А Попов, як завжди, не зводив з неї очей.
– Дивись, Димка забув свою скриню з коштовностями, – Шмакова підняла скарбничку. – Важка. Коли б у мене було стільки монет, я купила б собі колечко. – Вона покрутила рукою, ніби її палець уже прикрашало жадане колечко.
– А я купив би мотоцикл і два шоломи, – бовкнув Попов.
– Невже два? – запитала кокетливо Шмакова. – Навіщо?… –Хоча їй було цілком ясно, чому Попов мріяв про два шоломи.
Попов зніяковів, але не відповів.
– А чому ми не пішли у кіно? – запитав він, намагаючися змінити тему розмови.
– Я не пішла тому, що не захотіла, – сказала Шмакова.
– А я як ти, – засміявся Попов.
– Послухай, Попов… То навіщо ти хотів купити два шоломи? – Вона відчувала над ним свою владу, і їй подобалося ним командувати.
Попов спаленів.
– Ну? – владно запитала Шмакова. – Ну чого ти тягнеш?
– Я…я… – видушив Попов, насмілившись признатися, і раптом він почув чиїсь рятівні кроки й прошепотів: – Хтось іде!
Шмакова орієнтувалася відразу.
– Ховайся!-звеліла вона Попову, й сама залізла під парту.
Попов утиснувся поруч неї.
До класу ввійшла Маргарита Іванівна, здивовано поглянула на дошку – від її оголошення лишився тільки підпис, дві літери: "М. І.".
Вона поволі стерла їх.
– Ми вже перетнули шкільне подвір'я, – розповідала Лена, – коли Димка спохопився, що забув скарбничку.
"Гроші забувати не можна, – сказав Валька. – А то їх можуть тю-тю!"
"Я збігаю!" – захоплено вигукнула я, рвонулася, перечепилася ногою за ногу, гепнулася об асфальт і розбила коліно до крові.
"От нездара, – сказав Димка. – Чекайте на мене за рогом", – і побіг до школи.
"Не догодила", – хихикнув Валька.
"А мені не боляче!" – сказала я на зло Вальці, хоч від образи та болю мало не заревла.
"Ти піди в медпункт", – запропонувала Залізна Кнопка.
Накульгуючи, я пошкандибала до школи. Хтось засміявся мені навздогін – так я шкандибала, а мені було соромно за мою незграбність, і тому я теж засміялася й зашкутильгала ще дужче, щоб посмішити всіх.
Коли я проходила повз фізичний кабінет, то почула голоси Маргарити й Димки і від жаху зупинилася. Виходить, Димка спіймався.
"Ти чому повернувся сам? – запитала Маргарига. – А де ж решта?"
"Пішли, – відповів Димка. – Адже фізичка захворіла".
"Але я ж вам написала, що буде урок літератури".
"Хіба?.. Хтось, видно, стер".
"Ну ж у Димки й витримка", – подумала я.
"Не "хтось", а ви, – гостро відказала Маргарита, голос у неї став чужий. – Не люблю, коли брешуть".
А Димка їй у відповідь, що й він не любить, коли брешуть.
"Тоді признавайся… Куди всі "злиняли"? Так, здається, ви це називаєте?.."
Димка мовчав.
"Боїшся правду сказати?" – не відчеплювалася Маргарита.
Вона його соромила, соромила, лаяла, лаяла… Спершу, що ми жалюгідні людці. Потім – неблагородні й невдячні. І не розуміємо гарного ставлення й людської турботи. Перед самісіньким від'їздом… Прикро… Так прикро!.. Просто ніж у спину! Ну аж ніяк не чекала… А в самої голос тремтів.
Мені її шкода стало. В неї свято – весілля, а ми їй ніж у спину. А потім у неї голос зміцнів. Не знаю, чим він її доконав. Може, зневажливою посмішкою кутиком рота, – в нього така посмішка.
Одне слово, вона його лаяла, а він терпів доти, доки вона назвала його боягузом.
"Я боягуз? – уперше подав голос Димка, він залунав у моїх вухах. – Я-я-я-я?!" Так він голосно крикнув, так обурився, що вона назвала його боягузом.
Адже він не був боягузом. Ти ж пам'ятаєш, як він у Вальки відбивав собак, як бився з його старшим братом, з Петьком. Про Димку в школі легенди розповідали. Він витягнув з палаючого сарая кота тільки тому, що маленька дівчинка плакала, а це був її кіт. Всі її заспокоювали, а в сарай, звісно, ніхто не ліз… Уявляєш, як він обурився! Він котів з вогню витягав, хоча їх зовсім і не любив, але витягав! А вона йому: "Боягуз, жалюгідний, нікчемний боягуз!"
Димка – горда людина. А вона йому: "Жалюгідний, нікчемний боягуз!" Як ляпаса дала. Навідліг – лясь! І ляскіт по всьому класу.
Я стояла за дверима, а схопилася за щоку, ніби мені дали ляпаса.
Микола Миколайович побачив, як Ленка схопилася за щоку, ніби все це з Димкою сталося щойно, цієї миті, і він не витримав:
– Та я знаю, знаю, що було далі! Знаю. Тобі стало шкода Маргарити. Я тебе наскрізь бачу – ти ж благородна душа, ти вскочила в клас і все їй виклала!..
– Що ти, дідусю, це не я сказала, – Ленка чомусь перейшла на шепіт. – Димка їй сам виклав усю правду до кінця.
– То це він сказав Маргариті, а не ти? – здивувався Микола Миколайович. – Чого ж вони тоді чіплялися до тебе?..
Ленка не відповіла Миколі Миколайовичу, вона розказувала чимраз швидше, захлинаючись. Слова зривалися з її поквапливих губ:
– Коли Димка все сказав Маргариті, вона очманіла. По-моєму, забула і про своє весілля, і про жениха. Ні слова не відповіла й вискочила з класу. Я заздалегідь сховалася від неї. її каблуки клацали по порожньому коридору, мов поодинокі постріли. Потім вона не витримала й побігла, і стукіт каблуків почастішав і злився в суцільну кулеметну чергу: тра-та-та!
І від Димки я теж сховалася, коли він проскочив повз мене, вимахуючи скарбничкою. В голові в мене все перемішалося, я вихопила носову хустинку, перев'язала нею коліно – і за ним…
Тим часом у класі з-під парти висунулася хитрюча мордочка Шмакової і вкрай ошелешена фізіономія Попова. Вираз їхніх облич на диво точно передавав настрій: Шма-кова була дуже задоволена, її обличчя осявала чудна багатозначна й таємнича посмішка, Попов був розгублений і навіть приголомшений.
– Бачив? – Голос Шмакової тремтів від збудження.
– Ну, Димка! – Попов іще не знав, як ставитися до події, яка відбулася в них на очах, і з надією дивився на подружку. – А що тепер буде?
– Батьків почнуть тягати, – відповіла Шмакова. – А ми з тобою чистенькі.
– Ох, у тебе ж і голова! – захоплено мовив Попов. –
Член уряду… Я їм не заздрю.
– А я не заздрю Сомову. – Шмакова знову посміхнулася й проспівала "лисячим" голоском: –Вони йому влаштують кіно…
– Кудлатий його – в баранячий ріг! – хихикнув Попов, прагнучи догодити Шмаковій.
– Цікаво, що тепер скаже Безсольцева?.. – Шмакова задумалася, та враз якийсь чіткий і ясний план визрів у її голові: вона схопила портфель, крикнула Попову на ходу: – Швидше!.. Подивимося, як Димка буде признаватися… Це ж концерт! – і вибігла з класу.
Попов, як завжди, слідом за нею.
– Я наздогнала Димку на вулиці, – вела далі Ленка. – Він спершу біг швидко, рішуче, потім чомусь пішов поволі, а потім зовсім поплентався… І навіть кілька разів зупинявся, ніби взагалі не поспішав у кіно.
Нарешті ми наздогнали наших. Я гадала, Димка одразу все розповість, і ми ні в яке кіно не підемо. А він – ні. Не розповів. Може, не хотів їм псувати настрій? І всі пішли в кіно. У кіно я весь час думала про Димку, Маргариту, нічого не бачила, ніяк не могла зосередитися і морозиво, яке ми їли, впустила на підлогу.
Після кіно я знову чекала: ось зараз Димка розповість про Маргариту… Мене так тіпало, що Залізна Кнопка помітила й запитала, чому я так тремчу. Я відповіла, що не знаю, а сама подумала: "Може, Димка не сказав нічого нашим тому, що вирішив спершу порадитися зі мною? Адже я його найближчий друг".
Потім усі розбіглися, і ми лишилися з Димкою удвох. І знову я чекала й думала: ось-ось він усе розповість. Ішла і зазирала йому у вічі. Але він нічого не сказав, а я не запитала.
Потім я себе лаяла, що була дурною. Ти подумай!.. Якби я його запитала, якби я сказала, що я все знаю, то все-все було б інакше. Дідусю, він справді думав, що він герой.
Він іще не знав про себе, що він боягуз, так само як я не знала, що дуже скоро стану зрадницею.
– Яка ж ти зрадниця, коли це зробив він? – запитав Микола Миколайович.
– Найсправжнісінька. – Ленчине обличчя знову набуло сумного виразу, стислося, зморщилося, вона боролася із сльозами. – Гірша за нього у сто разів. Ти ось слухай, слухай, і сам побачиш.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
– Наступного ранку, коли ми ввійшли з Димкою в клас, нас зустрів веселий ошатний натовп. Не клас, а клумба з квітами. Всі були готові до мандрівки. Тільки єдина Миронова, як завжди, була у шкільній формі.
Коли з'явилася Маргарита, то всі дівчата їй заплескали, бо вона була в новій гарній-прегарній рожевій сукні з червоною квіткою – адже вона їхала на весілля! Проте Маргарита не звернула ніякої уваги на наше захоплення.
Я побачила її обличчя і злякалася. Подивилася на Димку – бачу, і він злякався. Ну, подумала, зараз нам перепаде за вчорашнє. І вгадала.
Маргарита тримала в руці аркуш паперу, який виявився наказом директора.
Ти знаєш, що там було написано?.. "За свідомий зрив уроку учням шостого класу в першій чверті знизити оцінку з дисципліни. Класному керівникові Маргариті Іванівні Кузьминій оголосити догану. Довести про все, що сталося, до відома батьків учнів…"
Ось що там було написано. А ми сиділи вичепурені, як на весілля. Адже ми збиралися до Москви. Проходи поміж партами були заставлені валізами.
А на вчительському столі височіла скарбничка. Ми мріяли розбити її за Маргаритиної присутності, щоб узяти ці гроші з собою на розваги.
Тої миті ми почули, що на подвір'я в'їхали автобуси, а в школі пролунав довгий дзвінок – це був сигнал до від'їзду! Ми теж рвонули до своїх валіз. А Маргарита як крикнула:
"На місця!"
"А чого ви так кричите? – з викликом запитала в Маргарити Миронова. І потім осадила її так. як тільки вона єдина вміла:-Адже ми люди, а не службові собаки".
Одразу стало тихо-тихо, але ніхто не сів назад, усі стояли й чекали, що буде далі. Маргарита буквально позеленіла. Сукня рожева, а сама зелена.
"Ви ж іще ображаєтесь, – обурилася вона. – Ну чого ви стоїте?.. Я ж сказала – сідайте по своїх місцях".
Усі позадкували до парт, а я чомусь сіла на свою валізу. І звісно, впала разом з нею. А слідом інші валізи попадали. Гуркіт здійнявся.
"Безсольцева, не блазнюй, – сказала Маргарита, – не допоможе".
"Я не блазнюю", – відповіла я.
Насправді я не блазнювала. Просто злякалася її крику. Коли на мене кричать, я обов'язково щось не те роблю – в мене завжди так.
А всі поверхи вже вибухнули, наче бомба, і десятки ніг з тупотом мчали коридором і сходами, і десятки голосів радісно галасували, пролітаючи повз наші двері.