Друг Ніколаса Ніклбі — мій друг

Уявіть собі літо, якому немає кінця. Літо тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого року. Уявіть собі хлопця, що не хоче ніколи ставати дорослим. Це я.

Уявіть собі перукаря, що ніколи не був молодим. Це містер Вінескі.

Уявіть собі собаку, що житиме вічно. Це мій Пес. Уявіть собі невелике містечко – таке, в яких тепер ніхто вже не живе.

Уявили? То почнімо...

Грінтаун, штат Іллінойс. Останній тиждень червня.

На порозі маленької, на одне крісло, перукарні час від часу гавкає мій Пес.

Усередині містер Вінескі тупцяє навколо своєї жертви – випадкового клієнта, що куняє в кріслі, розморений полудневою задухою.

Там-таки всередині, непорушний, мов чавунна статуя часів Громадянської війни, стою і я, Дуг Сполдінг, дванадцятирічний хлопчина, – стою, дослухаюся до гарячого вітру надворі й чую, як він здіймає хмари гарячої куряви в розжареному, наче пекарня, навколишньому світі, де вже нікому не погано й не добре, а тільки нестерпно жарко, де під деревами лежать хлопці, прилиплі до собак, і собаки – головами на хлопцях, як на подушках, і дерева заколисують їх, безнадійно шепочучи листям: "Більш ніколи нічого не станеться".

І ніщо ніде не рухається, коли не рахувати важких, повільних крапель із величезної, завбільшки з труну, брили льоду, що помалу розтає у вітрині крамниці господарських товарів. І єдина людина, яка тішиться прохолодою, – це міс Фростбайт, помічниця мандрівного чудодія, засунута в порожнину, видовбану за формою її тіла [544] в тій крижині, де її ось уже третій день виставлено на загальний огляд, і, як кажуть люди, весь цей час вона не дихає, не їсть і не говорить. Оця остання мука, як на мене, для жінки найстрашніша.

Ніщо не рухалось і на вулиці за дверима, крім смугастого рекламного стовпчика на тротуарі перед перукарнею, що поволі обертався, показуючи то білу, то червону грань – вони виникали нізвідки й зникали в нікуди, мовби зблиски між двома таємницями.

– Ану... – Я нашорошив вуха. – Щось наближається...

– То всього-на-всього поїзд, Дуг. – Містер Вінескі клацнув ножицями й зазирнув у вухо клієнтові. – Всього лише поїзд, що проходить опівдні.

– Ні... – Я аж рота розтулив і, заплющивши очі, витяг шию до дверей. – Справді, щось таке наближається...

Здаля долинув пронизливий гудок, самотній і смутний, що аж душу вивертав.

– Ти теж відчуваєш це, правда, Пес? Пес гавкнув.

Містер Вінескі зневажливо чмихнув.

– Що може відчувати собака?

– Важливі речі. Значні речі. Збіги обставин. Зіткнення, яких не минути. Так каже Пес. І я так кажу. Ми обидва.

– І він, і ти, і ви обидва. Це вже аж четверо, цілий гурт. – Містер Вінескі одвернувся од напівмертвого від літньої спеки чоловіка в білому фаянсовому кріслі. – А мене, Дуг, більше турбує волосся на підлозі. Підмети-но.

Я заходився вимітати з тонну волосся.

– Ох ти ж... Можна подумати, що воно просто з підлоги виростає.

Містер Вінескі подивився на щітку в моїх руках.

– Атож! Я стільки не настриг. Їй-богу, воно таки саме росте, лежачи на підлозі. Залиш його отак на тиждень, а тоді повернись – і доведеться назувати мисливські чоботи, щоб протоптати тут стежку. – Він показав ножицями на підлогу. – Поглянь. Чи бачив ти коли стільки різних кольорів і відтінків волосся? Оте – з потилиці містера Томкінса. Онде – частина чуба Чарлі Сміта. А оце... оце все, що лишилося від містера Гаррі Джо Флінна. [545]

Я витріщився на містера Вінескі так, наче все те він вичитав з Апокаліпсиса.

– Ну, містере Вінескі, ви, мабуть, усе на світі знаєте!

– Та десь близько того.

– І я... я теж, коли виросту, буду... перукарем! Містер Вінескі, приховуючи втіху, заклопотано повернувся до клієнта.

– Тоді пильнуй, як це робиться, Дуг, очей не спускай. Лікті отак, кисті отак! А ножиці мають промовляти! Клієнти це люблять. Так ніби ти робиш удвоє більше, ніж насправді. Клац-клац, хлопче, клац-клац!.. Я навчився цього від французів. О, ті французи! Вони пурхають-навколо крісла навшпиньки, і їхні гострісінькі ножиці щебечуть і легенько дзьобають волосся, щебечуть і дзьобають, ти тільки послухай, Дуг!

– Ох ти ж! – мовив я, поводячи головою за його ліктем, захоплений тим щебетанням і дзьобанням, та раптом завмер: із гарячої літньої далини вітер доніс якийсь наче стогін, сумовитий і бентежливий. – Онде, знову той поїзд. І щось у поїзді.

– Полудневий поїзд тут не зупиняється.

– Але ж я щось таке відчуваю...

– Я от-от загрузну у волоссі, Дуг. Я підмів волосся.

Після тривалої мовчанки я озвався знов:

– Мені б хотілося змінити собі ім'я.

Містер Вінескі зітхнув. Геть сонний клієнт не подавав ознак життя.

– Що це з тобою сьогодні, хлопче?

– Та не зі мною. Ім'я в мене нікуди не годиться. Ви тільки послухайте: Дуг. – Я наголосив: – Дуг!

– Ну, не музика, звісно.

– Наче скажений собака гавкає. – І тут-таки я похопився. – Ти, Пес, не ображайся, це не про тебе.

Містер Вінескі позирнув на поріг.

– Йому до всього цього начебто байдужісінько.

– Дуг! Це ж просто казна-що. Ні, сьогодні ж до вечора приберу собі нове ім'я.

Містер Вінескі замислився.

– Юлій – на честь Цезаря? Александр — Македонський?

– Хай там що, однаково. Допоможіть мені, містере Вінескі, гаразд? Придумайте якесь ім'я... [546]

Раптом Пес сів на порозі. Я упустив на підлогу щітку.

Десь там, серед усипаних гарячим шлаком пристанційних колій, важко відсапуючись, ревучи вогнедишною горлянкою, з навальним брязкотом і ще пекельнішим, ніж літнє пекло надворі, подихом залізного нутра, до станції наближався поїзд.

– Під'їжджає!

– Проїжджає, – сказав містер Вінескі.

– Ні, таки спиняється!

Тепер уже містер Вінескі мало не упустив свої ножиці.

– Дурниці. Той полудневий поїзд тут тільки пригальмовує.

Ми почули, як поїзд зупинився.

– Скільки чоловік виходить із поїзда, га, Пес? Пес гавкнув один раз.

Містер Вінескі ніяково переступив з ноги на ногу.

– Вивантажують пошту.

– Ні... то чоловік! Ступає легко. Багаж при ньому невеликий. Простує до нашого будинку. Б'юсь об заклад, то новий пожилець до бабусі. І він займе порожню кімнату поряд з вашою, містере Вінескі! Правда ж, Пес?

Пес газкиув.

– Цей собака став надто балакучий,— пробурчав містер Вінескі.

– Я збігаю подивлюся, містере Вінескі. Можна? Далекий звук ходи завмер десь на гарячих безгомінних вулицях.

Містер Вінескі здригнувся.

– То, мабуть, по мою душу. – А тоді додав, майже сумовито: – Гаразд, іди, Дуг.

– Я вже не Дуг.

– Ну, як там тебе звати... Біжи подивися... а тоді приходь розкажи, хай і найгірше...

– Он, дякую, містере Вінескі, дякую!

І я побіг. Пес за мною. Вулицею, провулком, задвірками-аж поки пірнули в буйну папороть біля бабусиного будинку.

– Лежи тихо, – прошепотів я. – Наближається Велика Подія, хоч би що воно там було!

А вулицею, садовою доріжкою і, нарешті, східцями веранди вже простував жвавою ходою той чоловік – грайливо помахуючи ціпком, із старомодним саквояжем у [547] руці, з довгим сивувато-каштановим волоссям, шовковистими вусами та цапиною борідкою, оточений, мов зграйкою пташок, мерехтливим ореолом поштивості.

На веранді, серед вазонів герані, поруч з лавою-гойдалкою на іржавих ланцюгах, незнайомець обернувся і обвів поглядом Грінтаун.

Може, він почув удалині бджолине дзижчання в перукарні, де містер Вінескі, що невдовзі мав стати його недругом, ворожив на кудлатих головах клієнтів, орудуючи своєю електричною машинкою. А може, дочув, як ще далі, в безлюдній бібліотеці, ковзали додолу по скісних променях сонця золотаві порошинки, а десь у закутку хтось черкав пером по паперу, промокав чорнило й знову черкав і промокав – то була тоненька жінка, схожа на ув'язнену в тій норі велику самотню мишу. їй також судилося ввійти в життя цього прибульця. Хто зна, може, він і справді дочув ті звуки, що віщували переміну в його житті. А тим часом...

Незнайомець зняв свого високого моховито-зеленого капелюха, втер хусткою чоло й, не дивлячись нікуди, крім сліпучого розжареного неба, промовив:

– Добридень, хлопче. Добридень, песику. Ми із Псом підвелися з папороті.

– Оце так! Звідки ви знали, що ми тут ховаємось? Незнайомець зазирнув у свій капелюх, неначе шукаючи там відповіді.

– В одному із своїх втілень я теж був хлопцем. А колись давно перед тим, якщо мені не зраджує пам'ять, мав незрівнянне щастя бути собакою. Але... – Він легенько стукнув ціпком по картонній табличці з написом "Кімнати з харчуванням", пришпиленій до поруччя веранди. – Ця вивіска правдива, хлопче?

– Найкращі кімнати в цілому кварталі.

– А ліжка?

– З такими м'якими матрацами, що спиш як на сьомому небі.

– А товариство за столом?

– Говірке, але не надміру.

– А їжа?

– Вранці – гарячі млинці, опівдні – пиріг з персиками, на вечерю – фруктовий торт!

Незнайомець вдихнув і видихнув повітря — так, наче нюхнув усієї тієї смакоти. [548]

– Запродаю свою безсмертну душу!

– Даруйте, як ви сказали? – З-за сітчастих протимо-скітних дверей похмуро визирнула бабуся.

– Та це ж так тільки мовиться, мем,— обернувсь до неї прибулець. – Я не мав на думці ніякого блюзнірства.

І зник у домі. Чути було, як говорить він, як говорить бабуся, як він умочає перо в чорнило, щоб записати в книзі пожильців своє ім'я. Ми із Псом уже теж були там, і я, затамувавши віддих, став читати, що пише незнайомець.

– Ч... а...

– Читаємо догори ногами, хлопче? – весело спитав він, на мить затримавши перо над папером.

– Так, сер.

Він узявся писати далі. Я читав:

– ...а...рл...з... Чарлз!

– Еге ж.

Бабуся, підсліпувато мружачись, придивлялася, як він пише.

– Який гарний у вас почеркі

– Дякую, мем.

Перо побігло далі. А я, розтягуючи звуки, читав:

– Ді-І... к... ке-е... не... – І, затнувшись, зупинився. Зупинилось і перо. Новий пожилець нахилив голову

вбік, приплющив одне око й пильно дивився на мене.

– Ну? – підбадьорив він мене. – То що воно, що?

– Діккенс! – вигукнув я.

– Молодець!

– Чарлз Діккенс, бабусю!

– Я й сама вмію читати, Дуг. Гарне ім'я...

– Гарне? – аж задихнувся я. – Це велике ім'я! Але ж... Я вважав, що ви...

– Помер? – Пожилець засміявся. – Ні. Живий, при доброму здоров'ї і щиро радий, що зустрів тут прихильного читача, знавця і шанувальника!

Бабуся принесла свіжу білизну, я взяв сяквояж, і ми троє вже йшли сходами нагору, коли назустріч нам виплив величезний, як корабель, дідусь.

– Дідусю, – сказав я, дивлячись просто йому в обличчя, щоб побачити, як вразять його мої слова.