Такан для дітей Землі

Кір БУЛИЧОВ

ТАКАН ДЛЯ ДІТЕЙ ЗЕМЛІ

Такана спіймали на межі Великого Плоскогір'я, там, де сірі непрохідні джунглі поступаються місцем рідким ку́щам бузкових дерев, що виділяють їдкий запах камфори та ефіру. У бузкових дерев отруйні довгі голки, і, якщо необережний подорожній зупиниться переночувати в ку́щі, він ніколи більше не прокинеться. Туди, на Плоскогір'я, не дістаються вологі сірі тумани, і вкриті снігом верховини Хмарного хребта видно в будь-яку погоду.

Такана спіймали канські мисливці і принесли в сільце біля водоспаду, прив'язавши за ноги до гнучких жердин. Він ще не вмів літати. Такана не добили, тому що зимової ночі в село приїжджав начальник поста в Дарку і сказав, що за живого такана можна отримати багато грошей.

Рана на плечі такана швидко затягнулася, але він не втік у гори. Йому не було ще й року, він пасся за селом з довгоногами і увечері повертався в загороду. Дочка старости підгодовувала його сіллю і пильнувала, щоб довгоноги його не скривдили. Староста запряг стрибаючого хробака і вирушив у Дарк. Там він сказав, що мисливці спіймали такана і чекають тепер великих грошей. Начальник поста послав повідомлення про це в столицю, так я про це дізнався. Староста виїхав назад, програвши на базарі всі гроші, що узяв з собою на покупку одягу, і перед від'їздом присягнувся духами гір, що з таканом нічого не трапиться.

Це був перший такан, якого спіймали живцем. Років десять тому ботанік Гуляєв, подорожуючи Великим Плоскогір'ям, побачив у печерному храмі секти Синього Сонця шкуру невідомого звіра. Шкура була старою, потертою, густа золотиста шерсть подекуди вилізла. На шкурі сидів глава секти. Гуляєва цікавила орхідея Окса, непоказна на вигляд рослина з білими п'ятипелюстковими квітами, коріння якої містить паулін. Паулін дозволяє не спати до місяця без шкідливих побічних ефектів. Секта Синього Сонця була відома своїми багатоденними пильнуваннями, і в Дарку Гуляєву порадили побалакати з її главою. Глава секти зробив вигляд, що нічого не знає про орхідею, та зате розповів ботанікові, що звір, шкура якого сподобалася гостю із Землі, водиться високо в горах і його не можна спіймати живим. Звір називається таканом, і його охороняють злі духи гір. Потім глава секти сказав щось послушникові, і той приніс прозору тонку платівку і мовив, що це шматок крила такана. Такани літають з настанням тепла, а восени скидають крила. Гуляєв забув про орхідею і запропонував високу ціну за шкуру і шматок крила. Але глава секти не розлучився з ними, хоча і дозволив сфотографувати.

Я бачив фотографію шкури і крила ще на Землі. Гуляєв приніс її в зоопарк. Фотографія була об'ємною, послушник тримав прозору плівку, в ній відбивалося сонце, і моя дочка Аліса сказала: "Вони, напевно, шибки для вікон з цього роблять".

Я зібрав на Зії хорошу колекцію, найбільше у ній було стрибаючих хробаків, і в музеї мене запевняли, що вони чудово акліматизуються на Землі, що вони незамінні як в'ючний транспорт. Але у мене було якесь упередження проти їзди на хробаках, і я побоювався, що мої співвітчизники його поділять. Я довідався про такана все, що міг. Цебто небагато. Його і справді не було в жодній з колекцій планети, і багато зоологів вважали його легендою. Мені допомогли розіслати в гірські області обіцянки щедрої винагороди за упіймання такана. І через два місяці прийшла звістка, що молодий такан спійманий. Це було винятковим везінням.

До села мене провів начальник поста в Дарку. Староста вийшов зустріти нас до живоплоту. Його чотири руки були прикрашені кам'яними браслетами. За ним ішли мисливці з короткими списами.

Такан за місяць підріс і наздогнав своїх однолітків довгоногів. Він упізнав старосту і підійшов, коли староста його покликав. Підвівши голову, він дивився на нас великими золотистими очима. Він був дуже милий, і мені навіть стало шкода, що на Зії не знають тієї казки. Виявляється, вона все ж існує в шістнадцяти парсеках від Землі.

Я простягнув руку, щоб погладити такана, і староста сказав:

— Він добрий.

Старості дуже хотілося, щоб такан мені сподобався.

Ми залишилися ночувати в селі. Вночі мені стало важко дихати, і я прокинувся. Я добрався до валізи і дістав кисневу маску. Поки я марудився з нею, сон минув, і я вийшов на вулицю. Вулиця упиралася в кошару, і я побачив такана. Він теж не спав. Він стояв, притулившись до огорожі, і дивився на сині світанкові гори. Його шерсть ледь світилася. Він почув мої кроки і повернув голову. Я зупинився, вражений упевненістю, що такан зараз заговорить. Але він мовчав. Мені раптом стало соромно, що я позбавив його гір, що я збираюся посадити його в тісний корабель і відвезти на Землю. Але я постарався відігнати від себе цю думку. Адже звірі живуть у зоопарках довше, ніж на волі.

— Спи, — сказав я йому. — Нас чекає довгий шлях. Тебе ждуть.

Такан зітхнув і переступив з ноги на ногу.

Ми заплатили старості тисячу. Це було рівно стільки, скільки він зажадав. Ще чотири тисячі довелося віддати даркському начальству. Староста жалкував, що запросив мало. Він сказав "тисяча", тому що не сподівався, що знайдуться істоти, здатні заплатити такі гроші за такана.

Ми не могли того ж дня відвезти такана в Дарк. Усюдихід був малий. Тоді всі поїхали, а я залишився в селі чекати велику машину. У мене була кінокамера, і я цілий день знімав такана, хлопчаків, які не відставали від мене ні на крок, і старого Сопу. У старого було на дві руки більше, ніж у інших мисливців цього племені, і він нагадував шестирукого Шиву. Старий сидів біля дверей хатини і байдуже мружився в об'єктив. Я був радий, що затримався в цих місцях. Над селом висіли сизі гори, під сосною на майдані стояв вимазаний смальцем дерев'яний ідол. Одне крило у нього тріснуло і було підв'язане брудним мотузком.

Я швидко втомлювався, але киснем майже не користувався. Вночі мене мучив сон — такан пішов у гори, і я лізу за ним крізь отруйні колючки до снігового перевалу і ніяк не можу його наздогнати. Лише болять очі від сяйва його шкури. Потім такан злітає до хмар, і його бабкові крила здаються здаля блакитнуватим серпанком.

Мисливці узяли мене з собою в ліс шукати змій. Ліс був по-осінньому порожнім і тихим. Дощів вже не було декілька тижнів. Під ногами шаруділа суха трава. Я нарвав букет дрібних рожевих квітів. Квіти пахли гниллю, і пелюстки їх були вологими на дотик. Мені хотілося засушити квіти на пам'ять, але вони до вечора розтанули.

Через два дні приїхала велика машина з кліткою. За півгодини до того, як вона з'явилася на майдані, чутно було, як важко дихав її мотор, долаючи підйом. Мені хотілося залишитися в селі, і я плекав надію, що мотор зламається. Мені хотілося щоранку бачити сизі гори. Але я пішов до такана, щоб оглянути його перед від'їздом. Дочка старости, яка не любила мене за те, що я хотів забрати такана, помахала нам, коли машина звертала за останній будинок. Клітка погойдувалася на поворотах, і такан швидко переступав з ноги на ногу, щоб не втратити рівновагу.

У літаку такан стояв, поклавши мені на коліна теплу голову, і очі у нього були сумними. Він ворушив губами, ніби шепотів мені щось, а я заспокоював його і чухав крутий лоб.

У столичному порту літак зустрічало несподівано багато народу. Тут були високопосадовці, інопланетники і просто цікаві. Першим підійшов до літака директор зоопарку. Йому не терпілося побачити такана. Він вважав би за краще залишити такана у себе, але даркські власті продали його Землі, і уряд не заперечував. Урядові хотілося, щоб такан був подарунком Землі. Ніхто не сумнівався, що тепер, коли зникли сумніви в його реальності, можна буде дістати ще кількох для себе.

Я звів такана трапом на пластикове покриття аеродрому, і зустрічаючі підходили і гладили його по теплому шовковистому боці. Такан терпляче чекав, коли можна буде піти в прохолоду. У долині йому було задушливо, жарко, і боки його важко роздувалися.

Такана помістили в кондиціонованій кімнаті космослужб. Ми хотіли, щоб він акліматизувався і зміцнів перед новою подорожжю.

Такан сумував. Він відмовлявся від незнайомої трави. Я щодня набридав хімікам, які шукали придатну їжу для полоненого. Вечорами біля кімнати юрмилися відвідувачі. У столиці стало модним їздити до такана. Але я намагався не пускати гостей. Таканові набридли відвідувачі. Я прикипів до такана. Мені здавалося, що йому теж сняться сизі гори і далекі снігові хмари.

У столиці було жарко. До ранку танули перисті хмари і за вікнами повисала дрібна сіра курява. Я пристосувався працювати в кімнаті такана. Там було прохолодніше. Такан іноді підводився з жухлої підстилки, підходив до мене ззаду і, намагаючись не заважати, дивився, як я друкую на машинці.

Корабель із Землі запізнювався. Я слав панічні депеші, повідомляв про критичне становище цінних тварин. Мене добре знали зв'язківці на космостанції і гадали, що у мене грошей кури не клюють. Я складав у кишеню квитанції і чекав суботнього візиту в наше представництво, де спітнілий, роздратований бухгалтер відлічував валюту за утримання тварин і зоолога, мене. Бухгалтер страшенно боявся стрибаючих хробаків і намагався не виходити на вулиці, все чекав, що один з них стрибне на нього. Я умовляв його подивитися на такана, але він не погоджувався і запевняв мене, що геть забув дитячі казки.

Іноді вечорами ми з таканом розмовляли. Вірніше, розмовляв я, а такан погоджувався. Або не погоджувався.

— Слухай, — казав я. — Ми повинні робити людей щасливими. Таке у нас завдання. У нас з тобою.

Такан схиляв голову набік. Він не вірив мені. Вії його, довгі і прямі, мов шпаги, схрещувалися, якщо він примружувався.

— Діти мають вірити в казки, — казав я. — Вони чекають на тебе, тому що ти казка. Ти втілюєш для них доброту і вірність. Їдьмо зі мною на Землю. Я прошу тебе.

— Гаразд, — сказав він одного разу.

У нього прорізалися крила. Вони свербіли, і він подряпав їх вістрями стіни в кімнаті.

— Уявляєш, — казав я. — По всіх каналах телебачення оголосять, що ти прилетів. І всі прийдуть подивитися на тебе.

Такан поклав мені на коліна важку теплу голову.

— Тобі сподобається наша трава. Вона цілком така сама, як у горах.

Місто душили жаркі тумани. Вони заважали дихати.