— Без жодних умов, без жодних обмежень твоєї влади наді мною. Хочу залежати тільки від твого милосердя чи гніву!
Кажучи це, я зісковзнув з канапи їй до ніг і дивився на неї знизу захмелілим від жаги поглядом.
— Який ти гарний тепер! — вигукнула вона. — Мене зачаровують, хвилюють твої очі, затуманені, наче в екстазі. Яким же дивовижним буде їхній погляд під смертельними ударами батога, у мить скону! Ти маєш очі мученика!
* * *
Інколи мені страшно усвідомлювати, що я так сповна, беззастережно готовий віддатися у руки жінки. А якщо вона зловживатиме моєю пристрастю, своєю владою?..
То й що? Тоді я скуштую на власній шкірі того, що ще з дитинства заполонювало мої фантазії, сповнюючи солодким жахом. Безглузді страхи! Вона гратиметься зі мною в безневинну гру, нічого більше! Вона ж мене кохає, вона така добра, справді шляхетна натура, не здатна на зраду. Та все ж усе в її руках — вона зможе, якщо захоче. Як ворохобить мене цей страх, ці сумніви...
* * *
Тепер я розумію Манон Леско і бідного шевальє, який обожнював її навіть тоді, коли вона була коханкою іншого; навіть тоді, як її поставили до ганебного стовпа.
Кохання не знає жодних чеснот, жодних заслуг. Воно кохає і прощає і все стерпить, бо не може інакше. Нами керує не тверезий розум; не переваги та недоліки, які нам відкрилися, ваблять чи відлякують нас. Солодка, тоскна, загадкова сила бере нас у свої тенета, і ми перестаємо думати, відчувати, прагнути — віддаємося на волю стрімкому потокові і навіть не питаємо, куди він нас несе.
* * *
Сьогодні на прогулянці вперше з'явився російський князь, який відразу привернув загальну увагу своєю атлетичною постаттю, вродливими рисами обличчя та розкішним убранням. Дами не зводили з нього очей, наче з дикого огира, але він походжав алеями похмурий, нікого не помічаючи, у супроводі двох слуг — мурина, зодягненого з голови до п'ят у червоний атлас, та черкеса в блискучих обладунках.
Раптом він побачив Ванду, прикипів до неї холодним пронизливим поглядом, навіть голову повернув за нею, а коли вона пройшла повз нього, зупинився й довго дивився їй услід.
А вона... Вона пожирала його своїми іскристими зеленими очима і доклала всіх зусиль, щоб зустрітися з ним знову.
Витончене кокетство, з яким вона ступала, рухалася, пускала бісики очима, зашморгом перехопило мені горло. Коли ми поверталися додому, я сказав їй про це. Вона насупила чоло.
— Чого ж ти хотів, — мовила вона. — Князь такий чоловік, який міг би мені сподобатися, навіть засліпити, а я вільна і можу робити усе, що заманеться...
— Ти мене більше не кохаєш? — затинаючись від ляку, пробубонів я.
— Я кохаю лише тебе, — заспокоїла вона мене. — Але дозволю князеві поупадати за мною...
— Вандо!
— Хіба ти не мій раб? — запитала вона спокійно. — Хіба я не Венера, жорстока північна Венера в хутрі?
Я мовчав. У мене було відчуття, ніби її слова перемелюють мене, мов жорна; її холодний погляд кинджалом пронизав моє серце.
— Негайно вивідай ім'я, помешкання і всі знайомства князя, зрозуміло? — звеліла вона.
— Але...
— Жодних заперечень! Виконуй! — крикнула Ванда з такою суворістю, якої я від неї ніколи не сподівався. — І не з'являйся мені на очі, доки не дізнаєшся усього.
Лише по обіді я зміг принести Ванді бажані новини. Вона залишила мене стояти, наче лакея, сама ж з усміхом слухала моє повідомлення, сидячи у фотелі. Потім кивнула, начебто задоволено.
— Подай мені ослінчика для ніг! — наказала коротко.
Я послухався, приніс ослінчика, поставив на нього її ніжки, а сам зостався на колінах перед нею.
— Чим усе це скінчиться? — сумно запитав я після короткої мовчанки.
Вона весело засміялася.
— Ще ж нічого й не почалося!
— Ти безсердечніша, аніж я думав, — ображено мовив я.
— Северине! — споважніла Ванда. — Я ще нічого не зробила, анічогісінько, а ти вже називаєш мене безсердечною. Що ж буде, коли я втілю в життя твої фантазії, заживу веселим, фривольним життям, заведу собі коло залицяльників — стану твоїм ідеалом, топтатиму тебе й шмагатиму батогом?
— Ти надто серйозно сприймаєш мої марення!
— Надто серйозно? Тільки-но я за них візьмуся, жартами не обмежиться! — заперечила вона. — Ти ж знаєш, якою ненависною є мені будь-яка гра, комедія. Ти сам цього хотів! Чия то була ідея, моя чи твоя? Я тебе нею спокусила чи ти розпалив мою уяву? А тепер для мене це серйозно.
— Вандо, — ніжно заворкотів я, — вислухай мене спокійно. Ми так безмежно кохаємо одне одного, ми такі щасливі, невже ти хочеш пожертвувати всім майбутнім заради миттєвої примхи?
— Це вже не примха! — крикнула вона.
— Що ж тоді? — запитав я налякано.
— Це вже в мені, — мовила вона спокійно, задумливо. — Можливо, ці мої нахили ніколи би й не виявилися, не розвинулися, якби не ти, а тепер, коли все обернулося нездоланним потягом, переповнило усе моє єство, коли я відчуваю в цьому насолоду, коли я вже не хочу й не можу інакше, ти хочеш все повернути? Мужчина ти, чи ні?
— Кохана, люба Вандо! — я заходився її пестити й цілувати.
— Облиш мене! Ти не мужчина!
— А ти! — спалахнув я нараз.
— Я своєрідна жінка, і ти це знаєш, — відповіла вона. — Я не така сильна у фантазіях і не така слабка, коли йдеться про їхнє втілення, як ти! Раз щось почавши, я доводжу справу до кінця, то наполегливіше, що на більший спротив натрапляю. Облиш мене!
Ванда відштовхнула мене і підвелася.
— Ван до! — я теж підхопився на ноги і порівнявся з нею — мої очі навпроти її очей.
— Тепер ти мене знаєш! — вела далі Ванда. — Я ще раз тебе попереджаю. Ти маєш ще вибір! Я не змушую тебе бути моїм рабом.
— Вандо! — вигукнув я зворушено, сльози заслали мені очі. — Ти не уявляєш, як я тебе кохаю!
Вона зневажливо скривила уста.
— Помиляєшся! Ти вдаєш з себе гіршу, ніж є насправді. Твоя сутність набагато добріша, шляхетніша...
— Що ти знаєш про мою сутність! — гнівно урвала вона мене. — Але ти ще мене пізнаєш!..
— Вандо!
— Вирішуй! Підкоришся мені, беззаперечно?
— А якщо я скажу — ні?
— Тоді...
Ванда підійшла до мене впритул, холодна й зверхня. Ось така — зі схрещеними на грудях руками, зі зловісною усмішкою на устах — вона справді була втіленням деспотичної жінки з моїх марень; риси її обличчя видавалися жорстокими, в очах не проглядалося й сліду доброти чи милосердя.
— Гаразд, — озвалася вона нарешті.
— Ти гніваєшся, — мовив я. — Будеш шмагати мене батогом?
— О ні! — заперечила Ванда. — Я тебе рідпущу. Ти вільний! Більше тебе не затримую...
— Вандо... мене, який тебе так кохає?
— Так, Вас, мій пане! Чоловіка, який мене боготворить, — у її голосі чулася зневага, — однак боягузливого, брехливого і віроломного. Забирайтеся геть, негайно!
— Вандо!
— Нікчемо!
Кров прилила мені до серця, я кинувся до Вандиних ніг і заридав.
— Ще тільки сліз бракувало! — зареготала вона. О, який то був убивчий сміх! — Ідіть, не хочу Вас більше бачити!
— Господи! — скрикнув я знетямлено. — Я зроблю все, що накажеш, буду твоїм рабом, твоєю річчю! Розпоряджайся мною, як захочеш, тільки не відштовхуй від себе! Я пропаду! Я не зможу жити без тебе! — я обхопив руками її коліна, цілував її долоні.
— Так, тобі судилося-таки бути рабом й відчувати батога на своїй шкірі, бо ти не мужчина, — сказала вона, і те, що вона мови-
ла це не в гніві й навіть без хвилювання, а так спокійно й розважливо, боляче шпигнуло мене в самісіньке серце. — Тепер я тебе добре знаю, збагнула твоє собаче нутро — ти здатний молитися на того, хто топче тебе ногами: що більше знущається, то відцані-ше любиш. Я тебе вже пізнала, тепер ще ти маєш пізнати мене...
Ванда сягнистими кроками міряла кімнату, а я валявся на колінах, понуривши голову, і сльози цебеніли мені з очей.
— Ходи до мене! — звеліла Ванда, сідаючи на канапу.
Я послухався і сів коло неї. Вона похмуро дивилася на мене, та раптом погляд її немов прояснів зсередини; з лагідною усмішкою вона притягнула мене до себе й заходилася зціловувати сльози з моїх очей.
* * *
Сміховинність моєї ситуації, власне, у тому, що я, мов ведмідь зі звіринця Лілі, можу втекти, але не хочу і готовий стерпіти геть усе, щойно вона пригрозить відпустити мене на свободу.
** *
Якби ж то вона нарешті знову взяла до рук батога! Від ласки, якою вона мене огортає, мені стає моторошно. Я сам собі здаюся маленькою, упійманою мишкою, з якою пустотливо бавиться граціозна кішечка, щомиті готова роздерти свою жертву, і моє мишаче серце ціпеніє від жаху.
Що вона замислила? Як вона зі мною вчинить?
* * *
Ванда начебто цілком забула про угоду, про моє рабство. Чи може, то, справді, було тільки примхою, і вона відмовилася від своїх намірів тієї ж миті, як я перестав чинити їй опір і упокорився її монаршій милості.
Яка ж вона ніжна, яка ж ласкава вона тепер зі мною. У нас блаженна пора.
* * *
Сьогодні вона попросила мене почитати сцену між Фавстом та Мефістофелем, у якій Мефістофель з'являється в образі мандрівного спудея. Вона не зводила з мене очей, у яких таїлося загадкове вдоволення.
— Не розумію, — заговорила вона, коли я закінчив читати, — як може чоловік так ясно, так гостро, так мудро передавати вичитані з твору великі й прекрасні думки, залишаючись неперевер-шеним мрійником, перечуленим невдахою.
— Ти задоволена, — мовив я, цілуючи їй руку. Ванда лагідно погладила мене по чолі.
— Я кохаю тебе, Северине, — прошепотіла вона. — Мені здається, жодного іншого чоловіка я не зможу кохати більше. Будьмо розсудливими, гаразд?
Замість відповіді я міцно обійняв її; безмежно ніжне, печальне відчуття щастя переповнювало мої груди, очі наповнилися слізьми, і одна сльоза крапнула їй на руку.
— Навіщо плакати! — вигукнула вона. — Яке ж ти все-таки дитя!
Катаючись якось околицями, ми зустріли російського князя, який їхав бричкою. Той, вочевидь, був неприємно вражений, побачивши поруч з Вандою мене, і, здавалось, намагався пронизати її своїми іскрометними сірими очима, вона ж — тієї миті я ладен був упасти навколішки й цілувати їй ноги — вдала, ніби не помітила його, байдуже ковзнула поглядом, наче він якась безживна річ або ж дерево, а тоді з чарівним усміхом повернулася до мене.
* * *
Коли сьогодні я побажав їй "на добраніч", вона здалася мені раптом, без будь-якого на те приводу, розгубленою та пригніченою. Що ж її турбувало?
— Мені шкода, що ти йдеш, — сказала вона, коли я вже стояв на порозі.
— Усе залежить від тебе, тільки ти можеш скоротити термін мого важкого випробування.