– За зрадництво знаєш що буває?"
А Димка розвеселився; він перестав боятися і, зовсім як колись, сказав:
"Ах, ах, як страшно!"
"Попов, розповідай!" – наказала Залізна Кнопка, демонстративно відвертаючись од Димки.
"А що? – Попов самовдоволено гмикнув і поглянув на Шмакову. – І розповім".
"Ще як розповість, – усміхнулася Шмакова, – хоча декому це й не сподобається… – Вона вдавано зітхнула:– Але що поробиш! Усім не догодиш!"
"Слухайте! – Попов сяяв. – Слухайте, що було!.."
Він так багатозначно поглянув на Димку, що можна було подумати, ніби він усе знає! І я поглянула на Димку, й знову мене наче блискавицею пронизало: його знову від страху всього перекорчило! Тоді я кинулася стрімголов уперед, щоб допомогти йому.
"Послухайте! – вигукнула я. – Послухайте мене!.."
"В чому річ? – обурилася Залізна Кнопка. – Чого ти нам заважаєш?.."
"Ну чому ж заважає, – втрутилася Шмакова. – А може, вона скаже щось до діла. Кажи, Безсольцева… Ми чекаємо з нетерпінням".
"Слухайте, – сказала я. – Це. . це…"
Я втупилася у Димку, свердлила його очима, щоб він зрозумів, що йому вже пора признаватися, що більше немає жодної вільної секунди. Але він знову змовчав, він начебто не помітив моїх поглядів.
"Це… – я наважилася сама назвати його ім'я, якщо він не міг, – зробив…" І замовкла, хоча розуміла, що для відступу уже всі дороги відрізано. Та мені подих перехопило, ніяк я не могла назвати Димчине ім я.
"Ти чому замовкла? – напосілася на мене Шмакова. Вона стояла переді мною в урочистій величній позі, склавши руки на грудях. – Ну-бо, кажи, кажи, хто це зробив, на твою думку?"
– Дідусю! Подивилася я на Шмакову й зрозуміла: ось хто зрадіє, коли довідається про Димку. І раптом я чомусь усміхнулася і сказала зовсім не те, що збиралася…
"Це зробила я!.."
– Ах ось у чому справа, – мовив Микола Миколайович і якось увесь змінився.
Отже, Ленка всю вину взяла на себе. А він, старий дідько, навіть не подумав про це. Здається, вона зможе прожити своє життя не гірше за інших Безсольцевих, тому що володіє тими чудовими рисами вдачі, які неодмінно вимагали від неї участі в долях інших людей і вболівання за них. Це відкриття, що так несподівано завітало до Миколи Миколайовича, потішило його невимовне. Він підвівся й весело пройшовся кімнатою, наспівуючі, собі під ніс, що траплялося з ним украй рідко.
– Що з тобою? – не зрозуміла Ленка.
– Зі мною?-Микола Миколайович радісно усміхнувся. – Зі мною нічогісінько! Розповідай далі, будь ласка! Я уважно слухаю тебе.
– Коли я вперше вимовила, ну, про те, що це зробила я, то багато хто не повірив власним вухам: що це, мовляв, вона верзе. А я подивилася на Димку, усміхнулась і повторила голосно.
"Це зробила я! Зрозуміло?.. Я!"
Які ж у них зробилися смішні обличчя! Рудий роззявив рота і забув його закрити.
"Ти?" – Шмакова вирячила на мене очі.
І слідом за нею Попов теж вирячив.
Кудлатий стусонув мене по спині:
"Ось тобі для початку!"
А Васильєв чомусь перелякався.
"Не може цього бути", – каже.
"Може, може! – закричала я. – Це я!" – і зирк на Димку: мені було цікаво, коли ж він признається.
Васильєв нахилився до мене й тихо прошепотів:
"Я здогадався… Ти їх розігруєш?.."
Я у відповідь засміялася, І Васильєв, задоволений, теж засміявся.
А Залізна Кнопка одразу повірила. Вона з жадністю поглянула на мене, потім обличчя її зробилося жорстоким, – вона не з тих, хто пробачає.
"Як же ти примудрилася, опудало нещасне?"
"А так, примудрилася, – весело відказала я. – Побігла у медпункт, щоб перев'язати ногу, зустріла Маргариту… і все їй розповіла", – а сама знову – зирк на Димку.
Він, здається, вже заспокоївся, а мене це потішило – отже, я знову допомогла йому.
Кудлатий вдруге стукнув мене ребром долоні поміж лопаток, а я навіть не здригнулася. Васильєв підморгнув мені й радісно заволав:
"От смілива!.. Кудлатий, вона тебе не боїться!"
А я справді не злякалася… Щось сталося зі мною нове. Сама себе не пізнала, ну наче це була не я.
Отож, коли я "призналася", Залізна Кнопка одразу взяла владу в свої руки, і всі почали їй підкорятися. Вона звеліла зачинити двері.
Валька схопив учительський стілець, всунув у кільце дверної ручки, хихикнув і радісно потер руки:
"Ну, буде веселе дільце!"
Ми сиділи замкнені – начебто самі в усьому світі. Там скрізь тривало якесь життя, на подвір'ї щасливчики збиралися до Москви, а чи сиділи самі в чотирьох стінах.
Видно було, що ніхто до пуття не знав, що робити зі мною далі.
Першим знайшовся Валька – він зрозумів, що мене треба бити. І швиргонув у мене гумку: вона вдарилася об стіну й врізалася Попову в обличчя.
"А мене ж за що?" – заверещав Попов.
Усі, звісно, засміялися, весело вийшло: цілилися в мене, а влучили в бідолашного Попова. Ну і я теж засміялася й Димці підморгнула; мовляв, а ти, дурнику, чому ж не веселишся?
Проте Димка сидів хмара хмарою.
І ще Залізна Кнопка не побажала веселитися. Вона вихопилася на парту:
"Послухайте, сталася жахлива історія. Серед нас з'явився зрадник!.. – Вона обвела всіх поглядом, щоки в неї вкрилися випіками від обурення. – Що ми з нею робитимемо? Треба вирішувати".
А Васильєв як заволає:
"Спалити її на вогнищі! Хай звершиться громадська страта!"
"Справді! – зрадів Рудий. – Спалити її на вогнищі!"
Всі знову засміялися, тому що Рудий коли кричав: "Спалити її на вогнищі!" – то строїв кумедні міни.
І я теж засміялася і оглянулася на Димку і показала йому, що мені зовсім не страшно.
Але Залізна Кнопка знову не піддалася загальним веселощам.
"Кудлатий, – звеліла вона, – затопи Рудому, щоб він не блазнював".
Рудий сам одразу здався, він вигукнув:
"Я як усі!.. Я їй нічого не пробачаю!.. – Підлетів до мене: – У-у-у, базіка-а-а!"
"Годі, Рудий, потім горлатимеш, а зараз помовч. І забудь про свої дурні жарти, – сказала Залізна Кнопка. – У нас серйозна розмова і серйозна справа".
– Знаєш, дідусю, – сказала Ленка, – в Миронової дуже сильна воля. Я тоді знову подумала: недаремно її прозвали Залізною Кнопкою, недаремно.
"То пробачимо ми їй чи не пробачимо?" Очі її просто спопеляли всіх.
І враз усі загорлали хто що:
"Не пробачимо!.."
"Пробачимо!.."
А я ще нічого не розуміла й закричала:
"Не пробачайте!.. Не пробачайте!.."
"Тихо!"-зупинила всіх Залізна Кнопка.
Миронова розуміла, що всі чекають, що ж вона скаже, і тому знову зволікала за своєю звичкою, а потім із захватом оголосила:
"Безсольцевій – бойкот!"
І всі дружно підхопили:
"Бойкот! Бой-кот!"
У цей час хтось смикнув двері з коридора, а потім застукав і закричав, щоб ми негайно відчинили. Ми пізнали Маргаритин голос.
Я злякалася, що вона ввірветься й викаже Димку. А він іще дужче за мене перелякався. Навшпиньки підбіг до дверей, приклав палець до губів: мовляв, усі мовчіть!
Звісно, ми принишкли. І я, дурна, теж, як він, приклала палець до губів і крутила головою в усі боки, щоб ніхто не видав ані звуку.
Маргарита стукала й стукала:
"Негайно відчиніть!"
А Димка, блідий-блідий, ні кровинки на обличчі, стояв коло дверей. Дивитися на нього було неможливо – так він тремтів.
А Маргарита не відставала:
"Відчиніть, відчиніть!"
Залізна Кнопка підійшла до Димки, відштовхнула його, відчинила двері, і перед нами з'явилася Маргарита. Вона підозріливе запитала:
"Який ще бойкот?.. Що тут відбувається?"
Ми мовчали.
Але тої миті, на наше щастя, хтось із коридора гукнув:
"Маргарито Іванівно!.. Вас Москва викликає!"
Ну, а коли Маргариту Іванівну викликає Москва, вона геть про все забуває. Вона неуважливе поглянула на нас, ніби забула, чого вона стукала і що їй треба,, усміхнулася, махнула рукою і побігла.
Залізна Кнопка незворушливо зачинила двері й запитала, звертаючись до класу:
"Отже, Безсольцевій…"
І їй дружно відповіли:
"Бой-кот!"
"Бойкот!" – вигукнув Васильєв, задихаючись од сміху.
"Ніхто, чуєте, жодна людина не повинна з нею розмовляти, –вимагала Залізна Кнопка. – Хай вона відчує нашу загальну зневагу!.. А тому, хто порушить клятву, ми теж оголосимо найнемилосердніший бойкот! Наш пароль: "Бойкот зраднику!"
"Даєш бойкот!-чулося зусібіч. – Хай живе справедливість!"
"Ух, повеселимося! Га, Сомов?!. – заторохтів Валька. – Поганяємо твою подружку!.. Давай, давай крикнемо разом: "Бой-кот Опу-да-лу!" – чіплявся він до Димки. – Чому ж ти не кричиш?"
Димка криво осміхнувся й змовчав.
А всі навколо захвилювалися, заметушилися: "Як це? Сомов проти бойкоту?"
"Сомов одокремився від усіх! Ай-ай-ай!"
"Ти що, Димочко, справді проти бойкоту? – запитала Шмакова. – Негарно йти проти колективу, неправильно".
Димка й досі криво осміхався, хоча йому було не до сміху.
Валька зрозумів, що Димка розгубився, що він похитнувся, і причепився до нього:
"Ну піднатужся, піднатужся, Сомику! – і хапав його руками, й термосив, і захоплено іржав, розуміючи, що добиває Димку. І стрибав, і танцював круг нього. – Ну давай, давай же разом: "Бойкот Опу-да-лу!.." – йому подобалося так вигукувати, і він майже співав: "Бой-кот Опу-да-лу!" – і напосідав, напосідав на Димку.
Я не витримала; мені шкода було Димки, і я крикнула Вальці просто в обличчя:
"Бой-кот!.. Бой-кот!.."
Валька від несподіванки перелякався й відсахнувся:
"Ти що, очманіла? Гаркаєш у вухо!"
А внизу на подвір'ї тим часом розгорталося своє життя, і в цьому житті настала врочиста мить – водії автобусів запустили мотори. Цей гул досяг наших вікон, і Шмакова вигукнула:
"Автобуси від'їздять!";
Ми прилипли до вікон і з заздрістю дивилися на вируюче шкільне подвір'я, перекидаючись поодинокими словами на адресу тих, що від'їжджали.
"Дивіться, Маргарита з квітами… Ох, ох, задоволена!.. – сказала Шмакова. – Яка поважна… Наречена!"
"Помітила нас… Усміхайтеся їй, усміхайтеся, – звеліла всім Залізна Кнопка і сама теж усміхнулася. – Зробимо їй ручкою. – Вона помахала рукою Маргариті. – Хай не думає, бабця, що ми відкинули копита від переживань".
"Ідуть… – голос у Рудого затремтів. – А ми!.." В очах у нього стояли сльози.
"Махає нам наша квочка, – огидно реготнув Валька. – Добре б їй плюнути на голову… Вона стоїть – їй гей по маківці!"
"Ну й покидьок ти!" – раптом обурився Кудлатий.
"Чому покидьок? – відказав Валька. – А що вона з нами зробила?"
"Знову махає, – гмукнув Кудлатий. – Може, кличе нас, щоб ми привітали її з весіллям?
"Я повз училку бігла й побачила крізь відчинені двері, як учителі там пили шампанське й цокалися з Маргаритою, – вихопилося в мене.