Переклад Володимира Митрофанова
Замовляйте книжку на сайті видавництва НК Богдан
З любов'ю – Донові Конгдону, з чиєї спонуки з'явилася ця книжка. А також пам'яті Реймонда Чандлера, Дешіла Хеммета, Джеймса М. Кейна та Росса Макдоналда. А також моїм друзям та вчителям Лі Бреккетові й Едмонду Гамілтону, яких мені так бракує.
В ті давні дні наша каліфорнійська Венеція мала багато чого до послуг людей, схильних удаватися в зажуру. Майже щовечора містечко повивав туман, від прибережних нафтових свердловин линув стугін машинерії, а коли знімався вітер, тужно виспівуючи на пустирищах та безлюдних вулицях, у шибки із сичанням мело піском.
То були дні, коли прогулянковий поміст у Венеції занепадав і осідав у море, і там-таки можна було побачити схожу на кістяк величезного динозавра естакаду "Крутих гірок", яку заливало хвилями припливу.
У кінці одного довгого каналу ви могли натрапити на старі циркові фургони з клітками, не знати вже й коли скинуті у воду, і, придивившись до них опівночі, побачити, що там точиться своє життя: з припливом у клітках з'являлась риба та раки, і здавалося, що загинути отак від іржі приречені цирки всіх часів.
А ще був гримкий і навальний, як гірська лавина, великий червоний трамвай, який щопівгодини мчав до моря, а опівночі востаннє виписував коло на розвороті, сиплючи іскрами з високих дротів, і гнав назад з таким стогоном, з яким, мабуть, перевертаються мерці в домовинах, – наче й самі трамвайні вагони, й самотні вагоноводи, що, погойдуючись у своїх кабінах, правили ними, вже знали: наступного року їх тут не буде – колію заллють асфальтом, а високе павутиння дротів змотають на величезні котушки й повезуть геть.
І ото тоді, в одне з тих самотніх літ, коли не пересідалися тумани й не вщухало жалісливе квиління вітру, якось, їдучи пізнього вечора під гуркіт громовиць старим червоним трамваєм, я, сам того не відаючи, зіткнувся з повірником Смерті.
Надворі дощило, я сидів з книжкою в руках на котрійсь із задніх лав старезного вагона, що з гуркотом і стогоном мчав від одної безлюдної, всіяної конфетті зужитих квитків зупинки до іншої. Тільки я, та великий рипучий дерев'яний вагон, та вагоновод попереду, що орудував мідною рукояткою швидкості, попускав гальма і, коли треба, давав різкий сигнал.
Та ще чоловік у проході позад мене, що якимсь чином з'явився у вагоні, а я того й не помітив.
Зрештою я відчув його присутність, бо він усе хитався та хитався з боку в бік, уже довгенько стоячи там, так наче не знав, де сісти: перед ним було сорок вільних місць і належало спинити вибір на одному, а це серед такої опівнічної пустки річ нелегка. Та кінець кінцем я почув, як чоловік сів, і зрозумів, що він просто позаду, бо на мене війнуло його духом, як ото віє від берега духом припливу. Від нього тхнуло заношеним одягом, а ще дужче – надміром спиртного, випитого за короткий час.
Я не озирався, бо давно вже знав, що це тільки заохочує до балачки. Приплющивши очі, я тримав голову дуже рівно. Та все було марно.
– О-ох, – простогнав чоловік.
Я відчув, як він нахилився вперед на своєму сидінні, і моєї потилиці торкнувсь його гарячий віддих. Я сперся руками на коліна й пригнувся.
– О-ох, – простогнав він знов, ще гучніше.
Здавалося, хтось падає зі скелі й кличе на допомогу чи заплив ген у море й гукає, щоб його помітили.
– О-о-ох!..
Надворі вже лило мов із відра, великий червоний трамвай мчав через опівнічні луги, а дощ періщив у шиби, змиваючи навколишній краєвид. Ми пропливли крізь Калвер-Сіті, навіть не побачивши його кіностудій, і помчали далі; великий вагон шарпався на стиках, підлога його потріскувала, порожні лави рипіли, і він раз у раз озивався пронизливим сигналом.
Ззаду на мене пахнуло гидосним смородом, і невидимий попутник вигукнув:
– Смерть!..
Сигнал трамвая заглушив його, і він мусив почати спочатку.
– Смерть…
І знов сигнал.
– Смерть, – промовив чоловік позад мене, – діло самотнє.
Мені здавалося, він ось-ось заплаче.
Не повертаючи голови, я втупив очі в передню шибу, в яку, зблискуючи проти світла, періщив дощ. Трамвай сповільнив швидкість. Чоловік позаду розлючено підвівся, так наче ладен був накинутись на мене, якщо я й тепер удам, нібито нічого не чув і не обернуся. Він хотів, щоб я побачив його. Хотів утягти мене в якусь свою скруту. Я вже відчував, як його руки поривалися до мене, тільки не міг угадати, чи вони стиснуті в кулаки, чи розчепірені, мов пазури, чи наготувалися бити мене, чи душити. Я вп'явся пальцями в спинку передньої лави. Наді мною гримнув його голос:
– О смерть!..
Трамвай загальмував і почав зупинятися.
"Ну, кажи ж далі, – подумав я, – докінчуй!"
– …То діло самотнє! – промовив він жаским шепотом і подався геть.
Я почув, як відчинилися задні двері. Й аж тоді обернувся.
У вагоні нікого не було. Невідомий зник разом зі своєю панахидою. Я почув, як надворі зашурхотіла на доріжці жорства.
Коли грюкнули, зачиняючись, двері вагона, той невидимий чоловік і далі бурмотів щось сам до себе. Я й тепер чув за вікном його голос. Щось там про домовину. Щось про домовину. І про самотність.
Трамвай сіпнувся й з гуркотом покотився далі крізь грозу.
Я підняв шибку, висунувся надвір і втупив погляд назад, у просякнуту дощем темряву.
Та якби там було навіть ціле місто, чи багато людей, чи бодай одна людина зі своїм гірким смутком, я б однаково нічого не побачив і не почув.
Трамвай мчав до моря.
А мене охопило жахливе відчуття, ніби він отак, на повній швидкості, і вженеться у глибочінь.
Я рвучко спустив шибку і, весь тремтячи, сів на місце.
Усю решту дороги я мусив твердити собі: "Тобі всього двадцять сім, і ти непитущий". Одначе…
Тієї ночі я таки випив.
Тут, аж на самісінькому краю континенту, де колись зупинилися валки кінних фургонів, а з ними й люди, я знайшов останню незачинену пивничку, де не було нікого, крім власника, що залюблено дивився на екран телевізора, де по нічному каналу крутили "За мною, Кессіді!"
– Подвійну порцію горілки, будь ласка.
Я не впізнав власного голосу. Навіщо було мені пити горілку? Задля хоробрості, щоб зателефонувати своїй дівчині Пег за дві тисячі миль, до Мехіко? Щоб сказати їй, що я живий-здоровий? Але ж зі мною таки нічого не сталося, хіба не правда?
Нічого особливого, крім того, що я їхав нічним трамваєм під холодним дощем і чийсь жаский голос позад мене промовив сповнені загрози слова. Але тепер я боявся повернутись до свого найманого помешкання й лягти в ліжко, де було порожньо, мов у холодильнику на покинутій оклахомській фермі, господарі якої подалися на пошуки кращої долі в західні штати.
Порожніше було хіба що на моєму рахунку Великого Американського Романіста в банку, що містився в старовинному, схожому на римський храм будинку на самісінькому березі моря і його мало змити в небуття одним із найближчих економічних відпливів. Щоранку касири чекали біля берега у веслових човнах, тоді як управитель заливав очі в сусідньому барі. Та я бував у банку рідко. З тих мізерних гонорарів, що вряди-годи перепадали мені від якогось дешевого детективного журнальчика, покласти щось у банк не випадало. Отож…
Я надпив горілку, і мене аж пересмикнуло від огиди.
– Боже, – мовив бармен. – Ви наче вперше у житті до чарки заглянули!
– Так воно і є.
– Вигляд у вас доволі кепський.
– Я й почуваю себе кепсько. Вам ніколи не здається, ніби має статися щось жахливе, але ви не знаєте, що саме?
– Це називається: в страха великі очі.
Я відпив ще трохи горілки й здригнувся.
– Ні, ні. Я маю на думці щось справді жахливе, коли воно підступає до тебе ззаду…
Бармен позирнув через моє плече, так ніби побачив там привид того чоловіка з трамвая.
– Ви не привели його за собою?
– Ні.
– Тоді нічого такого тут немає.
– Але ж, – заперечив я, – він озивався до мене… той дух зла.
– Дух?
– Я не бачив його обличчя. О боже, я почуваю себе ще гірше! На добраніч.
– Пити треба менше!
Та я був уже за дверима й пильно видивлявся на всі боки, чи не чатує хтось на мене. Якою дорогою піти, щоб не опинитись у темряві? Нарешті я зважився.
І, усвідомлюючи, що зробив хибний вибір, швидко подався понад темним каналом туди, де були потоплені циркові фургони.
Як ті лев'ячі клітки потрапили на дно каналу, ніхто не знав. Ніхто, мабуть, уже не пам'ятав і того, як з'явилися самі канали посеред старого містечка, що помалу оберталося на порох, і той порох шурхотів ночами під дверима будинків разом з піском і потертю висхлих водоростей та тютюну із недокурків сигарет, розкиданих по всьому березі, починаючи від 1910 року.
Так чи так, а канали ті були, і в кінці одного з них, у темно-зеленій воді, затягнутій масною плівкою нафти, лежали старезні циркові фургони з клітками, на яких майже облупилась біла емалева й золотиста фарба, а товсті грати роз'їдала іржа.
Певно, багато років тому, на початку двадцятих, ті клітки на колесах тріумфально, наче літня гроза, гуркотіли вулицями, і в них неспокійно кидалися леви, роззявляючи пащі, з яких вихоплювався гарячий м'ясний дух. Запряги білих коней тягли всю цю пишноту через Венецію та навколишні луги ще задовго до того, як МГМ[2] звела свої фальшиві фронтони й започаткувала новий різновид цирку, що вічно житиме на кінострічці.
І ось тепер рештки тих давніх кавалькад знайшли собі спочинок тут, на дні каналу. Декотрі фургони з клітками стояли в глибокій темній воді рівно, на колесах, інші завалились на бік і показувалися з-під води лише подеколи на світанку, під час відпливу, а опівночі приплив ховав їх від очей, і тоді між гратами снувала риба. Вдень туди приходили хлопчаки й витанцьовували на тих чималих покинутих островах із заліза та дерева, а іноді й залазили в клітки, шарпали за грати й грізно рикали.
Але тепер, глибокої ночі, коли останній трамвай помчав понад безлюдним піщаним узбережжям до свого місця призначення на півночі, чорна вода каналу хлюпотіла й усмоктувала клітки, як ото старі баби всмоктують свої беззубі щелепи.
Я простував бігцем, нахиливши голову проти дощу, аж поки він раптом ущух.