Мовчав і Вовка.
— Та-ак, — тільки й сказав географ. Усе це скидалося б на вигадку, коли б він сам не бачив, як парта з учнем їхала по стіні. — Ану покажи свій місяцит.
Географ покрутив у руці блакитне кружальце, прочитав таємничі слова на звороті, осміхнувся й повернув місяцит Коробкову.
— Іди, Коробков, додому, — сказала Ганна Семенівна. — Відпочинь і вивчи уроки на завтра.
Коробков зітхнув і вийшов. Ганна Семенівна поскладала до портфеля зошити й повернулася до географа.
— Нічого не розумію. Піду поговорю з дітьми.
В альтанці вчителька застала майже всю компанію: Мишка, Сергія і Зайчика. Вони уминали місяцит.
— Хто з вас Петько Зайчиков? — спитала Ганна Семенівна.
— Я! — Зайчик зіскочив з лави.
— Скажи, Петьку, що ти робив сьогодні вночі?
— Як що? Спав, — відповів Зайчик.
— Цілу ніч спав?
— Цілу ніч і цілий ранок. Правда ж, Мишку? Ти мене розбудив.
— А ти, Мишку, задоволений синім каменем? — звернулася вчителька до Мишка. — Хоч ні, це одержував, здається, не ти, а Максим.
— Хто це вам сказав про камінь? — насторожився Мишко.
— Один хлопчик.
— Учень чи хто?
— Учень.
— Приснилося все це вашому учневі, — похмуро відповів Мишко.
Коли Ганна Семенівна попрощалася з дітьми й пішла, Сергій прошепотів:
— Учителька... Я зразу побачив: очі суворі, в руці портфель. І я збрехав, бо хтось проговорився про нашу гру.
— Негарно вийшло, — Мишко дуже засмутився. — Набрехали не кому-небудь, а вчительці.
— Авжеж негарно, — підтвердив Петько. — Гайда до школи — про все довідаємося.
Біля шкільного ґанку гомонять діти. Ніхто не хоче йти додому. Тридцять свідків з п'ятого "А", перебиваючи одне одного, розповідають про парту Коробкова. Навіть семикласники не розходяться, їм дуже подобається, як Коробков складав коло дошки вірші.
— Гей, малечо! — гукнув один семикласник, побачивши трьох друзів. — У вас немає зайвого місяциту? Привіт Гум-гамові!
— Зрадник той Коробков! Базіка! — говорили діти, повернувшись до альтанки. — Та й ми роззяви: не догледіли... Тепер усі знають. Ех, немає Гум-гама, він би придумав, що робити. Сказав би тільки: "Р-раз!"
І знову хлопчики пересвідчилися в могутності космічного мандрівника: в ту саму мить перед ними з'явилися Гум-гам і Максим. Щоправда, Сергій, Мишко й Зайчик не знали, що їхні друзі тільки-но врятувалися від небезпеки. А тут ще й нова неприємність: зрадництво Коробкова!
Ви пам'ятаєте, як розгнівався Гум-гам? Він дуже похмуро провіщав, що буде далі. Батьки, довідавшись про нічне свято, заборонять ігрунам виходити з дому. Школярі, як тільки Гум-гам з'явиться в дворі, почнуть ставити дурні запитання, від яких у нього тріщить голова.
— Де моя драбина? — похмуро спитав Гум-гам. — Я, здається, подарував її тобі, Максиме?..
— Не йди! — закричали в один голос діти.
— Ми відберемо у Коробкова місяцит! — запропонував Зайчик.
— Тепер не тільки Вовка, — нагадав Максим, — про наші ігри знає вся школа. І всі просять місяциту.
Гум-гам раптом усміхнуився, ляснув у долоні.
— Я залишаюся. Великий Фантазер, як завжди, врятував усіх: вигадав чудову гру. Ми зіграємо в школу і почастуємо всіх учнів місяцитом. Розумієте мене?
— Ні-і-і, — відгукнулися діти.
— На цьому місяциті, — вів далі Гум-гам, — будуть написані зовсім інші слова: "Я ВСЕ ЗНАЮ". А для школярів дуже важливо все знати. Тепер вони все знатимуть і забудуть про нас.
Гум-гам приклацував пальцями, очі в нього блищали від задоволення: він уявляв уже, що станеться в школі.
— А Коробков теж одержить новий місяцит? — спитав Максим.
Гум-гам спохмурнів:
— На його місяциті написано: "Я ВСЕ ВМІЮ", а це зовсім інша річ. Він хотів обдурити мене. Одначе Гум-гама не так просто обдурити. Вовка Коробков ще попомучиться зі своїм місяцитом.
Я ВСЕ ЗНАЮ
Бідний Коробков сидів над підручником і жував. Він уважно дивився у книжку, але нічого не розумів. Слова стрибали перед очима, складалися навпаки, і виходило казна-що. "Луки пасуться на коровах, — читав сам собі Вова. — Мед літає за бджолами... Трава скубе гусей..."
Вова затуляв слова долонею, підглядав за ними одним оком, бив по книжці лінійкою. Але знову виходило казна-що.
"Все пропало, — похмуро подумав Вова. — Завтра знов усі сміятимуться. "Мед літає за бджолами" — так і скажу... А що це я жую?"
Він виплюнув на долоню липку грудочку й аж підскочив на стільці: місяцит! Невже він непомітно для себе їв оцей гидкий місяцит, який так його заплутав?!
— Тьху, набрид! — досадливо промовив Вова й відчув у роті новий шматочок.
Цього разу Вова побіг до кухні, виплюнув місяцит у відро. Він підозріливо позирав на свою руку. "Що це вона дістає з кишені й непомітно кладе до рота? Може, прив'язати її до стільця?" — подумав Коробков.
— Мамо, а де в нас мотузка? — гукнув Вовка і мало не подавився: у роті в нього була ціла плитка. Мабуть, місяцит вискакував з кишені сам, коли хоч на мить розтулявся рот.
І Вова вирішив мовчати, що б там не сталося. Зараз він покаже тому місяциту-причепі!
Першу місяцитку він потовк молотком на порошок, висипав у раковину і розчинив у гарячій воді. Але в кишені лежала нова плитка, і Вова злорадно вхопив її. Він нищив місяцит, як тільки міг: ламав, різав ножем, стриг ножицями, молотив праскою, плавив на сковорідці, викидав у сміттєпровід, шпурляв з балкона, годував місяцитом собаку, закопував у садку, розбивав цеглиною, кидав у вогнище, підкладав під тролейбусне колесо, кидав з мосту в річку...
Воюючи з місяцитом, Коробков спершу вийшов на подвір'я, затим гасав вулицею і дуже стомився. Повернувшись додому, він ліг у ліжко.
Вранці його розбудила перелякана мама:
— Що з тобою, Вово? Ти увесь замурзаний. А подушка, ковдра — ти тільки поглянь!
Вова показав кінчик язика, замугикав. Він боявся роззявити рота.
— Ти захворів? Що ти робив уночі?
— Їв місяцит! — не витримав Вова.
Тепер він навмисне роззявив рота, щоб мама бачила, як у нього влітає місяцит. Але місяцит не з'являвся. Може, він боявся мами? Вова закрив рота.
— Ти вже великий, — докірливо мовила мама. — Нишком їдять шоколад тільки нерозумні діти. Ти навіть не подумав, що мені доведеться прати.
— Матусю, я не винен... — пожалівся Вова й став пояснювати, що вона неправильно його зрозуміла, що він, Вова, уже не маленький і що місяцит зовсім не простий шоколад.
— Яка ж бо ти ще дитина, — похитала головою мама. — Умивайся та снідай, а то запізнишся на урок.
Вова Коробков прийшов до школи дуже похмурий. Він знав: якщо його викличуть до дошки, він знову почне верзти всякі дурниці. У нього в кишені спокійно лежав місяцит: " Я ВСЕ ВМІЮ", який він так і не зміг знищити.
Бідолашний Коробков ладен був терпіти всі неприємності.
Але в класі ніхто не звернув на Коробкова уваги. П'ятий "А" жував місяцит. Кожен учень знайшов у своїй парті круглу, схожу на медаль плитку із словами на синій обгортці "Я ВСЕ ЗНАЮ" — смачний, ароматний місяцит.
— Не їжте! Це місяцит! — закричав Коробков. — Він шкідливий!
— Заздриш? — озвався до нього сусіда. — У тебе в парті нічого немає.
Вова помацав свою кишеню й поморщився.
— Та в мене є, дарма що з іншими словами. Я подарував би тобі свій місяцит, якби міг. Викиньте його за вікно, друзі!
Товариші Коробкова засміялися. Де ж то бачено — викидати подарунки у вікно!
— Ви ще шкодуватимете, — похмуро застеріг Вова.
І в інших класах — від першого аж до п'ятого поверху — діти ласували місяцитом. Ніби сьогодні було свято школяра — кожен одержав подарунок. Тільки десятикласники поклали місяцит у кишені. Вони вже не маленькі, щоб їсти перед уроком. Та й то не всі витримали: дівчата відщипнули по шматочку.
Ганна Семенівна, класний керівник п'ятого "А", була приємно здивована: всі її учні прекрасно знали урок. Коли Ганна Семенівна ставила запитання, в класі ніби виростав паркан: то діти піднімали над партами руки — всі хотіли відповідати. Навіть ті, хто не розв'язав удома приклади, тут, коло дошки, миттю додавали великі числа й жодного разу не помилялися. За півгодини вчителька поставила дванадцять п'ятірок.
Трохи згодом Ганна Семенівна написала на дошці нові приклади і заходилася пояснювати ділення складних чисел. Учні попіднімали руки.
— Тобі чого, Смєхов? — спитала вчителька.
— Ганно Семенівно, — промовив Борис Смєхов, — це я вже знаю: у відповіді буде сто п'ять.
— Правильно, сто п'ять, — підтвердила вчителька. — Але як ти розв'язав? Ми ще не проходили ділення складних чисел.
— І ми знаємо! — загаласували діти. — Нам це нецікаво.
Ганна Семенівна розгубилася: її школярі знали відповіді всіх прикладів.
— Можна сказати, Ганно Семенівно? — підвів руку Левко Тряпкін.
— Так, будь ласка.
— Ганно Семенівно, я можу перемножити всі ці числа з думці. — І Левко Тряпкін проторохтів відповідь.
— Правильно! — підтвердили хором п'ятикласники.
Ганна Семенівна здивовано оглянула клас.
— Ну гаразд, — промовила вона нарешті. — Раз ви знаєте ділення складних чисел, то повторіть удома правила.
Тільки Коробков сидів у класі тихо. Він болісно пригадував, за яких умов місяцит може зникнути з кишені назавжди. І ніяк не міг пригадати. Треба було щось запитати. Але що?
— Чому я такий нещасний? — шепотів Коробков, стискаючи місяцит. — Чому мені в житті так не щастить?.. Чому цей причепливий місяцит не зникає?..
Ніщо не допомагало! Місяцит навіть не танув у гарячому кулаці Коробкова.
...На інших уроках з'ясувалося, що п'ятикласники знають усі вірші, надруковані в підручнику, всі історичні події з найдавніших часів аж до наших днів, усі річки, озера, моря, міста, океани, ба навіть висоту гірських вершин. Хоч зараз переводь п'ятий клас до сьомого!
А куди переводити восьмий або десятий класи? Там — в усіх сусідніх класах — також діялося щось неймовірне. Тільки-но вчителі розтуляли рота, як учні вигукували: "Знаємо! Знаємо!"
Скільки п'ятірок з'явилося того дня в журналах — не полічиш. А один восьмикласник сказав, що знає напам'ять роман у віршах "Євгеній Онєгін", і почав голосно читати. Аж до дзвінка він читав вірші, та ще й образився, що не закінчив: на чотириста двадцять п'ятому рядку зупинився...
На останньому уроці несподівано самі по собі застукали кришки парт, заблимали лампочки, заверещав ні з того ні з сього дзвінок. Попадали зі стін карти, глобуси покотилися по підлозі — діти кинулися їх підбирати.