— А надто тепер, відколи ти страждаєш. Ти справді страждаєш?
Я мовчки похилив голову.
— Северине! Чи ти ще мене кохаєш? — скрикнула вона зненацька з пристрастю в голосі. — Чи ти здатний іще мене кохати? — Ванда так рвучко притягнула мене до себе, що таця перевернулася, кавник з горнятами посипалися додолу, і кава розлилася на килим.
— Вандо, моя кохана Вандо! — скрикнув я, щосили пригортаючи її, укриваючи поцілунками її уста, обличчя, груди. — У цьому моя біда, бо я кохаю тебе несамовитіше, що більше ти мене катуєш, що більше мені зраджуєш! О! Я загину від болю, кохання та ревнощів!
— Але я тебе ще й не зраджувала, Северине, — усміхаючись, заперечила Ванда.
— Не зраджувала? Вандо! На Бога! Не жартуй зі мною так жорстоко! — вигукнув я. — Я ж сам відносив листа князеві...
— То й що? То було запрошення на сніданок.
— Відколи ми у Флоренції, ти...
— ... я залишалась вірною тобі, — докінчила Ванда. — Присягаюся усіма святощами! Усе це робилося, лиш би сповнити твої фантазійні забаганки, тобі на догоду! Проте залицяльника я собі таки заведу, інакше справа не буде доведена до кінця, і ти ж сам згодом докорятимеш мені, що я була недостатньо жорстокою з тобою. Мій коханий, прекрасний рабе! Сьогодні ти знову маєш стати Северином, стати лише моїм коханим. Я нікому не віддавала твого одягу, він тут, у скрині. Одягнися, як тоді, у маленькому курортному селищі в Карпатах, де ми так щиро кохалися. Забудь усе, що сталося відтоді! О, ти легко це забудеш у моїх обіймах, я вицілую з тебе увесь твій смуток!
Вона заходилася голубити мене, немов дитину, цілувати й пестити, а тоді урешті попросила з чарівним усміхом на устах:
— А тепер одягнися! Я теж причепурюся... Може, вбратися у хутряну кацабайку? Так, так, сама знаю! Іди вже!
Коли я повернувся, вона стояла посеред покою в оздобленій горностаєм червоній кацабайці поверх білої атласної сукні, волосся присипане білою пудрою, а чоло прикрашене крихітною діамантовою діадемою. На мить я здригнувся, так моторошно вона нагадала мені Катерину II, однак Ванда не дала мені часу на спогади, потягнула за собою на канапу, де ми провели дві млосні години. Тепер це була не сувора, примхлива повелителька, а витончена жінка, ніжна коханка. Вона показувала мені світлини та книжки, які вийшли нещодавно друком, і вела бесіду про них з такою дотепністю, знанням справи й смаком, що я не раз захоплено підносив її руку до своїх уст. Вона попросила мене прочитати вголос кілька віршів Лєрмонтова, а коли я вже розпалився не на жарт, лагідно прикрила мою руку своєю долонею — у її м'яких рисах, ніжному погляді таїлося тихе вдоволення — і запитала:
— Ти щасливий?
— Ще ні.
Вона відхилилася на подушки канапи й спроквола розстебнула кацабайку.
Та я поспіхом прикрив горностаєм її напівоголені перса.
— Ти доводиш мене до шалу... — пробурмотів я.
— То ходи до мене!
Я вже лежав у її обіймах, уже Ванда цілувала мене, пестячи язиком, немов зміїним жалом, коли вона раптом запитала знову:
— Ти щасливий?
— Понад всяку міру!
Ванда засміялася. То був зловісний, пронизливий сміх, від якого мені холодом сипонуло поза шкіру.
— Раніше ти, рабе, мріяв бути забавкою у руках прекрасної жінки, а тепер собі вигадав, наче ти вільна людина, чоловік, коханець? Дурень! Досить лише мені кивнути, і ти знову станеш рабом! На коліна!
Я скотився з канапи їй до ніг, зазираючи їй у вічі, ще не ймучи віри тому, що відбувається.
— Не повіриш, але я нудьгую, — мовила вона, розглядаючи мене зі схрещеними на грудях руками. — А ти саме й годишся на те, щоб на кілька годин розвіяти мою нудьгу. Не дивися на мене так...
Ванда штовхнула мене ногою.
— Ти будеш усім, що я забажаю, — людиною, річчю, твариною...
Вона подзвонила. Увійшли мулатки.
— Зв'яжіть йому руки за спиною!
Я не пручався, так і стояв на колінах. Мулатки завели мене до невеличкого виноградника, що з південного боку межував із садом. Між виноградом простягалася кукурудзяна нива, то тут, то там ще стирчали поодинокі сухі цурпалки стебел. Збоку стояв плуг.
Мулатки прив'язали мене до стовпа і розважалися, шпигаючи мене своїми золотими шпильками до волосся. Та це тривало недовго, бо надійшла Ванда в горностаєвій шапочці, руки — в кишенях кацабайки. Вона звеліла відв'язати мене від стовпа, натомість скрутити руки за спиною, одягнути на шию ярмо й запрягти у плуга.
А тоді її чорні чортиці погнали мене на ниву; одна вела плуга, інша смикала віжками, третя підганяла мене батогом, а Венера в хутрі стояла осторонь і спостерігала.
* * *
Коли наступного дня я прислуговував Ванді за вечерею, вона звеліла:
— Принеси й собі накриття, — а коли я хотів було сісти навпроти, заперечила: — Ні, сядь коло мене, ближче...
Вона в чудовому гуморі, подає мені юшку своєю ложкою, годує зі своєї виделки, кладе голову на стіл, наче грайлива кицька, кокетує зі мною. На біду, я трохи довше, ніж годиться, розглядаю Гайде, яка прислуговує за столом замість мене. Мені щойно тепер впадає у вічі, що вона має шляхетні, майже європейські риси обличчя, розкішні перса, немов вирізьблені з чорного мармуру. Вродлива чортиця помічає, що вона припала мені до вподоби, і усміхається, зблискуючи зубами. Не встигла служниця вийти за поріг, як Ванда вихоплюється з-за столу, палаючи від люті.
— Та як ти смієш у мене на очах милуватися іншою жінкою! Мабуть, вона більше люба тобі, ніж я, ще демонічніша!
Я лякаюсь — такою я Ванди ще ніколи не бачив, вона раптом зблідла, аж уста побіліли, і затрусилася усім тілом — Венера в хутрі ревнує свого раба! Ванда зриває з цвяха батога і цвьохає ним мене по обличчю, а тоді кличе чорношкірих служниць, велить мене зв'язати і кинути до льоху, темної, вогкої кімнати, справжньої в'язниці.
Хряскають двері, чути, як скрегоче засув, скрипить, обертаючись, ключ у замку. Я полонений, похований живцем.
I ось я лежу — не знаю, скільки минуло часу, — зв'язаний, наче теля, яке притягнули на заклання, на снопі вогкої соломи, без світла, без їжі, без води, без сну. Вона заморить мене голодною смертю, якщо я не закацябну швидше — Ванда на таке здатна! Мене лихоманить від холоду. Чи може, це гарячка? Здається, я починаю ненавидіти цю жінку...
* * *
Червона смуга, наче кров, цідиться підлогою. Це світло падає з щілини у дверях, зараз вони відчиняться.
На порозі з'являється Ванда, загорнена в соболине хутро, й освітлює льох факелом.
— Ти ще живий? — запитує вона.
— Ти прийшла мене вбити? — відповідаю я глухим, хрипким голосом.
Двома кроками Ванда вмить опиняється біля мене, стає навколішки біля моєї лежанки і кладе мою голову собі на коліна.
— Ти захворів? Як палають твої очі... Ти кохаєш мене? Я хочу, щоб ти мене кохав!
Вона витягає короткого кинджала. Я здригаюся від страху, коли його лезо зблискує перед моїми очима. Я направду увірував, що ця жінка хоче мене вбити. Ванда ж сміється і розрізає мої пута.
* * *
Тепер вона дозволяє мені щовечора приходити після вечері, просить почитати вголос, балакає зі мною про усілякі цікаві речі. Здається, ніби вона цілковито змінилася, поводиться так, наче їй соромно за своє дике свавілля й жорстокість супроти мене. Зворушлива ніжність немов просвітлює усе її єство, а коли на прощання простягає мені руку, в її очах проглядає ота надлюдська потуга добра й любові, яка видушує з нас сльозу, від якої забуваються усі житейські страждання та страх смерті.
* * *
Я читаю їй "Манон Леско". Вона відчуває взаємозв'язок, але не каже ні слова, лише час до часу усміхається і, зрештою, згортає книжку.
— Більше не хочете читати, милостива пані?
— Сьогодні — ні. Сьогодні ми самі гратимемо "Манон Лес-ко". Я маю побачення на набережній СаБсіпе, а ти, любий шевальє, супроводжуватимеш мене туди. % знаю, ти це зробиш, чи не так?
— Як накажете...
— Я не наказую, я прошу... — каже вона з неймовірною чарівністю, якій годі опиратися, потім підводиться, кладе руки мені на плечі й дивиться у вічі. — Які очі! Я так кохаю тебе, Северине! Ти навіть не уявляєш, як я тебе кохаю!
— Еге ж, — відповідаю я гірко, — так кохаєте, що аж призначаєте побачення іншому...
— Я мушу так вчиняти, щоб тебе розворушити, — жваво відповідає вона. — Я повинна мати залицяльника, щоб не втратити тебе. Я не хочу тебе втратити, ніколи й нізащо, чуєш? Бо кохаю лише тебе, тебе і нікого більше!
Вона пристрасно впилася в мої уста.
— О! Якби я могла, як би мені хотілось, усю свою душу віддати тобі в поцілунку — ось так! Але вже йди...
Вона накинула звичайне чорне оксамитове пальто, голову загорнула темним башликом, швидко пройшла ґалереєю й сіла в бричку.
— Ґреґор мене повезе, — гукнула кучерові, той невдоволено відійшов.
Я видряпався на козли й сердито цвьохнув батогом коней.
На СаБсіпе, там, де головна алея закінчується густим гаєм, Ванда виходить з брички. Була ніч, лише поодинокі зірки зблискували з-поза сірих хмар, що пропливали небом. На березі Арно стояв чоловік у темному пальто та розбійницькому капелюсі й дивився на жовті хвилі. Ванда швидко звернула в чагарнику вбік і поплескала чоловіка по плечі. Я ще бачив, як він обернувся до неї, схопив її за руку, а тоді вони зникли за зеленою стіною дерев.
Нестерпна година. Нарешті в хащах зашелестіло — вони повернулися.
Чоловік супроводжує її до брички. Яскраве світло ліхтаря освітлює його неймовірно юне, ніжне, мрійливе обличчя — я вперше його бачу — і виграє в пишних білявих кучерях.
Ванда простягає йому руку, яку він побожно цілує, потім киває мені, і вже за мить бричка летить довгою алеєю, відмежованою від ріки муром дерев, наче зеленими шпалерами.
Від садової хвіртки лунає дзвоник. Знайоме обличчя. Чоловік з СаБсіпе.
— Як Вас відрекомендувати? — запитую французькою. Чоловік знічено хитає головою.
— Можливо, розумієте німецькою? — скромно питає він.
— Гаразд, я запитую про Ваше ім'я...
— Ах, на жаль, я не маю імені, — ще більше ніяковіє чоловік. — Скажіть Вашій господині, що німецький художник з Саэсте просить її... Та ось і вона сама!
Ванда вийшла на балкон і кивнула чужинцеві.
— Ґреґоре, проведи пана до мене! — гукає вона мені. Я провів художника до сходів.
— Спасибі, я вже й сам знайду дорогу! Дуже й дуже дякую! — і чоловік кинувся догори сходами.
Я залишився внизу і з невимовним співчуттям дивився услід бідолашному німцеві.
Венера в хутрі впіймала його в тенета своїх рудих кучерів.