Переможець неможливого

Євген Велтистов

Євген ВЕЛТИСТОВ

ПЕРЕМОЖЕЦЬ НЕМОЖЛИВОГО

Фантастична повість

ПЛАН — ЗАВДАННЯ

Ми живемо в одному Космічному кораблі Земля. Кожен робить свою справу. Та всіх нас хвилює проблема — майбутнє людства. Яке воно ?

ЗАВДАННЯ

УЧНЯМ ВОСЬМОГО КЛАСУ "Б":

відкрити енергію Надзірок, довести існування антигравітації, провести дослід із шучним білком, продемонструвати надсилу, сказати нове слово в мистецтві і т.д.

ЗАВДАННЯ МЕНІ:

не перегоріти, розв'язуючи вищеперелічені завдання.

ЕЛЕКТРОНИК

Перше квітня.

ЗВИЧАЙНІ ГЕНІЇ

Будинок прокинувся на світанку.

В легкому ранішньому тумані він скидався на спляче чудовисько. Високо над землею засвітилося рожеве вікно й погасло — неначе моргнуло сторожке око, спостерігаючи, який видався весняний ранок. Приємний легкий морозець, сріблястий іній на деревах, несподівано м'яке повітря.

Спалахи вогнів пробігли по стінах. Вогні дедалі множилися, утворюючи химерні візерунки, й ось. уже весь будинок оперезався ланцюгом електричних сигналів. Будинок ожив, глибоко зітхнув, загудів ліфтами — ледь чутно, сам собі, щоб не заглушити перший капіж з даху. Весна!..

Відчинилося вікно вгорі, і чийсь дзвінкий голос порушив ранкову тишу:

— Е-гей!.. Слухайте всі!.. Я — геній!

Вулиця насторожилася від такого нескромного визнання. Припинився капіж.

А голос уперто повторяв:

— Геній! Геній!

Пискливо обізвалося ще одне вікно:

— Геній — це я!.. Ура! Я відкрив вічну істину...

Грюкнули балконні двері, й хлопчачий басок прогудів:

— Дур-ни-ця! Я найсильніший у світі...

Ким був цей найсильніший у світі, не дав дослухати вітер. Він налетів несподівано, продзвенів бурульками, змішав і поніс із собою слова. Легке сонячне світло позолотило стіни, туман розвіявся. Будинок поволі гасив непотрібні вогні й мав вигляд звичайного будинку, збудованого за всіма правилами теореми Піфагора.

Вийшла з під'їзду школярка з важким портфелем і, оглянувши безлюдну вулицю, скорчила на будинок гримаску:

— Перше квітня допіру — нікому не вірю! — І побігла, хрумкаючи крижинками.

Учитель математики Таратар добре знав, який сьогодні день. По дорозі до школи він згадав епізод із свого шкільного життя. Півстоліття тому Семен Таратар написав на дошці дуже довге рівняння. Коли вчитель, розв'язуючи рівняння, накреслив графік, клас засміявся: на дошці чітко позначилася фігура крокодила. Вчитель, якого діти називали Крокодилом Крокодиловичем, уважно подивився на юного математика й сказав: "Я не ображаюсь. Це дотепне рівняння гідне п'ятірки з плюсом". Автор "рівняння Крокодила" почував себе ніяково...

Тепер він сам Таратар Таратарович — так називають його між собою діти. Купу хитромудрих рівнянь потрібно буде, щоб обрисувати його важкувату постать, натоптаний книжками пошарпаний портфель, окуляри від короткозорості. Щороку Таратар до першого квітня дає вільні завдання кожному класу: доводьте, що хочете... А своєму улюбленому восьмому "Б" сказав: "Спробуйте розв'язати відомі, але ще не розв'язані досі задачі..." Він знає, одразу ж, на перерві, його математики почнуть атакувати Велику теорему Ферма, недоведену вже понад триста років. Теорему вони, звичайно, не розв'яжуть, зате по-новому побачать багато які істини...

"Я покажу вам Таратара Таратаровича! — думав з усмішкою вчитель, пригадуючи обличчя своїх учнів. — От поставлю всім п'ятірки з плюсом, а потім оголошу, що це був жарт..." Він зайшов у клас і зразу відчув: щось сталося. Учні, як завжди, підвелися, вітаючи вчителя, він звичним жестом дозволив їм сісти. Але повітря в кімнаті було немов наелектризоване.

— Немає Віктора Смирнова, — зауважив уголос Таратар, мигцем глянувши на ряди.

— Він запізнюється, — сказав хтось, саркастично посміхнувшись.

Учитель почав урок, не звернувши уваги на таємничий натяк про Смирнова.

— Понад триста років тому французькі математики Паскаль і Ферма заради забави вирішили проаналізувати гру в кості й відкрили ряд правил. — Таратар усміхнувся, уявивши події, про які розповідав. — Як ви знаєте, ці правила розвинулись у складні ігрові схеми, які застосовуються і в наші дні... Я не цікавлюся, якими методами користувалися ви, готуючи сьогоднішнє завдання, але зараз ми розглянемо результати... Отже, хто найсміливіший?

— Я! — прозвучав упевнений басок.

Макар Гусєв насилу виліз із-за парти. Парта була тіснувата для атлетичної статури спортсмена. Він тримав згорнутий трубкою зошит.

— Як називається твоя робота, Гусєв?

— Про стереометрію винних бочок, які мають найвигіднішу форму! — відповідав Макар.

— Оце так! — захоплено видихнув хтось. — На власному досвіді?

— На досвіді Йоганна Кеплера, — парирував Гусєв.

Учитель помітив у голосі Макара бойовий запал і запросив його до дошки.

— Здається, саме так називалась одна з праць Кеплера, в якій він передбачив багато результатів інтегрального числення, — сказав Таратар.

Макар, що малював крейдою бочку, зраділо обернувся.

— Точно! Кеплер щойно одружився... Причому на дочці торговця. — Макар поділив бочку на частини й писав формули. (Схвальний гомін за його спиною свідчив, що всім подобається коментар до старовинної задачі.) З одинадцяти наречених ледве вибрав собі дружину, — мовив баском Макар. — Ну, а виноторгівець каже йому: "Ти хоч і придворний імператорський математик, але покажи мені, яка користь від твоєї вченості". — "Будь ласка, — відповідає Кеплер. — Я можу вирахувати, скільки вина в кожній твоїй бочці, не заглядаючи в неї..." Даремно смієтеся! Все це ми із Сироїжкіним прочитали в біографії Кеплера.

— Підтверджую, — сказав з місця Сергій Сироїжкін, — що Макар власноручно приніс бочку на сто літрів і розіклав її двома способами.

— Я, звичайно, не збираюся одружуватися, проте знаю точно, що методом Кеплера доводити важче, — зізнався Макар під загальний сміх. — Інша річ — інтегралами!

І він показав на дошку, де несподівано для всіх проста бочка воскресила історію чотирьохсотрічної давності.

Таратар дивився на бочку й на Макара. не приховуючи радості.

— Блискуче підтвердження низки перемог математики, — оголосив він. — Зверніть увагу на головний висновок Гусєва: цілий науковий трактат Кеплера, який був свого часу відкриттям, уклався в одну сучасну формулу. Молодець!

— Ну що ви, — відмахнувся, почервонівши, Макар. — В інших краще.

— Невже? — Таратар трохи здивувався. — Хто ж ці інші?

На стіл учителя посипалися зошити. Зошити з доведеннями й розрахунками восьмого "Б". Тут були доведення багатьох чудових нерівностей, недовідних теорем про квадратуру круга й поділ кута на три рівні частини, розрахунки руху материків, маси надзірок, тривалості життя елементарних частинок, точної швидкості світла й багатьох інших історичних та сучасних задач. Тільки математик здатний зрозуміти, що пережив у ці короткі хвилини вчитель. Але Таратар, прийнявши на свій стіл гору математичних рукописів, не втратив звичного оптимізму. Адже він сам викликав цей вибух несподіваної енергії. Вчитель устиг лише зазначити про себе, що серед усіх робіт немає нічого схожого на "рівняння Крокодила". Невже такі жарти застаріли?

Учні здали роботи. Тільки перед Вовою Корольковим, сусідом Сергія Сироїжкіна, лежав товстий зошит у коричневій палітурці.

"Невже й це також мені?" — весело подумав Таратар і запитав Королькова:

— Ну а ти?

— Я не хотів би... так відразу, — сказав, пополотнівши, Корольков.

— Чому?

— Це дуже цінна робота.

"Недаремно товариші звуть його Професором", — подумав Таратар і сказав:

— Назови тоді проблему, щоб усі оцінили її значення.

— Доведення теореми Ферма, — промовив ледь чутно Професор.

Таратарові стало шкода здібного учня: отак себе загнав, просто змарнів за письмовим столом. А в усьому винен він, учитель, із своїми вільними завданнями. Дай їм тільки волю, цим самолюбним юним "фермістам", — день і ніч атакуватимуть нерозв'язні задачі, поки не занапастять здоров'я. Та хіба ж доведеш теорему Ферма!

— А ти робиш зарядку врані? — запитав учитель Королькова.

Корольков глянув на вчителя з таким подивом, ніби той звернувся до нього по-марсіанському.

— Це доведення Великої теореми Ферма, — вперто повторив він.

Таратар узяв Професорів зошит, швидко перегорнув роботу. В очах зарябіло від нескінченних фіолетових формул, що заповнили зошит. Професор писав дрібними, акуратними, майже друкованими літерами.

— Теорема Ферма доведена для шестисот окремих випадків, — повільно промовив Таратар, — Математики всього світу відмовились розв'язувати теорему. Невже тобі вдалося знайти зовсім новий приклад?

— Тут не приклад. Тут розв'язання всієї теореми!

Професор сів на своє місце, як переможець.

Таратар зважив у руці пухлий зошит. "Хіба мало було за триста років доведень недовідної теореми! Ось ще одна донкіхотівська спроба — можливо, навіть і оригінальна..."

— Заздалегідь поздоровляю, — Таратарові вуси хитро ворухнулися. — Хоч Ферма й не лишив нам ніяких доведень, вдома я перевірю твою роботу...

— Ферма не вважав за потрібне писати розв'язання, бо воно дуже довге, — нагадав Професор.

— І жодний геній не знайшов досі відповіді.

— Ну й що ж? — Професор здвигнув плечима. — Я і є той геній, який знайшов відповідь.

Таратар чекав вибуху сміху, але в класі чомусь було тихо. Він обвів поглядом клас. Усі були надто серйозні.

Таратар занепокоївся: що це з ними?..

— Можливо, я погоджуся з тобою, коли перевірю, — припустив Таратар.

— Певна річ, — спокійно відповів Професор. Тільки тепер він почав поступово рожевіти: спочатку спалахнуло одне вухо, потім друге. Як видно, совість спускала математика з недоступних наукових вершин на звичайну класну парту, обережно підтримуючи за вуха.

— А що тут такого! — втрутився Макар Гусєв. — Раз він довів...

І знову ніхто не засміявся.

— Правильно, Таратаре Таратаровичу... вибачте, Семене Миколайовичу! — підхопив Сироїжкін, скочивши з місця. — Якщо хочете знати, не один Професор так гадає! Не дивуйтеся, будь ласка, але тут усі генії!.. Звичайні генії... Ось подивіться, — І він вийняв з парти картонну коробку, на якій була зображена пара черевиків фабрики "Промінь". З коробки Сироїжкін дістав маленький прилад. Лампочка від кишенькового ліхтаря, мініатюрна турбіна, ручка. Конструктор запросив учителя:

— Покрутіть, будь ласка.

Таратар обережно розкрутив ручку.

1 2 3 4 5 6 7