Круки

Він вийшов з автобуса на Вашінгтон-сквер і півкварталу пройшов назад, радий, що таки вирішив навідати цих людей. Тієї хвилини йому не хотілося бачити в Нью-Йорку нікого, окрім Пола та Хелін Пірсонів. Він приберіг їх насамкінець, знаючи, що після багатьох зустрічей із багатьма дивними, знервованими й нещасними людьми їхнє товариство подіє на нього, мов ліки. Вони радісно потиснуть йому руку, заспокоять його, оточать увагою і теплими словами. Вечір вийде гамірним, довгим і дуже приємним. А повернувшись за кілька днів до Огайо, він згадуватиме Нью-Йорк тільки тому, що двоє милих людей створили йому оазис у цій пустелі розпачу й самоти.

Хелін Пірсон уже чекала його біля ліфта на п'ятому поверсі багатоквартирного будинку.

— Привіт, привіт! — вигукнула вона.— Як я рада бачити тебе, Вільямсе! Заходь же, заходь! Пол незабаром повернеться, він допізна засиджується в своїй конторі. Сьогодні в нас курчата по-мисливськи. Сподіваюся, тобі смакуватимуть курчата по-мисливська мого власного приготування. Ти любиш курчат, Вільямсе? Я певна, що любиш. А як там твоя дружина, діти? Сідай, знімай пальто, скидай свої окуляри, ти набагато привабливіший без них. Вогко надворі, правда? Випити хочеш?

Оглушений цим словесним потоком, він опам'ятався уже в квартирі, відчувши, що вона стягує з нього пальто, розмахуючи вільною рукою. В обличчя йому війнуло різкими парфумами. "Боже милостивий,— подумав він здивовано,— вона ж п'яна",— і пильно подивився на Хелін.

— Один мартіні,— погодився гість.— Але тільки один. Ти ж знаєш — пияк із мене ніякий.

— Авжеж, любий. Пол повернеться о шостій, а зараз тільки пів на шосту. Нам так приємно, що ти завітав до нас, Вільямсе, нам так приємно, що ти посидиш із нами — адже ми не бачилися понад три роки!

— А, чорт! — вигукнув він.

— Я справді дуже рада бачити тебе, Вільямсе,— сказала Хелін. Язик її злегка плутався, і кожен рух здавався аж надто обережним.

Вільямс раптом подумав, чи не помилився він квартирою, чи перед ним справді Хелін, а не якась незнайома жінка. Звісно, сьогодні в неї міг бути важкий день — таке час від часу трапляється з кожним.

— Давай-но вип'ємо вдвох. Я поки що перехилила тільки одну,— сказала вона, і він їй повірив.

Певне, вона почала пити відразу після того, як він востаннє бачився з нею — потроху, але щодня. Щодня і щодня, аж поки... Він не раз бачив, як це траплялося з його товаришами: ще хвилину тому тверезий, а через мить, після одного ковточка, усі порції останнього року, які проспиртували все тіло, виділяються з крові і мчать назустріч новій порції, мов до старого друга. Десять хвилин тому Хелін, можливо, була твереза як скло, але зараз її повіки вже обважніли, а язик затинався на кожному слові.

— Я кажу щиро, Вільямсе.— Вона ніколи не називала його на ім'я.— Нам так приємно, що ти відірвався від своїх справ, аби побачити Пола й мене. Боже мій, за останні три роки ти так пішов угору, тепер ти стоїш на ногах, у тебе є репутація, і тобі вже не треба писати розважальних сценаріїв для телеспектаклів Пола, цього жахливого безглуздя.

— Це не було жахливим безглуздям, ти несправедлива. А Пол добрий продюсер, і я писав для нього непогані речі.

— Ні, то було таки жахливе безглуздя. А тепер ти справжній письменник, першокласний письменник, і для тебе покінчено з усякою дешевою нісенітницею. Скажи, як це — почувати себе письменником, чиї книжки відразу розхапують, коли всі тільки й говорять про тебе, і ти маєш у банку кругленьку суму? Стривайно, ось прийде Пол, він так чекав на тебе.— Її балаканина лилася на нього, мов із відра.— Як це мило, що ти завітав до нас.

— Усім, чого я досяг, я завдячую Полу,— сказав Вільямс, урвавши плин власних думок.— Я почав працювати для нього, коли мені було тільки двадцять один, у тисяча дев'ятсот п'ятдесят першому році. Мені платили тоді десять доларів за сторінку.

— Отже, тепер тобі тридцять один. То ти все ще молоденький півник,— підрахувала Хелін.— А скільки мені, як ти думаєш? Ну ж бо, Вільямсе, відгадай, скільки мені років?

— Ну, я не знаю...— почервонів він.

— Ні, ти спробуй відгадати,— наполягала вона.

"Мільйон років,— подумав він,— не менше. Але Пол, звичайно, такий, як і колись. Ось він прийде, і з ним усе буде гаразд. Цікаво, чи впізнає він тебе, Хелін, коли відчинить двері?"

— Я не вмію відгадувати вік,— відповів він.

"Твоє тіло,— подумав він,— зліплене зі старих цеглин цього міста, залите смолою, асфальтом, скріплене невидимим розчином і відбілене часом. Твої легені видихають чадний газ, очі мають колір істерично-синього, а губи багряно-червоного неону. Колір твого обличчя — то білий вапняний розчин цегляних будівель, поцяткований зеленими й синіми плямами, а жили на твоєму горлі, твої скроні, твої зап'ястки чимось схожі на вулиці Нью-Йорка. Тепер ти майже вся з каменю — з цегли, з мармуру, з граніту, і так мало в тобі неба й зелені".

— Ну ж бо, Вільямсе, відгадай, скільки мені!

— Тридцять шість?

Вона так гучно зареготала у відповідь, аж він перелякався за свою надмірну дипломатичність.

— Тридцять шість! — кричала вона, ляскаючи себе по колінах,— тридцять шість! Ох ти любчику мій! Ти ж не думаєш так насправді, ні? Адже на тридцять шість я виглядала десять років тому!

— Таж раніше ми ніколи про це не говорили,— спробував виправдатися він.

— О нерозважлива дитино! — сказала вона.— Тоді це не мало такого значення. Але ти не уявляєш собі, яким важливим може бути те, над чим раніше ти навіть не замислювався. Господи, Вільямсе, який же ти молодий, чи усвідомлюєш ти хоч трохи, який же ти молодий?

— Та, мабуть, усвідомлюю,— мовив він, розглядаючи свої руки.

— Ох ти ж миле мале дитя,— правила своєї Хелін.— Ото я розповім про це Полу! Тридцять шість — боже ж ти мій! Але на сорок шість я таки не виглядаю, правда, любий?

Вона ніколи раніше не ставила таких запитань, подумав він. А не ставити таких запитань — це й означає бути молодою.

— На цьому тижні Полу виповнюється сорок. Завтра його день народження.

— Аби ж то я знав раніше!

— Пусте. Пол терпіти не може подарунків, він ніколи й нікому не каже про свої дні народження, а якби ти йому щось подарував, він би страшенно образився. Торік ми зовсім перестали відзначати його дні народження. Уявляєш, він схопив свій святковий торт із запаленими свічками й пожбурив його у вентиляційну трубу.

Раптом вона замовкла, ніби бовкнула те, чого не слід було говорити. Якусь мить вони мовчки сиділи в просторій кімнаті. Мовчанка затяглася.

— Пол от-от повернеться,— нарешті озвалась Хелін.— Ще по одній? Ну розкажи, як це бути знаменитістю? Ти завжди був такий сумлінний, Вільямсе. "У нього все виходить як слід",— казали ми з Полом одне одному. Навіть якби ти й хотів писати погано — у тебе нічого не вийшло б. Ми так пишаємося тобою, я і Пол, ми всім розповідаємо, що ти наш друг.

— Як дивно влаштований світ,— сказав Вільямс.— Коли мені був двадцять один рік, я всім хвалився, що знаю вас. Я почував себе на сьомому небі, коли вперше зустрівся з Полом, і він купив мій перший сценарій...

У двері подзвонили, і Хелін побігла відчиняти, залишивши Вільямса наодинці з його склянкою мартіні. Він занепокоєно подумав, чи не прозвучали його слова зверхньо, чи не створилося враження, ніби тепер він не став би так радіти зустрічі з Полом. Такого він і в думках не мав. Але все стане на свої місця, тільки-но сюди галасливо ввалиться Пол. З Полом завжди все було гаразд.

Почулися збуджені голоси, і за хвилину Хелін повернулась разом із жінкою років п'ятдесяти на вигляд. Але з її жвавої ходи можна було здогадатися, що вона посивіла передчасно і виглядала старшою, ніж була насправді.

— Сподіваюсь, ти нічого не матимеш проти, Вільямсе, я забула попередити тебе,— це місіс Мірс, моя сусідка. Я розповіла їй, що ти прийдеш до нас вечеряти, що ти приїхав сюди на кілька днів зустрітися зі своїм видавцем з приводу твоєї нової книжки. І їй так закортіло побачити тебе, вона прочитала всі твої оповідання, Вільямсе, вона в захваті від твоєї творчості. Місіс Мірс — це містер Вільямс.

Гостя кивнула головою.

— Я сама хотіла стати письменницею,— сказала вона.— Зараз я працюю над книжкою.

Жінки сіли. Вільямс відчув, як губи його склалися в посмішку, ніби відділену від обличчя, схожу на посмішку з тими білими восковими зубами, які діти вставляють собі в рота, щоб лякати одне одного. Потім він відчув, що та посмішка стала танути.

— Вам пощастило хоч що-небудь продати? — спитав він у місіс Мірс.

— Ні, але я не втрачаю надії,— відповіла та.— Хоч останнім часом мої справи дещо й ускладнились.

— Розумієш,— подалась уперед Хелін,— її син помер лише два тижні тому.

— Глибоко співчуваю вам,— пробурмотів Вільямс.

— Ні, ні, все гаразд. Тепер йому вже краще. Бідолашний хлопчик, йому було майже стільки, скільки й вам, лише тридцять років.

— Що з ним трапилось? — машинально запитав Вільямс.

— Він був дуже повний, бідолашний хлопчик, важив двісті вісімдесят фунтів, і товариші весь час кепкували з нього. Він хотів стати художником, але тільки один раз йому пощастило продати кілька картин. Люди глузували з нього, і то-

му він сів на дієту. Коли він помер на початку цього місяця, він важив усього дев'яносто три фунти.

— О боже! — вихопилось у Вільямса.— Який жах!

— Він сидів на дієті, він суворо дотримувався її, хоч би що я йому казала. Замкнувся в своїй кімнаті, витримав дієту і скинув усю вагу, скинув так, що на похороні ніхто його не впізнавав. Думаю, в останні дні він був дуже щасливий, почував себе, так би мовити, переможцем, бідолашний хлопчик.

Вільямс допив свій мартіні до дна. Гнітюче почуття, що зростало в ньому день у день, зімкнулося над головою. Він відчув, ніби падає кудись крізь глибоку товщу чорної води. Минулого тижня він працював забагато, бачив забагато, жив надто напружено, розмовляв з надто багатьма людьми. Він сподівався, що сьогодні ввечері відпочине і заспокоїться, але тепер...

— Боже, який ви вродливий чоловік! — мовила місіс Мірс.— Чому ти не сказала мені, що він такий красень, Хелін? — з докором звернулася вона до подруги.

— Я думала, ти знаєш,— відповіла та.

— О, в житті ви набагато гарніший, ніж на фотографіях, набагато гарніший. А знаєте,— сказала місіс Мірс,— десь із тиждень, коли Річард сидів на своїй дієті, він виглядав майже так само, як ви.