Електроник — хлопчик з чемодана

Євген Велтистов

Євген ВЕЛТИСТОВ

ЕЛЕКТРОНИК — ХЛОПЧИК З ЧЕМОДАНА

Фантастична повість

ЧЕМОДАН З ЧОТИРМА РУЧКАМИ

Раннього травневого ранку до готелю "Дубки" підкотив світло-сірий автомобіль. Відчинилися дверці, з машини вискочив чоловік з люлькою в зубах. Побачивши привітні обличчя, букети квітів, він зніяковіло усміхнувся. Це був професор Громов. Почесний гість конгресу кібернетиків приїхав із Синьогорська, сибірського наукового містечка, і, як завжди, вирішив зупинитися в "Дубках".

Директор "Дубків", який організував урочисту зустріч, зайнявся речами. З роззявленої пащі багажника стримів заокруглений ріг здоровенного чемодана.

— Еге-ге, навіть такий силач, як ви, не підніме його, — сказав професор, помітивши, що директор заглядає в багажник. — Це дуже важкий чемодан.

— Дрібниці, — обізвався директор.

Він обхопив чемодан мускулястими руками й поставив на землю. Обличчя його почервоніло. Чемодан був довгий, чорного кольору, і чотирма ручками. Своєю формою він скидався на футляр Контрабаса. Проте написи точно визначали вміст: "Обережно! Прилади!"

— Ну й ну... — похитав головою директор. — Як же ви справлялися, професоре?

— Запрошував чотирьох носіїв. А сам керував, — сказав Громов.

— Ми залишили вам той самий номер. Не заперечуєте?

— Прекрасно. Вельми вдячний.

Директор і трьома помічниками взялися за ручки й віднесли чемодан на другий поверх. Піднявшись за ними, професор задоволено оглянув голубуваті стіни готелю, зручні меблі, маленький робочий стіл біля широкого, на всю стіну, вікна. Він відчув, що в кімнаті пахне сосновим лісом, і посміхнувся.

Директор натиснув на одну з кнопок біля дверей:

— Пахощі хвої не обов'язково. Якщо бажаєте, можна квітучі луки, фіалки й навіть морозяний день. Це кнопки генератора пахощів. Для настрою.

Він посадив Електроника на стілець, дістав з-під його куртки маленький штепсель на еластичному розтяжному проводі і встромив його в розетку.

— Ой! — сіпнувся Електроник.

— Нічого, нічого, потерпи, — заспокійливо сказав професор. — Це необхідно. Ти сьогодні багато рухатимешся. Треба підживитися електричним струмом.

Залишивши Електроника, професор підійшов до відеотелефону, набрав на диску номер. Засвітився блакитний екран. Громов побачив знайоме обличчя.

— Так, так, Олександре Сергійовичу, я вже тут, — попихкуючи люлькою, весело сказав Громов. — Самопочуття? Чудове!

— Я не хочу, — пролунав за його спиною скрипучий голос Електроника. — Я так не можу...

Професор насварився на Електроника пальцем і говорив далі:

— Приїздіть... Чекаю... Попереджаю, для вас є сюрприз!

Екран погас. Громов обернувся, щоб запитати хлопчика, чому він вередує, але не встиг. Електроник раптом схопився із стільця, підбіг до підвіконня, скочив на нього й плигнув з другого поверху.

Наступної миті професор був коло вікна. Він побачив, як миготить поміж деревами синя курточка.

— Електронику! — гукнув Громов.

Але хлопчик уже зник.

Похитуючи головою, професор дістав з кишені окуляри й нагнувся до розетки.

— Двісті двадцять вольт! — В голосі його пролунала тривога. — Що я накоїв! — Він кинувся до дверей.

Збігаючи східцями, професор побачив здивоване обличчя директора й заспокійливо помахав йому рукою. Зараз було не до пояснень.

Біля тротуару стояло таксі. Громов рвучко відчинив дверці, упав на сидіння. Переводячи подих, звелів шоферові:

— Вперед! Треба наздогнати хлопчика в синій куртці!..

...Так почалися незвичайні події, які втягли у свій коловорот чимало людей.

БІЛИЙ ХАЛАТ ЧИ ФОРМУЛИ?

Живе у великому місті звичайний хлопчак — Сергій Сироїжкін. Зовнішність його нічим не виділяється: круглий кирпатий ніс, сірі очі, довгі вії. Волосся завжди скуйовджене. М'язи непомітні, але тугі. Руки в подряпинах і чорнилі, черевики збиті в футбольних баталіях. Словом, Сироїжкін такий, як і всі тринадцятирічні.

Сергійко півроку тому переїхав у великий жовто-червоний будинок на Липовій алеї, а раніше він жив у Гороховому провулку. Навіть дивно, як серед будинків-велетнів міг так довго зберегтися останній острівець старого міста — Гороховий провулок, з його присадкуватими будиночками й такими тісними дворами, що завжди, коли хлопці затівали гру в м'яч, неодмінно розбивали шибку. Та ось уже півроку, як Горохового провулку немає. Бульдозером знесли будинки, і тепер там орудують довгорукі крани.

Сергійкові подобається його нове життя. Він вважає, що в усьому місті немає такого гарного двора: просторого, як майдан, і зеленого, як парк. Цілий день стрибай, грайся, ховайся — і не набридне. А як набридне — йди в майстерні, стружи, пиляй, працюй досхочу. Або йди в зали відпочинку, ганяй більярдні кулі, читай журнали, дивись на екран телевізора, що висить на стіні, немов величезне дзеркало.

А настане хвилина спокійної замріяності, і він побачить над двором швидкі хмари-птахи, хмари-планери, хмари-ракети, що їх несе із собою вітер у блакитному небі. І просто з-за даху вилетить на нього велика срібляста машина — пасажирський реактивний літак, прикриє на мить крилами весь двір і так само несподівано зникне, тільки грім прогримить по дахах.

І нова школа — ось вона стоїть серед двору — теж до душі Сергійкові. У класах білі парти й жовті, зелені, блакитні дошки. Вийдеш у коридор — деред тобою стіна із скла, і. небо з хмарами, і дерево, і чагарник; так і здається, що школа пливе серед зелених хвиль, ніби пароплав. А ще найголовніше, найцікавіше — лічильні машини в лабораторіях. Великі й маленькі, схожі на шафи, телевізори й друкарські машинки, вони вітали Сироїжкіна веселим перестуком клавіш, приязно підморгували йому різнокольоровими вічками й добродушно гуділи свою нескінченну пісню. Через ці дуже розумні машини й назва у школи була особлива: юних кібернетиків.

Коли Сироїжкін тільки-но приїхав у новий будинок, записався у сьомий "Б" і ще не бачив цих машин, він сказав батькові:

загрузка...

— Ну, мені пощастило. Конструюватиму робота.

— Робота? — здивувався Павло Антонович. — Це для чого ж?

— Як — для чого! Буде ходити по хліб, мити посуд, готувати обід. Матиму хіба ж такого друга!

— Ну й дружба! — сказав батько. — Мити посуд...

— Але ж це робот, механічний слуга, — відповів Сергійко.

І він ще довго розмірковував про те, які обов'язки можна покласти на робота, поки батько не перебив його:

— Ну, годі фантазувати! Завтра підеш у школу і все узнаєш.

— І ще буде чистити черевики, — пробурчав Сергійко з-під ковдри.

А назавтра Сергій уже забув, що збирався конструювати робота. Після школи він вихорем увірвався в квартиру, кинув у коридорі портфель і, відсапуючись, продекламував:

"А" і "Б" на димарі

Посідали угорі.

"А" упало, "Б" пропало,

Хто лишивсь на димарі?

— От тобі й маєш! — засміявся батько, — Наш кібернетик зробив відкриття. По-моєму, цю задачку вивчають у дитячому садку.

— Гаразд, — сказав Сергійко, — якщо в дитячому садку, тоді розв'яжи її.

— Та ну тебе, Сергійку, облиш! Мені ще аж до ночі сидіти над кресленням.

Павло Антонович пішов було в кімнату, але Сергій вчепився в нього, як кліщ.

— Ні, ти не ухиляйся! Ти скажи, що лишилось на димарі?

— Мабуть, "І"? — Батько стенув плечима.

— От ти міркуєш якраз примітивно, — поважно сказав Сергійко. — Припустимо, "А" — це сажотрус, "Б" — пічник. Якщо вони обоє звалилися, як же могло залишитися "І"? Це не річ, її не можна помацати чи впустити, — Сергій помовчав мить і хитро посміхнувся. — Але ти теж маєш рацію. Раз ти не скинув з димаря "І", ти його помітив. Отже, це слово несе важливу інформацію. А саме: воно вказує на тісний зв'язок між об'єктом "А" та об'єктом "Б". Хоч це "І" не предмет, воно існує.

— Мудро, — сказав Павло Антонович, — та ми, здається, один одного зрозуміли.

— А по-моєму, все дуже просто, — вів далі син/— Кожна літера, кожне слово, навіть річ, навіть вітер чи сонце несуть свою інформацію. Ти, наприклад, читаєш газету й дізнаєшся про новини. Я розв'язую задачу, застосовую формули й знаходжу відповіді. Десь у морі капітан веде корабель і дивиться, які хвилі, який вітер. Усі ми діємо однаково: беремо якусь інформацію і працюємо.

Після цієї "вченої" промови батько дійшов несподіваного висновку:

— Виходить, коли ти приносиш трійку й кажеш "я все знав", треба вірити не твоїм словам, а результату, щоденнику. Дуже мудре правило!

— Ну, тепер у мене не буде жодної трійки, — переконливо сказав Сергій. — Я вивчатиму всі машини.

Батько засміявся, обхопив Сергійка за плечі, закружив по кімнаті:

— Ох ти командир роботів і державна людина! Хочеш вечеряти? Є смачний компот.

— Який там компот! Постривай! Я не сказав найголовнішого. Я ще не вибрав, ким мені бути: програмістом чи монтажником?

Вони розмовляли весь вечір, але так і не вирішили, що ж краще. Сергійко не знав, ким же йому стати: інженером чи математиком? На кого вчитися — на обчислювача-програміста чи на монтажника цих розумних машин?

Якби Сергійко був монтажником, то вже через рік стояв би у білому халаті над кресленнями, власними руками монтував блоки машин — маленькі електронні організми. Захоче — і навчиться складати яку завгодно машину. Автомат для варіння сталі, чи диспетчера самохідних комбайнів, чи довідник для лікаря. Можна й телевізійний апарат, що веде репортаж з космосу, і з дна океану, і з-під землі.

Одна лише незручність непокоїла Сироїжкіна: його білий халат має бути завжди ідеально чистий. Будь-яка порошинка, пушинка, звичайний пил могли зіпсувати під час складання всю машину. А стежити за якимись пушинками й порошинками — це не для Сироїжкіна.

Учні-програмісти проводили шкільні години інакше: на дошці й на папері атакували рівняння й задачі. Адже мовою математики вони мали подавати робочі програми для тих машин, що їх збирали монтажники. Можливо, на перший погляд це було не так цікаво, як створення всемогутніх автоматів, але математики з великим запалом вели бої. Вони ні за що на світі не проміняли б свою зброю — теореми й формули — і дуже пишалися, коли виходили переможцями.

Отже, схеми чи формули? Це треба було вирішити остаточно не зараз, не сьогодні, а восени. Проте Сергійка часто роздирали суперечливі бажання. Бували дні, коли в ньому спалахувала пристрасть до математики, й він годинами просиджував над підручниками. З гордістю показував Сергій батькові, як він розправився, з найважчими задачами, і вони починали грати, складаючи рівняння з літаків та автомобілів, звірів зоопарку й дерев у лісі.

А потім зовсім непомітно пристрасть до математики згасала, і Сироїжкіна притягували, як магніт, двері лабораторій.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...