Кір БУЛИЧОВ
ЧИЧАКО В ПУСТЕЛІ
Восени в Пустелі настає пора раптових, злих, крижаних пилових бур. Восени новачкам не слід віддалятися від бази. Навіть якщо тиждень стоїть тиша. Буря обов'язково станеться. І що довше затишшя, то зліша буря. І вже певно, лишайники Східчастого каньйону, якими б рідкісними й бажаними вони не були, не вартують того, щоб на сьомий день затишшя сідати в легкий флаєр і мчати до каньйону. Розраховуючи повернутися до обіду, так, щоб ніхто на базі не помітив твоєї відсутності.
...Регіна постукала обламаним нігтем по циферблату. Якщо вірити приладам, кисень в резервному балоні кінчається і регенераційна система працює на голодному пайку. Регіна повністю відкрила вентиль. "Не економте власне життя, молоді люди", — як казав професор... як його звали? Такий маленький, сивий, і вуха стирчать?
"За принципами, розробленими в художній літературі, ти повинна зараз вилізти з цієї тісної печерки, зустріти лицем пилову заметіль і, хилячись назустріч вітру, з останніх сил брести до мети. Впасти в ста метрах від неї і красиво загинути". Але цей шлях виключався, оскільки Регіна абсолютно не уявляла, де мета, і не хотіла красиво гинути.
Вона полетіла до каньйону, щоб довести геологам, що її не дарма до них прислали. Куди це годиться — вже рік їх просять добути ці лишайники і відправити на Першу — від сили дві години роботи, але у них не доходять руки. То справи, то сніги, то бурі. А заборона, яку вони наклали на її самостійні дії, пояснювалася, як вирішила Регіна, комплексом провини. Незручно виходить, якщо приїжджа дівчина зробить те, чого ви не зібралися зробити за рік.
Далі все відбувалося в кращих традиціях. Буря, що почалася як справедлива відплата ослушниці. Прекрасна незнайомка, що бреде з сумкою лишайників невідомо куди. Якісь горби і урвища, що встають на шляху. І, врешті-решт, яма, де можна завершити свій скорботний шлях. Де флаєр, де база, куди брести з останніх сил — невідомо.
Можна було б поплакати. Але це зайва витрата вологи. Вологу слід берегти. Регіна подумала, що раціональність міцно всоталася їй у кров. Яка-небудь Червона Шапочка, заблукавши в лісі і побоюючись зустрічі з Сірим Вовком, могла сміливо дати волю сльозам, не замислюючись про витрату вологи. А втім, що їй за клопіт до вологи? Все одно ніхто не встигне її знайти і врятувати. Дихати вже майже нічим...
У жовтій стіні куряви, що затягнула отвір печери, показалася темна постать. У обличчя вдарив надто яскравий промінь ліхтаря. Регіна зраділа, що не встигла заплакати, і спробувала встати, щоб гідно зустріти свого рятівника, але повітря зовсім не залишилося, і вона, хапаючи ротом його жалюгідні залишки, впала на руки чоловікові.
Мов крізь дзвінкий туман долинув голос:
— Самогубця.
Це не було осудом. Це була констатація факту.
Регіна намагалася сказати, щоб він віддав їй свій резервний балон. Але, певно, рятівник і сам здогадався.
Було схоже на те, як виринаєш з глибини, — повітря вже немає, здається, ось-ось вдихнеш воду — а замість цього все свіже повітря Землі влітає тобі в легені. Встигла.
— Спасибі, — прошепотіла Регіна.
— Нема за що, — сказав рятівник. — Я дозволив собі під'єднати ваш-таки запасний балон. У вас залишалося кисню годин на десять.
— Але ж я дивилася...
— Яке уміння влаштувати трагедію на порожньому місці, — відзначив рятівник.
Розгледіти його Регіна не могла. Вона сказала:
— Заберіть ліхтар.
Напевно, в її голосі прозвучало роздратування. Безглуздо бути щеням, якого тичуть носом у калюжу. Промінь ліхтаря зсунувся вбік, уперся в стіну печерки.
— Можна йти, — сказав рятівник. — Тримайтеся за мене. Мій всюдихід в улоговині. Для кращого ефекту вам варто було б вимкнути аварійний передавач. Раніше, ніж через сто років, в цю дірку ніхто б не зазирнув.
Регіна мимоволі поглянула на кнопку передавача. Вона глибоко зітхнула. Мабуть, немає сенсу сповідатися рятівникові в тому, що передавач вона не ввімкнула. Він працював лише тому, що вона годину тому впала в яр і так невдало...
— Ходімо, — сказала Регіна.
У всюдиході він відразу всівся попереду і, вмикаючи мотор, попередив:
— Не знімайте шолом. Кабіна не герметизована. Ніколи дістатися до бази і розібратися, в чому справа. Потерпіть ще десять хвилин.
Профіль у нього був гострий, крупний, немов у ворона. І брови дуже густі, чорні.
— Хіба ви мене не відвезете на базу?
— Не добратися, — сказав рятівник. — Перечекаєте бурю на моєму посту.
Він увімкнув рацію і зв'язався з базою.
— Знайшов, — сказав він. — Без особливих зусиль. Можете давати відбій.
Рація забурмотіла щось у відповідь. Регіна дивилася в ілюмінатор на жовту, непрозору завісу куряви.
Тон у нього був глузливий, поблажливий. Тон бувалого слідопита. "Чичако, — подумала Регіна. — Я — чичако. Такі не виживали на Клондайку".
Рятівник вимкнув зв'язок і вперше обернувся до Регіни. Його брови були зломлені посередині, а очі виявилися дуже світлими. У фас він не був схожий на ворона, швидше на Мефістофеля.
— Вони питають, чи не потрібен лікар. Я відповів негативно. Я не помилився?
— Ви не помилилися.
— Ну й гаразд. Тримайтеся міцніше. Хитатиме.
Це було ввічливим применшенням. Всюдихід не хитало. Його підкидало, мотало, мало не перекидало. Регіна більшу частину шляху провела в підвішеному стані, подеколи злітаючи до стелі кабіни. Добре ще, що тут невелике тяжіння — рухаєшся порівняно поволі.
Нарешті всюдихід зупинився. Рятівник вискочив першим і простягнув Регіні руку в блискучій, жорсткій рукавичці. Немов схопив кліщами.
Зробивши крок, Регіна озирнулася — всюдихід вже здавався привидом, відокремленим декількома шарами летючого серпанку.
Коли вони роздягалися в мікроскопічному тамбурі поста, рятівник сказав:
— Ви правильно зробили, що загубилися на початку бурі. Зараз вас важче знайти.
Дрібний пил висів у повітрі.
— Почекайте кілька хвилин, — продовжував рятівник, — бо ми напустимо повний пост пилу. Прилади його не люблять. До речі, раз вже ми тепер житимемо разом, як вас звуть?
— Регіна.
— Дуже приємно. Станіслав.
Пил знехотя осідав на підлогу і на стіни, лоскотав у ніздрях.
— Потерпіть, — сказав Станіслав без усмішки, помітивши, що гостя зморщила ніс. — Чхнете усередині. Інакше піднімете хмару. Почухайте перенісся. Кажуть, допомагає.
І така сила переконання: Регіна слухняно почухала перенісся, хоч це і не допомогло. Довелося знову чекати, поки всядеться пил, рятівник мовчав, хоча Регіна чекала догани за те, що чухала перенісся не за правилами.
Усередині все було, як і належало. Порядок майже монастирський. Вона уявила собі, як цей Станіслав увесь вільний час бродить з ганчірочкою по двох тісних кімнатках до туалету поста і витирає пил з приладів і меблів. Хоча меблів було мало. Дві типові відкидні койки в житловому відсіку, два столи. Один робочий, другий біля мийки, кухонний, він же обідній.
— Знаєте, як робити душ? — запитав Станіслав.
— У нас такі ж курники, — сказала Регіна.
Мефістофельські брови картинно здійнялися.
— Ми типові пости курниками звемо, — сказала Регіна, червоніючи.
Неначе її спіймали на дитячій витівці. "Може, сказати йому, що "курник" — неологізм професора Вегенера? Ні в якому разі".
Станіслав витягнув із стінної шафки рушник.
— Мило в тюбику на поличці, — сказав він. — Там-таки й щітка для волосся.
"Ну і мордується він зараз! Його улюблений чистий рушник! Його найдорожча щітка для волосся! Його коштовний тюбик з милом..."
Регіна запнула пластикову фіраночку, приєднала шланг до крана.
За фіранкою пролунав багатозначний кашель.
— Що трапилося? — В голосі Регіни звучав метал.
— Може, вам потрібно...
Рука Станіслава з'явилася з-за фіранки. Він простягав — навіть відразу не зміркувала — чоловічу білизну. Чисту, як і все в цьому курнику.
— Дякую, не треба, — сказав Регіна, безуспішно намагаючись надати голосу строгості. — Сподіваюся, що буря до ночі припиниться, і за мною пришлють флаєр.
— Білизна лежить у правій верхній шухляді, — сказав Станіслав. — Буря сьогодні не припиниться. Постарайтеся не дуже розбризкувати воду. Живу на замкнутій системі. Повинні були підвезти бак, але буря...
Станіслав встиг швидко приготувати обід. Роздобув звідкись два високі келихи, протер до блиску, тонко порізав картоплю. Регіна витирала волосся і дивилася, як промені сонця, прориваючись крізь завісу куряви і влітаючи у вікно, іскрилися на стінках келихів. Індивідуальність будинку, що зійшов з конвеєра, утілюється лише в дрібницях. Келихи були першою дрібницею. Картинка на стіні — різкий пустельний пейзаж — другою. Зазвичай тутешні жителі прагнули повісити на видному місці зображення берізок або прохолодних озер. Станіслав був не сентиментальний.
— Як ви себе почуваєте? — запитав він, ставлячи на стіл шиплячу сковорідку з яєчнею.
Рідкісне частування. Регіна могла це оцінити.
— Неначе і не виходила на вулицю.
"Господи, він витягнув звідкись білу сорочку. Уявляєте, притягнув сюди, через половину Галактики, білу сорочку".
— І давно ви тут? — запитав Станіслав голосом ввічливого господаря.
Виявляється, він уміє приймати гостей.
— У Пустелі? Третій день. Я працюю на Першій базі.
Він більше не іронізував. Регіна подумала, що у нього дуже приємно в'ється волосся.
— Ви замислилися? — запитав Станіслав.
— Ні. Нічого. У нас там океан, скелі, бризки до самої бази долітають. І видно кілометрів за десять. Ви не були на Першій базі?
— Ні, ніколи. Я тут майже безвилазно, четвертий місяць. Ось закінчу за два тижні серію дослідів, можливо, побуваю і у вас. Хоча навряд. Мене чекають на Ваялі.
— Я також полечу на Ваялу. Не знаю, чи скоро? Напевно, тут одному дуже нудно?
— Мені ніколи нудьгувати. Нудьга — це заняття для нероб.
— Я не так висловилася. Я хотіла сказати — сумно.
Станіслав посміхнувся. Знизав плечима.
— Ви їжте, а то остигне.
У нього були гарні кисті рук. Сухі, з довгими плоскими пальцями.
— Пробачте, — сказав Регіна, — що я змусила вас вибиратися в таку бурю.
— Ви ж не навмисно заблукали, — сказав Станіслав.
Вочевидь, це було єдине виправдання для неї, яке він зміг винайти.
Мирна атмосфера чаювання в гостях — ось уже чого Регіна годину тому підозрювати не могла. У всьому винна вона сама. Навіщо винуватити геолога, який вимушений був кидати свої справи і розшукувати в пустелі чичако?
— Ви геолог? — запитала Регіна.
— Так.