Жебрак на мосту О'Коннела

— Дурень я, та й годі,— сказав я.

— Чому? — запитала дружина.— З якої речі?

Я стояв замислений біля вікна на четвертому поверсі готелю. Внизу, на дублінській вулиці, пройшов чоловік, і ліхтар освітив його обличчя.

— Він,— пробурмотів я.— Два дні тому...

Два дні тому, коли я йшов вулицею, з готельного провулка хтось голосно зашепотів:

— Сер! Це дуже важливо, сер!

Я звернув у тінь. Цей маленький чоловічок майже трагічним тоном сказав:

— Я знайшов роботу в Белфасті, але мені бракує якраз одного фунта на квиток.

Я завагався.

— Дуже добра робота! — провадив він поспіхом.— І платня пристойна! Я... Я вишлю вам борг! Назвіть тільки своє прізвище й готель.

Він розпізнав у мені туриста. Було вже пізно, його обіцянка повернути борг зворушила мене. Фунтова банкнота зашаруділа в моїй руці, відокремлювана від кількох інших.

Його брови хижо зметнулись.

— А якби мені два фунти — я мав би за що поїсти в дорозі.

Я відокремив ще фунт.

— А з трьома — узяв би з собою дружину. Не кидати ж її напризволяще.

Я додав третій.

— Ет, хай йому біс! — вигукнув незнайомець.— Дайте п'ять! Якихось п'ять фунтів, і ми зможемо заночувати в готелі у тому клятому місті! Тоді вже робота від мене нікуди не дінеться!

Він танцював переді мною, наче боксер на ринзі; легкий на ногах, верткий, він поплескував мене по плечі, блискав очима, посміхався й ні на мить не змовкав.

— Дякую, сер, благослови вас господь!

І побіг, а з ним — мої п'ять фунтів.

Я вже заходив до готелю, коли збагнув, що, незважаючи на всі свої присягання, він так і не записав мого прізвища.

— Ба! — вигукнув я тоді.

— Ба! — вигукнув я й тепер, стоячи біля вікна, поруч з дружиною.

Бо внизу вулицею пройшов той самий тип, який мав від'їхати до Белфаста ще два дні тому.

— О, я його знаю,— сказала дружина.— Він зупиняв мене сьогодні і просив грошей на квиток до Голуея.

— І ти дала йому?

— Ні,— просто сказала вона.

І тут сталося найнеприємніше. Той чортяка підвів голову, побачив нас, і хай біс мене вхопить, якщо він не помахав нам рукою!

Я ледь стримався, щоб не помахати у відповідь. Губи мої скривились у хворобливій гримасі.

— Тепер хоч не виходь з готелю,— мовив я.

— Авжеж, добра холоднеча надворі,— сказала дружина, надягаючи пальто.

— Я не про те,— відповів я.— Справа не в холоднечі. Вони...

І ми знову виглянули у вікно.

За вікном була брукована дублінська вулиця, нічний вітер ніс дрібну кіптяву то в один бік — до Тріній-коледжу, то в другий — до Сейнт-Стефенс-Грін. З протилежного боку вулиці, біля кондитерської, неясно вирізнялися постаті двох чоловіків. На розі, глибоко засунувши руки в кишені, мерзнув на холоді третій у потворній масці налиплого на бороду снігу. Трохи далі в дверях виднівся згорток старих газет, що ворушився, наче під ним ховалася зграя мишей, і шелестів "добривечір" тим, хто проходив мимо. Просто під нами, біля входу в готель, стояла така собі теплична троянда — жіночка з таємничим згортком у руках.

— А, ти про жебраків,— сказала дружина.

— Та ні, не зовсім про жебраків,— відказав я,— а про отих людей на вулицях, що при моєму наближенні чомусь перетворюються на жебраків.

— Це схоже на кіно. Всі вони мовби чекають там, у темряві, появи головного героя.

— Головний герой — це я, хай їм чорт.

Дружина пильно глянула на мене.

— Чи ти їх часом не боїшся?

— Та начебто ні. Найгірша за всіх — ота жінка із згортком. Це просто якась стихія. Вбиває наповал своєю вбогістю. Ну, а зрештою, це в мене тепер ніби напружена шахова партія. Скільки ми вже в Дубліні — вісім тижнів? Отож усі вісім тижнів, сидячи тут за друкарською машинкою, я вивчаю їхній розпорядок. Коли вони влаштовують перерву, щоб випити кави, я теж відкладаю свою роботу й біжу до кондитерської, книгарні, театру "Олімпія". Якщо час вибрано правильно, мені щастить уникнути простягнутих рук, і вони не переслідують мене, не заходять за мною до перукарні або до кухні. Я вже знаю всі потаємні виходи в готелі.

— Господи,— сказала дружина.— Схоже, тебе зовсім зацькували.

— Таки зацькували. А найбільше — отой жебрак на мосту О'Коннела.

— Який саме?

— О, для мене він там один. То справжнє диво і справжнє страховище. Я ненавиджу його і люблю. Дивлячись на нього, вірити йому неможливо. Ходімо.

Ліфт, що бігав у цьому брудному ліфтовому колодязі вже добру сотню років, розгойдуючись пішов угору, тягнучи за собою потворні ланцюги і свої бридкі нутрощі. Двері розчинилися, ліфт охнув, наче мн наступили йому на живіт, і неохоче, знуджено посунув униз.

Коли ми спускалися, дружина сказала:

— Якщо напустити на обличчя відповідний вираз, жебраки не будуть чіплятись.

— Моє обличчя,— спокійно пояснив я,— це моє обличчя. Воно походить із Еппл-Дамплінга, штат Вісконсін, та Сарсапарілли, штат Мен. У мене на лобі написано: "Люблю собак". Отож досить мені з'явитись навіть на зовсім безлюд. ній вулиці, як з усіх дір на милю навкруги виповзають зграї любителів поживитися на дурничку.

— Тобі слід,— правила своєї дружина,— навчитися дивитись поверх, мимо або крізь цих людей. Показати тобі, як справлятися з ними?

— Гаразд, покажи! Якраз приїхали.

Я розчинив двері ліфта, ми перейшли

через вестибюль готелю і крадькома виглянули в темряву.

— Господи, явись і забери мене,— прошепотів я.— Он вони всі, з високо піднятими головами, з палахкотючими очима, бо вже зачули запах пирога.

— Зустрінемося біля книгарні через дві хвилини,— сказала моя дружина.— Дивись-но.

— Зачекай! — вигукнув я.

Та вона вже була за дверима, збігла по сходах і пішла тротуаром.

Я стежив за нею, притиснувшись носом до шибки.

Жебраки на одному розі вулиці, на другому, на протилежному тротуарі обернулися до неї. Очі їхні палали.

Дружина окинула їх усіх довгим байдужим поглядом.

Жебраки завагалися, порипуючи, як мені здалося, черевиками. Та ось тіла їхні знову завмерли нерухомо. Уста обвисли. Очі згасли. Голови повтягувалися в плечі.

Знявся вітер.

"Тук-тук",— застукотіли, віддаляючись підбори моєї дружини.

Знизу, з ресторану, чути було музику й сміх. "Збігаю вниз,— майнула думка,— перехоплю чарчину. Це додасть мені хоробрості...— Та ні, к бісу",— подумав я й широко розчинив двері.

Це подіяло, наче удар у величезний монгольський бронзовий гонг.

Мені здалося, що я почув одностайний могутній вдих.

І, викрешуючи підошвами іскри з бруківки, до мене кинувся цілий натовп людей. Я бачив, як вони махають руками, як ощирюють у посмішках зуби, схожі на клавіатуру старих роялів.

Далеко вниз по вулиці, біля книгарні, стояла моя дружина, обернувшись до мене спиною. Але отим своїм третім оком на потилиці вона, очевидно, бачила все: зустріч Колумба індіанцями, святий Франціск, що вийшов до своїх друзів-білок із торбою горішків. Якусь жахливу мить я почував себе, наче папа римський на балконі собору святого Петра, коли внизу вирує величезний натовп богомольців.

Я тільки ступив на сходи, як налетіла жінка й тицьнула мені розгорнуте немовля.

— О, згляньтеся на бідне дитя! — заголосила вона.

Я витріщився на маля.

Маля витріщилося на мене.

Господи праведний, невже та бестія мені підморгнула?

"Мабуть, я збожеволів",— подумало ся мені. Очі немовляти були заплющені. Вона напоїла його пивом, щоб воно не замерзло, виставлене напоказ.

Наче в тумані, я бачив, як злітають мої руки, роздаючи монети.

— Дякуємо!

— Дитя вдячне вам, сер!

— Будьте щедрі! Нас лишилося так мало!

Я прорвав оточення і кинувся навтіки. Переможений, я міг би проплентати решту дороги без поспіху, від моєї рішучості лишився тільки терпкий присмак у роті, але ж ні, я біг, міркуючи на ходу: "Адже маля таки справжнє? Не лялька? Ні. Я часто чув, як воно плаче. Чортівня, мабуть, вона щипає його, коли бачить, що йде Окімого із штату Айова... Цинік! — подумки вигукнув я й відповів собі: — Ні — боягуз".

Дружина, не обертаючись, побачила моє відображення у вітрині й кивнула.

Я стояв, переводячи дух, і роздивлявся своє відображення: дурнуваті очі, розгублено стиснуті уста.

— Що ж, твоя правда,— зітхнув я.— Уся біда у виразі мого обличчя.

— Мені подобається вираз твого обличчя.— Вона торкнулась моєї руки й додала: — Я б теж хотіла мати такий вираз.

Я оглянувся на одного з жебраків, що подався геть у ніч з моїми шилінгами.

— "Нас лишилося так мало",— промовив я вголос.— Що він хотів цим сказати?

— "Нас лишилося так мало"? — Погляд дружини був спрямований у темряву.— Він так сказав?

— Тут є про що подумати. Кого мало? Де лишилося?

Вулиця вже була безлюдна. Починався дощ.

— Що ж,— сказав я після тривалої мовчанки,— зараз я покажу тобі ще дивовижнішу істоту — чоловіка, що викликає в мене то невтримний гнів, то захоплення. Розгадай його — і ти зрозумієш усіх жебраків, які будь-коли існували на світі.

— На мосту О'Коннела? — запитала дружина.

— На мосту О'Коннела,— відповів я.

І ми рушили під дрібного мжичкою далі.

На півдорозі до мосту, поки ми розглядали у вітрині якийсь ірландський кришталь, мене смикнула за лікоть жінка в хустці.

— О горе! — схлипнула вона.— Моя бідолашна сестра! Лікар сказав — рак, помре через місяць! А мені стільки ротів годувати! О господи, якби у вас знайшлося для мене хоч пенні!

Я відчув, як дружина стиснула мою руку.

Я глянув на жінку, як завжди, роздвоєний. Одна половина умовляла мене: "Всього-на-всього пенні", друга заперечувала: "Ця кмітлива жінка знає, що як попросить менше, то я переплачу". І я ненавидів себе за цю роздвоєність.

Через силу я промимрив:

— Ви...

— Що я, сер?

"Таж ви та сама жінка, що стояла біля готелю з немовлям!" — подумки мовив я.

— Я хвора! — І вона відступила в тінь.— Я стільки плакала!

"Десь прилаштувала немовля, замість сірої хустки надягла зелену й зробила чималий гак, щоб перестріти нас тут".

— У неї рак...— Лиш один дзвін був на її дзвіниці, і вона знала, як бити в нього.— Рак...

Втрутилася дружина:

— Послухайте, адже ви та сама жінка, що стрілась нам біля готелю.

Таке порушення субординації шокувало й жінку, й мене. Та це ще був не кінець!

Обличчя жінки зморщилося. Я придивився ближче, і, їй-богу, то було таки інше обличчя. Не можна було не захоплюватися нею. Вона знала, відчувала й вивчила все, що знають, відчувають і вивчають актори: що, галасуючи і кривляючись, людина створює один образ, а поводячись скромно, боязко — зовсім інший.