Навіть у природі не відчувається й натяку на ту серйозність і тужливість, яка характерна нашим краям. Ген далеко, аж до білостінних вілл на околицях міста, розсіяних на світло-зелених горах, не знайдеться жодного закутка, не осяяного яскравими променями сонця. І люди не такі поважні, як ми; можливо, їх менше гризуть клопоти, бо на позір усі вони дуже щасливі.
Ще кажуть, ніби на Півдні навіть вмирати легше.
Тепер мені видається, що й краса може існувати без колючок, а чуттєвість — без муки.
Ванда знайшла надзвичайно гарну невеличку віллу на одному з найчарівніших пагорбів на лівому березі Арно, навпроти Cascine, прогулянкової набережної, і винайняла її на зиму. Ця вілла розташована в пишному саду з гарненькими алейками посеред густої зелені, з моріжками та квітучими рабатками, засадженими камеліями. Вибудувана в італійському стилі, чотирикутником, вона має лише два поверхи. Уздовж одного з фасадів тягнеться відкрита ґалерея, своєрідна лоджія з гіпсовими копіями античних скульптур; кам'яні східці ведуть просто до саду. З тієї ж галереї можна потрапити до лазнички з розкішним мармуровим басейном і далі виткими сходами до спальні господині.
Ванда займає увесь другий поверх.
Мені відведено кімнатку внизу, ледь не при самій землі. Вона дуже симпатична, там навіть є коминок.
Я обійшов увесь сад і на одному пологому горбику знайшов за зачиненою брамою невеличкий храм. У брамі була щілина, і, зазирнувши у неї, я побачив на білому постаменті богиню кохання. Мені приверзлося, наче вона усміхнулась:
— Ти вже прийшов? Я тебе чекала.
* * *
Вечір. Гарненька покоївка прийшла до мене з повелінням від господині — негайно з'явитися до неї. Я піднімаюся широкими мармуровими сходами, минаю передпокій, великий, з надмірною розкішшю умебльований салон і стукаю у двері спальні. Я стукаю дуже тихо, бо пересичена розкіш навколо наганяє на мене ляк. Мого стуку, мабуть, не почули, тож деякий час я стовбичу перед дверима. У мене таке відчуття, ніби я стою перед спальними покоями Катерини Великої, і вона ось-ось з'явиться на порозі в зеленому пеньюарі, отороченому хутром, з червоною орденською стрічкою на оголених грудях, з дрібними, припорошеними білою пудрою буклями на голові.
Я стукаю знову. Ванда нетерпляче розчиняє двері навстіж.
— Чому так пізно? — запитує вона.
— Я стояв перед дверима, ти не почула мого стуку, — відказую я сумирно.
Вона зачиняє стулки дверей, повисає у мене на шиї, а тоді провадить до червоної адамашкової канапи, на якій спочивала. Убрання покоїв — шпалери, фіранки, портьєри, ложе з шатром — усе зроблене з червоного адамашку, на стелі — чудовий розпис "Самсон та Даліла".
Ванда приймає мене в запаморочливому дезабільє. Білий атлас легко й спокусливо струменить її струнким тілом, залишаючи оголеними руки та перса, які м'яко й невимушено потопають у брунатному хутрі соболиного манта з зеленого оксамиту. Наполовину розпущене руде волосся, недбало перехоплене низками чорних перлів, спадає по спині до самих стегон.
— Венера в хутрі, — шепочу я, а вона прихиляє мене до своїх грудей і, здається, ось-ось задушить поцілунками. Більше я не мовлю й слова, думки кудись відлітають — усе захлиснуло море неймовірної п'янкої знемоги.
Нарешті Ванда ніжно звільняється з моїх обіймів і, опершись на лікоть, розглядає мене. Я зісковзнув їй до ніг, вона ж притулила мене до себе, граючись моїм волоссям.
— Чи ти ще мене кохаєш? — запитала вона, її очі затуманені солодкою пристрастю.
— Ти ще й питаєш! — скрикую я.
— Ще не забув своєї присяги? — вела вона далі, звабно усміхаючись. — Тепер, коли все вже влаштувалося, усе готове, я знову запитую тебе, чи ти й справді, з повною відповідальністю, вирішив стати моїм рабом?
— Хіба я не є твоїм рабом уже? — здивувався я.
— Ти ще не підписав паперів...
— Паперів?... Яких паперів?
— Бачу, ти про все забув, — мовила Ванда. — Що ж, облишмо це...
— Але, Вандо, ти ж знаєш, що для мене немає більшого блаженства, ніж служити тобі, бути твоїм рабом. Я готовий усе віддати, навіть життя, лиш би відчути себе повністю в твоїх руках...
— Який ти гарний, коли промовляєш так захоплено, так пристрасно, — прошепотіла Ванда. — Ах! Я закохана в тебе більше, ніж будь-коли, але ж доведеться бути владною, суворою й жорстокою супроти тебе... Боюся, я не зумію...
— Цього я не боюся, — сказав я з усміхом. — То де твої папери?
— Ось! —ледь засоромлено, вона витягнула з пазухи документи і простягнула мені. — Щоб ти сповна відчув мою необмежену владу над тобою, я склала ще одного документа, в якому ти засвідчуєш свою готовність накласти на себе руки. Я навіть можу тебе вбити, якщо захочу...
— Давай папери!
Доки я розгортав аркуші та читав, Ванда принесла перо й чорнило, потім підсіла до мене, обійнявши рукою за шию, й зазирнула мені через плече.
У першому документі йшлося про таке:
"Угода між пані Вандою фон Дунаєвою та паном Северином фон Куземським
Віднині пан Северин фон Куземський більше не вважається нареченим пані Ванди фонДунаєвої і відмовляється від усіх своїх прав нареченого, натомість присягається словом честі мужа та шляхтича бути Tip а б ом доти, доки вона сама не поверне йому свободи.
Як раб пані фонДунаєвої, він повинен називатися Ґреґором, безвідмовно виконувати кожне Ті побажання та накази, в усьому коритися своїй господині, а кожен знак Ті прихильності сприймати як надзвичайну милість.
Пані фон Дунаева не лише мае право карати раба на свій розсуд за найменший недогляд чи переступ, але й катувати його, щойно їй цього заманеться або ж задля розваги, чи навіть убити його, якщо захоче — словом, він стає її необмеженою власністю.
Якщо ж пані фон Дунаева коли-небудь вирішить подарувати своєму рабові свободу, пан Северин фон Куземський повинен забути все, про що він довідався чи зазнав у ролі раба і ніколи, за жодних обставин та жодним чином, не затаїть думок про помсту.
Пані фон Дунаева, як його господиня, зобов'язується з'являтися за найменшої можливості перед рабом у хутрі, особливо тоді, як застосовуватиме до нього жорстоке поводження".
Під угодою стояла нинішня дата. Інший документ складався лише з декількох слів.
"Віддавна пересичений та розчарований буттям, добровільно кладу кінець своєму непотребному життю".
Мене охопив незмірний жах, коли я дочитав документи. Ще не пізно, ще можна відступитися, але шаленство пристрасті, красуня, яка млосно тулилася до мого плеча, позбавили мене здорового глузду.
— Ось це тобі доведеться переписати, Северине, — мовила Ванда, показуючи на другий документ. — Він має бути написаний твоєю рукою. Що ж до угоди, то в цьому випадку такої потреби, звісно, нема.
Я швиденько переписав два короткі рядки, у яких оголошував себе самовбивцею, і віддав Ванді. Вона прочитала написане і з усмішкою поклала аркуш на стіл.
— То що, чи вистачить тобі відваги оце підписати? — запитала вона, схиливши набік голову й лукаво посміхаючись.
Я взяв до рук перо.
—Дай спершу мені, — сказала Ванда. — У тебе тремтить рука, невже так боїшся свого щастя?
Вона забрала в мене угоду й перо. Змагаючись з самим собою, я на мить звів догори погляд і щойно тепер помітив цілковиту історичну невідповідність розпису на стелі, таку властиву картинам італійської та голландської шкіл; вона надавала полотну дивних, навіть зловісних рис. Даліла, жінка з пишними формами, вогнистим рудим волоссям, лежить напівоголеною в темному хутряному манті на червоній канапі, і, усміхаючись, нахиляється до
Самсона, якого кинули на землю й пов'язали фалистимляни. У глузливій кокетливості її усміху вгадується справжня пекельна жорстокість, погляд з-під приплющених очей зустрічається з очима Самсона, сповненими божевільного кохання, які навіть останньої миті, коли ворог вже притиснув коліном його груди і ось-ось устромить в них розпечене залізо, прикуті до неї.
— Ось так! — вигукнула Ванда. — Ти геть розгублений! Що з тобою? Усе ж залишиться, як було, навіть якщо ти поставиш свій підпис! Хіба ти ще мене не пізнав, серденько?
Я глянув на угоду. Під нею стояв її розмашистий рішучий підпис. Ще раз зазирнув у її відьомські очі, тоді взяв перо і швидко підписав угоду.
— Ти тремтів, — спокійно зауважила Ванда. — Може, я водитиму твоєю рукою?
Тієї ж миті вона м'яко вхопила мою руку — і ось уже підписаний другий документ.
Ванда ще раз пробігла очима обидві угоди, а тоді замкнула їх у столі, що стояв біля узголів'я канапи.
— А тепер віддай мені свого паспорта й гроші!
Я витягаю гаманця, простягаю їй; вона зазирає досередини, киває головою і кладе до решти, а я стаю перед нею на коліна і в солодкому сп'янінні схиляю голову їй на груди.
Та раптом вона відштовхує мене ногою, підхоплюється і смикає дзвоника, на теленькіт якого прибігають три юні стрункі мулатки, наче вирізьблені з чорного ебенового дерева, з ніг до голови зодягнені в червоний атлас; у кожної в руці мотузка.
Тут я вмить збагнув, у якому становищі опинився, хотів було підвестися, але Ванда, випроставшись на повен зріст, звернувши до мене своє вродливе холодне обличчя з насупленими бровами та злісним насміхом в очах, дивлячись на мене владним поглядом повелительки, подала знак рукою. Не встиг я й утямити, що відбувається, як мулатки стягнули мене на підлогу, сплутали мотузками руки й ноги, ще й скрутили руки назад, наче засудженому на страту, так що я й поворухнутися не міг.
— Подай мені батога, Гайде, — звеліла Ванда зі зловісним спокоєм.
Мулатка, припавши на коліно, подає батога повелительці.
— Зніми з мене оце важке хутро, — веде далі повелителька. — Воно мені заважає.
Мулатка виконала наказ.
— Подай кацабайку!
Гайде миттю принесла оздоблену горностаєм кацабайку, що лежала на ліжку, і Ванда граційним неповторним рухом ковзнула руками в рукави.
— Прив'яжіть його до цієї колони!
Мулатки підводять мене, накидають на моє тіло товсту мотузку й прив'язують настоями до одного з масивних стовпів, що підтримують шатро ложа.
А тоді нараз зникають, наче під землю запалися.
Ванда рвучко підходить до мене, біла атласна сукня струменить за нею довгим шлейфом, наче срібло, наче місячне сяйво; волосся палахкотить полум'ям на білосніжному горностаєвому хутрі кацабайки. Ось вона, реготнувши, стає переді мною, упершись лівою рукою під бік, у правій — батіг.
— Забави скінчилися, — каже вона з крижаною безсердечністю.