Якийсь розумник устромив голову в наш клас і загорлав:
"Чого ви сидите?"
І зник.
Рудий не витримав:
"Маргарито Іванівно, ми на автобус не запізнимося?" Він так увічливо в неї запитав.
"Не спізнитеся, – відповіла Маргарита, – тому що ви нікуди не поїдете!"
Отоді, можна сказати, всі заніміли. Ми не їдемо до Москви! Цього ніхто не сподівався.
"Як… не поїдемо?" – затинаючись, запитав Рудий, його взяв лох.
"Ви вже повеселилися, – сказала Маргарита. – На двійку з дисципліни".
Попов скочив і схопив дві валізи – свою і Шмакової. "А ми, каже, в кіно не ходили! Ми зі Шмаковою ні при чому!"
"Але й на урок ви не з'явилися. Отож ніхто нікуди не поїде!"
А Попов стояв з валізами, й вигляд у нього був дуркуватий.
"Постав валізи!" – наказала Шмакова.
І ось у цей час раптом пролунав сміх. Усі здригнулися. Хто це сміється в таку мить? Що за божевільний? Аж то – Васильєв! Наш дивак.
"А ти чому веселишся?" – запитала Маргарита.
"Я здогадався – ви нас просто лякаєте!"
"Я лякаю?-здивувалася Маргарита. – Звідки ти взяв?"
"А чому ви тоді в новій сукні?" – запитав Васильєв і засміявся від власної догадливості.
– Я бачу, він добрий хлопець, твій Васильєв, – завважив Микола Миколайович.
– Він поплічник Кудлатого та Залізної Кнопки. Ось вій хто. Ходить за ними наче тінь… не перебивай мене, сам далі побачиш, який він добрий. Усі вони такі добрі, просто золоті – ти побачиш!.. Ти краще слухай, слухай!.. Отже, коли цей дивак сказав Маргариті, що вона жартує, то вона йому відповіла, що зовсім не жартує. Звідки ти це взяв, мовляв, дурнику такий-сякий. "Я, каже, в новій сукні, тому що я їду до Москви. Це ви не їдете!"
У Васильєва видовжилося обличчя.
"Це нечесно, – сказав він. – Директор оголосив догану вам і нам. А тепер ви їдете, а ми ні. А ми ж гуртом збиралися".
А Маргарита як почала обурюватися:
"Ти насправді так думаєш, Васильєв? Чи прикидаєшся?"
"Насправді".
"Ну тоді я тобі все поясню, – з погрозою промовила Маргарита. – Я в кіно не тікала, а постраждала через вас. Одержала догану. Цілком досить для мене. Я повинна була раніше поїхати до Москви, мала цілковите право, а я відклала свій від'їзд. – Маргарита обурювалася і від цього з зеленої стала рожевою, як її сукня. –А через що я відклала свій від'їзд?.. Через вас, щоб вам поставити три-чо-тири зайві п'ятірки, щоб довести, який у мене надзвичайний клас. У Москві, каже, на мене образилися…"
Ну нам-то всім було зрозуміло, кому вона телефонувала і хто на неї образився – жених. Вона з цим женихом просто здуріла. На день по сто разів про нього згадувала, навіть коли не треба: "Жених, жених!.."
І тої миті, коли вона сказала про жениха й про п'ятірки, Залізна Кнопка схопилася, сама зблідла, але спокійним-спокійним голосом, лінивим таким, оголосила:
"Нам не потрібні ваші "зайві п'ятірки", отож-бо ви даремно не поїхали, і на вас тоді ніхто не образився б".
Уявляєш?.. Миронова кому хочеш усе що завгодно може сказати, якщо думає, що має рацію.
Маргарита від її слів очманіла. В неї мало очі не повисли на ниточках. Вона просто заїкою стала.
"Як же вам, каже, не соромно?.."
"А чого нам соромитися? – докинув Валька. – Ми нічого не вкрали".
А Маргарита ще дужче очманіла:
"Ти що ж, гадаєш, що треба соромитися тільки злодійства?"
"А чого ж іще? – Валька засміявся. – У нас усе по закону".
"Тоді, може, ви в кіно втекли навмисно, щоб підвести мене?" – з жахом запитала Маргарита.
"Звісно-о-о-о!"
"Ми навмисно-о-о!"
Вони вигукували ці слова, і їм зовсім не було шкода Маргарити. Вони немов з цепу зірвалися. Це вони від образи на Маргариту й на себе, що виявилися дурнями – проміняли Москву на кіно.
А Димка крутився дзиґою, підбігав то до одного, то до іншого, намагаючись заткнути їм пельку, просто літав по класу.
А всі горлали:
"Ми до Москви не хочемо!.."
"Нам аби двійок якнайбільше!.."
"Он які ви, виявляється, – сказала Маргарита. – Тоді мені з вами більше ні про що розмовляти". І пішла до виходу. "Маргарито Іванівно, стривайте! – Димка намагався її зупинити. – Адже вони жартують!.. – Він метушився навколо неї, забігаючи наперед. – Адже ми заробили!.. До Москви на власні гроші… Я зараз до директора… Він нам пробачить. Слово честі, ми більше не будемо. Маргарито Іванівно, можна я до директора? – Він притулився спиною до дверей і не випускав її. – Адже ви нас потім зможете покарати, Маргарито Іванівно!"
"Пусти, Сомов! – звеліла Маргарита. – Ти пізно спохо-пився".
"А що ж нам робити зі скарбничкою?" – запитав Димка.
Маргарита крутнулася на каблуках, поволі повернулася, взяла скарбничку в руки, підняла високо над головою і… хряснула об підлогу! Уявляєш! Ну, це було наче виверження вулкана! Або наче землетрус!… Особливо в мене підлога під ногами ходором заходила.
До тої миті ми ще на щось сподівалися, як ото дивак Васильєв. А тоді враз зрозуміли: не бачити нам Москви як своїх вух.
"Можете тепер ходити в кіно хоча б і щодня", – сказала Маргарита й пішла собі.
Усі сиділи тихо, та тільки-но двері зачинилися, кинулися до розбитої скарбнички.
І почалося…
"Давайте їй на зло розподілимо гроші й погуляємо!" – вигукнув Валька.
А дивак Васильєв іще хотів їх зупинити.
Кудлатий відштовхнув його й наказав:
"Розподіляй, Шмакова!"
Шмакова зібрала всі гроші, перенесла їх на стіл ; заходилася рахувати.
"Ух, заробили!" – Валька ковтав слину, немов перед ним були не гроші, а смачна їжа.
А Димка раптом схопився з місця немов скажений і став усіх відштовхувати.
"Не чіпайте! Я зараз ці гроші сам зберу й дістану нову скарбничку!"
Він хапав гроші, розсовував їх по кишенях, а сам говорив, говорив: "Ми ще заробимо й гайнемо до Москви на зимові!.."
А Валька вчепився в нього й зарепетував, що ці гроші загальні, що Димка всіх грабує. Ну, тоді на допомогу Вальці кинулися Кудлатий і Рудий. Вони скрутили Димці руки, залізли до його кишень і витягли гроші. А він, бідолашний, борсався в них у руках, випручувався. Потім вони його відпустили.
"Розподіляй, Шмакова!" – звелів Кудлатий.
"Шмакова, не треба!-Димка ледве зводив дух. – Не слухай Кудлатого!"
"Не командуй, Димко, – лагідно проспівала Шмакова. – Я ж тобі не Безсольцева. – А сама косувала на Димку, ну навмисно піддражнювала його, лагідно наспівуючи: – Чому ж ти не б'єшся, не обстоюєш свої принципи?.. Ти ж у нас чесний і рішучий. Ах ти, Димочко, Димочко! Командир ти наш головний… Відкомандувався!.."
– Я ж тобі казала, що вона справжня лисиця, співає солодким голосом, немов колискову, немов заколисує тебе своєю ласкою, а сама під дихало б'є. І Димку вона остаточно вбила –він сидів як побитий пес. Мені його було шкода.
А Шмакова тим часом лічила гроші – ворушила губами, немов листя шелестіло в траві. Ніс у неї видовжився, вона й носом допомагала собі лічити. Тільки один раз відірвалася, коли краєчком ока побачила, що Валька поцупив карбованця й сховав у кишеню. Тоді вона закричала не своїм голосом, що Валька привласнив карбованця.
Кудлатий схопив Вальку за комір, тон одразу повернув гроші й удав, ніби образився, ніби, мовляв, вони не зрозуміли його жарту.
"Не на дурну натрапив. Знаємо ми твої жарти, – зло відрізала Шмакова й знову радісно заспівала: – Все! Як слід. Немов у касі – по двадцять три крб!"
На вчительському столі лежало тридцять шість купок грошей – за числом учнів у нашому класі.
"То шо ж ви, працівнички, роти пороззявляли? Налітайте! – Шмакова акуратно підхопила одну купку. – Призберу ще й куплю голубу куртку. Я в нашому універмазі бачила. Збожеволіти можна!"
За Шмаковою гроші схопив Валька… і зараз же перерахував.
"Не довіряєш?" – посміхнулася Шмакова.
"Гроші лік люблять", – відповів Валька.
Потім почали брати інші… Одні хапали, другі брали недбало, треті перераховували. Кудлатий узяв дві купки й одну відніс Мироновій.
На столі лишилися Димчині гроші і мої.
"А вам що, гроші не потрібні?" – спитала Шмакова.
"Вони ж безсрібники", – хихикнув Валька.
Димка стояв поруч мене, і я відчувала, як його трясла лихоманка. Він рвонувся до столу, схопив свої гроші й зарепетував:
"Жмикрути нещасні!.. Та хай би ви вдавилися цими грошима!.."– Він підскочив до Вальки:-На тобі!.. На!.. – і почав тицяти йому свої гроші.
Я зрозуміла, що він знову хоробрий, і теж закричала:
"І мої віддай!"
Метнулася по гроші й тицьнула їх Димці.
А він тицяв Вальці ці гроші, а вони падали на підлогу й розсипалися, бо Валька перелякано відступав од нього, відштовхував його руки й торочив:
"Та відчепися ти від мене, псих!.."
Васильєв вигукнув, що хай усі гроші повернуть Димці й що справді можна поїхати до Москви взимку.
"Правильно, друзі! – підхопив Димка. –Скидай сюди гроші!" І він підібрав гроші з підлоги й зсипав їх знову на вчительський стіл.
А я від нього заразилася хоробрістю, ніби електрикою. Мене просто розпирало від гордощів за Димку: все ж таки більшість хлопців та дівчат як і досі його поважали. Я подумала, що зараз саме на часі розповісти про Маргариту. Він їй усе виклав не через боягузтво, а тому, що був за правду!
І я тепер теж гасала по класу, підбігала до хлопців і дівчат і говорила:
"Давайте гроші, давайте, повертайте!"
І дехто мені вже повернув, але я не встигла навіть покласти їх на вчительський стіл, тому що тої миті до нас підбігла Залізна Кнопка.
"Набридло, Сомов, – мовила вона. – Ну чому ти весь час мелеш язиком, базікаєш, а треба дізнатися про головне".
"Ви чули, що вона сказала? – В Димки ще блищали очі. – Я мелю язиком… Я пропоную заробити грошей і поїхати на зимові канікули до Москви… А вона називає усе це базіканням". Він підійшов до Миронової: – То скажи нам тоді ти, дорога Залізна Кнопко, якщо я базікаю, то що ж ти вважаєш головним?" Він схилився до неї й приклав долоню до вуха: мовляв, погано все розчув, повторіть.
І я теж повторяла, слідом за ним, кожен його порух і кожне слово:
"То скажи нам тоді ти, дорога Залізна Кнопко, що ж ти вважаєш головним?"-і я приклала долоню до вуха.
Проте нам з Димкою наші дотепність і винахідливість не допомогли. Ми не злякали Залізну Кнопку. Вона – не я. Вона сама кого хочеш налякає. Вона мені подобається, тільки вона дуже безпощадна.
"Хлопці й дівчата! – крикнула Залізна Кнопка, не звертаючи на нас уваги. – Знаєте, що головне? Я зрозуміла. Хтось доніс Маргариті, що ми стерли її напис на дошці.