура темна стіна тільки де-не-де була помережана блискучими ниточками струмків та водоспадів, а високо угорі, над білими смужками снігу, мерехтів у сонячному промінні тонкий прозорий серпанок хмар.
Невгамовна маленька полька весело вовтузилася у сідлі, сміялася й співала, а панна Лодойска та єгипетський професор виливали своє захоплення в потоці слів.
— Яка безмежна Господня велич!.. Merveilleux!*.. Admirable!**. Грандіозно!.. Неймовірно!.. Sans pareille!..*** Чудо природи!.. Хоч малюй! Направду, хоч малюй!.. Як Ви можете залишатися таким незворушним, пане Захер-Мазох?
Опришок спокійно натоптав свою файку, викресав вогню і шматочком тліючої губки, від якої пішов приємний гіркуватий запах, підпалив вишуканий жовтий тютюн з Чеґету.
Ми швидко піднімалися угору поміж порослих мохом та папороттю, наче затягнених зеленою сніддю, уламків скель, які, здавалося, скотилися з гір до нас, уділ. Маленькі гуцульські коники пішли галопом по воді та по ріні, перестрибуючи гострі камені, аж професорові раз у раз доводилося хапатися руками за гриву свого скакуна. Обабіч від нас височіли крислаті буки, наче форпости великого лісу, напинаючи над нашими головами широкий зелений дах. Здавалося, їхні дупласті стовбури позіхали нам просто в обличчя, якось
*Чудово! "Блискуче! '"Незрівнянно!
знічев'я і байдуже. Розкішні дерева сходилися усе тісніше й тісніше і врешті безкраїй праліс прийняв нас у своє лоно.
Важкий гіркуватий дух обценьками стиснув груди, нас оповила глибока холодна тінь та вільгість. Грізно випиналися з клаптів туману голі сірі скелі, побагрянені сходом сонця, ніби охоплені полум'ям. Монотонно й сумно співали невидимі гірські потоки, і дятел монотонно стукав дзьобом по дереві, у тому моторошному стукоті вчувалося гупання молотка, котрим забивають цвяхи в домовині...
Зимовий ранок у Мерані незрівнянно привітніший. Гірський котлован, долини, переповнені рожевим світлом, зелено-багряні ліси піднімаються угору схилами, на яких де-не-де видніються хатини, прикрашені тонкою різьбою. Гостроверхі гори, укутані білим снігом, який святково мерехтить на сонці, чітко вимальовуються на тлі синього безхмарного прозорого неба. Могутньо і приязно сяє сонце. Маленькі синички з блискучими груденятами без угаву метушаться на темно-зеленому гіллі дерев понад берегом, щось собі насвистуючи. То тут, то там теплі золоті промені виманять на світ Божий зелену ящірку; вона вилазить на камінь і гріється, сторожко піднявши голівку. У хащах лавру та плюща виспівує зяблик. Вікна будинків заломлюють сонячні промені, наче збільшувані скельця. Усюди виблискують перли талої води. З кінчиків трав уздовж потічка звисають поодинокі крижані краплини, вигойдуються і виблискують, ніби діаманти. Усе наче створене для того, щоб звеселити людське серце.
Якщо в Альпах, навіть при всій їхній неприступності та могутності, над усіма верхами і долами панує веселість, приязність та спокій, то нашим Карпатам, як і нашому народові властива глибока, мовчазна й невимовна туга, якась певна дикість, предвічна поганська велич; їхня похмура маєстатичність, здається, намагається нас пригнітити й розчавити, щоб потім з іще більшою силою вознести над важкою задушливою землею.
У віковічному пралісі, який оточує нас зусібіч, царює незайманка-природа.
Широке гілля, густе листя прадавніх буків та велетів-дубів переплелося між собою, утворивши гігантське склепіння; пронизане сонячними променями, воно, наче коштовне склепіння палаців із арабських казок, мерехтить зеленим смарагдом, тремтить від глухого таємничого шуму, мов від звуків органу.
Поміж брунатними стовбурами, схожими на могутні гранітні блоки, нап'явся моріжок, гладкий, мов хустка. Що далі ми заходили, то вище, барвистіше і казковіше випиналися з трави незнані квіти, зела та кущі. Ліщина, малина й ожина від ледь чутного ранкового леготу привітно махали нам, мов добрим друзям, своїми зеленими руками. Великі метелики тріпотіли в повітрі крильцями, мов вишитими орієнтальними візерунками. Сонце волокло свою тугу золотаво-зелену сіть по травах, ягодах, ядучо-червоних лишайниках; його сяйво стікало вниз по стовбурах і внизувало блискотливими краплями широкі чаші папороті й мох, між якими звинно перепліталися широкі, вузлуваті, поморщені корені дерев.
Звабні лілії колихалися віддалік на поверхні болота, вкритого, немов зеленим малахітом, округлим серцеподібним листям латаття та ряскою.
Глухарі важко й галасливо злетіли у повітря.
Час від часу з нашої стежки сповзала у сухе торішнє листя гадюка, сичала, звивалася в клубок і за якусь мить зникала з очей.
Жодної співочої пташки, жодного привітного світлого голосочку.
Граціозними стрибками помчала догори молодим буком білочка, сердито настовбурчивши руду шерсть та густого хвоста, заховалася між листям і зорила на нас із-за гілляки своїми кругленькими чорними блискучими очицями.
Широкий прохолодний лісовий потічок, що котився поміж гострих каменів почерез великі білі валуни, мурмочучи і скімлячи, приєднався до нас. Він вийшов нам назустріч, однак ми простували угору, до його витоків, а він ніс свої води у долину, до моря. Маленька бабка спинилася перепочити на замшілому камені, що лежав посеред потоку, наче заселений жучками, комарами та мушками острівець. Бабка зметнула хвостиком, пробігла кілька крочків, киваючи чорною голівкою, врешті злетіла й подалася вслід за мерехтливим сріблом хвиль.
Посеред крихітної сонячної галявинки, проламаної у лісових хащах бурею, височіло всохле дерево, вкрите, мов лускою, світлими рештками кори. На ньому виднілося кілька глибоких чорних дупел, з яких долинало безугавне підозріле гудіння — м'яка заспокійлива мелодія.
Старий опришок притримав коня
— То великий рій диких бджіл, — мовив він, уважно оглядаючи струхлявілий стовбур.
Це була повчальна для нас, людей, гра: маленькі створіння літали туди й сюди, тріпотіли над полонинськими квітами, які далеко навсібіч розсилали свої пахощі, висмоктували з них нектар; довгою вервечкою, мов робітники на будові, підлітали до вузьких входів свого вулика, принося-чи запашні взятки. Усе це робилося в поспіху, навіть з нетерпінням, без хвильки спочинку, без байдикування, а глибоке поважне гудіння вулика заохочувало усіх інших до старанности та працьовитости.
Яка могутня воля, яка одностайність, яке єднання незчисленних крихітних живих істот для великої спільної мети...
Далі дорогою нам трапилося нагромадження замшілих кам'яних уламків, наче вал, насипаний людськими руками.
— Не інакше, як розбійницьке лігво, — проспівала флейтовим голосочком панна Лодойска. — Ах, як поетично!
— Не розбійницьке це лігво, а лисове, — відповів, доброзичливо усміхаючись, опришок. Він змусив свого коня підійти впритул до споруди, аж зашкряботів пісок і посипалося каміняччя, й заглянув досередини.
— Пішов десь на гульки, — сказав за хвилю. — У нього саме пора женячки, скоро буде справляти весілля. Не так давно я бачив, як він ніжився зі своїм серденьком при місячному світлі.
Об'їхавши замок Лиса Микити, ми почали спускатися до Черемошу, який котив свої води поміж струнких вільх та мокрих чагарів, зелено-сріблясто пінився, закручувався вирами, з плюскотом викидаючи на поверхню білі бульбашки. Вузька кладка без поруч з хитких ялицевих стовбурів, яку підтримували тонкі стовпи, була перекинута через ріку. На превеликий жах дам, котрі здійняли вереск, та професора, який непорушно, із заплющеними очима, мов мертвий ідол, закаменів у сідлі, коні впевнено ступили на місток, не залишивши нам ані хвильки на роздуми. Десь неподалік почулися жалібні і водночас здивовані згуки одуда.
Піднявшись на протилежний берег, ми потрапили у царство хвойного лісу. Поміж струнких смерек мерехтіли червоняві стовбури сосен, трохи више велетенські ялиці утворювали похмурі нефи з високим склепінням, немов у гігантському храмі. Те склепіння не пропускало ані промінчика, тут панував м'який присмерк. Із потрісканої кори дерев витікала смола, жовта, мов мед.