Мамине перше кохання

1

Саяма сказав Токіе, своїй дружині, що тепер Юкіко не повинна ні мити, ні прати, бо по такій роботі погано лежатиме пудра і дівчина не матиме гарного вигляду під час шлюбу.

Токіе повинна припильнувати, вона ж сама жінка. Але цього він уже не казав, адже Юкіко — дочка його давньої коханої.

Дружина кивнула без тіні незгоди.

— Добре. Нехай піде зо два рази до косметичного кабінету, там її попудрять і вона трохи звикне до косметики.

Потім покликала Юкіко.

— Юкіко-сан, поки що не треба нічого ні мити, ні прати. Бо на весілля будуть негарні руки, як то пишуть у журналах... Кажуть, на ніч добре мастити руки сметаною й натягати рукавиці.

— Ага.

Юкіко саме вийшла з кухні й витирала руки. Вона слухала, вклякнувши на порозі. Навіть не знітилася, тільки кивнула головою, підвелась і пішла знову до кухні.

То було позавчора... А нині обід варила знов-таки Юкіко.

Так думав собі Саяма, тож заглянув до кухні, — Юкіко зачерпнула мисочкою окропу й язиком, як кішка, куштує й солодко жмуриться.

Саяма не витримав і підійшов до дівчини.

— О, з тебе буде добра молодиця. — Він торкнувся її плеча. — Про що ти думаєш, коли куховариш?

— Коли куховарю?.. — Юкіко запнулася.

Юкіко любила варити, вже з третього класу гімназії допомагала Токіе, а торік, як закінчила школу, то ніби зовсім перебрала до своїх рук кухню, і не раз можна було почути, як Токіе просить у неї поради:

— Юкіко-сан, прошу глянути сюди.

Тепер, коли Юкіко мали видавати заміж, Саямі чомусь спало на думку, що страви Юкіко мають достоту такий самий смак, як страви Токіе.

Так буває не лише між матір'ю й дочкою чи між сестрами. Саяма згадав своїх двох старших сестер. Тоді вони ще жили в селі, перед заміжжям дочкам казали куховарити, щоб училися. Страви молодшої сестри завжди мали солодкавий присмак, і з неї кепкували.

Коли Саяма навідувався до села, то страва, яку готувала старенька мати, була приємна, хоч тепер йому зовсім не смакувала. Але він нічого не казав. Мабуть, теперішній смак його кухні Токіе принесла з рідного дому. Юкіко минало шістнадцятий, коли прийшла в дім Саями, і скоро перейняла смак дружини. Й з ним вона йшла заміж. Дивно, та й годі... — втім, так буває не тільки зі смаками.

Цікаво, чи смаки Юкіко припадуть до вподоби нареченому Вакасуґі?

Думки про Юкіко розчулили Саяму.

Він зайшов до покою, глянув на годинник з пташкою і майже вигукнув:

— Ой, скоріше давайте обід, бо мій поїзд відходить три хвилини по першій.

— Уже даємо.

Юкіко спішно принесла обід, а тоді вже покликала служницю, яка за хатою кришила деревне вугілля.

Юкіко також сіла до столу й прислуговувала Саямі та Токіе.

Саяма глянув на руки Юкіко. Не скажеш, що вони дуже огрубли від кухонної роботи. Мабуть, тому, що білі, а головне — молодість. Цнотливо лагідна шия, здавалось, пашіє теплом.

Раптом Саяма засміявся. Дружина здивовано звела очі.

— Що сталося?

— Он, Юкіко з перснем.

— То й що? Тож від заручин. Подарував наречений, і я сама сказала, щоб вона носила його.

Юкіко почервоніла як рак, збентежено зняла перстень і сховала його під дзабутон[1].

— Пробач, пробач мені. В тім нічого смішного, але таку вже маю погану звичку, що сміюся, коли мене щось дивує... А коли сумно, то на самоті я навіть регочу.

По таких словах виправдання Юкіко ще більше випросталася, й здавалось, вона вже не може всидіти.

Дружина так і не добрала, чому чоловік сміється, й від того було якось прикро.

Він зібрався в дорогу заздалегідь, і по обіді відразу вийшов. Юкіко вже чекала на нього коло брами з течкою.

— Ну, я пішов. — Він простягнув руку, але вона сумними очима глянула на

нього й похитала головою: ч

— Я проводжу вас до автобуса.

Саяма подумав, що вона хоче про щось поговорити.

Саяма їхав до Атамі, де мав вибрати готель для весільної подорожі Юкіко з Вакасуґі.

Він навмисне йшов поволі, але вона не починала розмови.

— Який готель замовити? — запитав він, хоча вже не раз про це була мова.

— Який сподобається.

Поки чекали на автобус, Юкіко мовчала.

Вона ще трохи постояла й тоді, як Саяма сів в автобус, а потім опустила листа у поштову скриньку при дорозі. Не кинула, а легенько всунула листа, мовби вагалася.

Саяма оглянувся й з вікна автобуса побачив її в спину біля поштової скриньки. Він подумав, чи не ліпше було б видати дівчинку заміж десь у двадцять двадвадцять три роки.

На конверті була чотирисенова марка. Цікаво, кому вона посилає його?

2

Готель для весільної подорожі можна замовити телефоном чи листом. Токіе так і радила чоловікові. Але Саяма сказав, що в дорозі він собі поміркує над сюжетом нової п'єси.

Юкіко, відколи пам'ятає себе, — і тоді, як поневірялась у вітчима, і тоді, як її взяли до себе Саями, — завжди була мовби дармоїдкою. Якби то хоч на утриманні родичів, а то в якомусь дивному становищі. Мабуть, почувалася, мов ув'язниш.

І тепер, коли вийде заміж, чи не вперше матиме своє життя і свій дім.

Завтра Саяма виявить їй своє піклування тим, що сам збудить її вранці, у день шлюбу, — хай ще сильніше відчує, що вільна й незалежна. А готель треба обрати такий, щоб був простір ясного неба й виникало враження, мовби ти вийшов з темниці на вільне поле.

Південні готелі Атамі з відкритим простором на море та мис — це саме те, що треба. Але, може, в дуже розкішному готелі або там, де багато весільних пар, по-дитячому соромлива Юкіко почуватиметься ніяково. В тих новомодних флігелях на взір чайних будиночків, що з'являються останнім часом, мабуть, не сховатись від чужого ока.

Врешті він обрав готель, що мав флігель у стилі старовинних орендних особняків. Вони були розсіяні у великому саду, що розлігся на горбах і переходив у гайок. Водограї й ставки також мали природний вигляд. Це було тихе місце. В такому флігелі покійно, як у рідній хаті. Навіть ванна є. І добре, що гори близько.

Саяма заглянув знадвору в один з таких фліґелів і подумав, що тут трохи затемно. Але відразу вирішив зупинитися на ньому й повернувся до своєї кімнати в головному корпусі.

Мав намір днів зо два відпочити від усього, то не взяв із собою жодної книжки. Та по двох годинах неробства вже нудився.

— Отак-то. Вже й набридло, — пробурмотів собі під ніс.

А втім, чим особливим він сушив собі голову в інші дні, що надавало йому ваги ділової людини?

На кіностудії мав не так багато роботи. Хоч йому ледве перейшло за сорок, як сценарист Саяма вже потрапив у синекуру. Не мусив щодня ходити на роботу.

Справа стояла так, що з огляду на свій великий досвід екранізацію нецікавих романів він міг накинути своїм молодшим колегам, а сам тільки б наглядав, та й писав би те, що хотів, і здавалося, міцно стояв би на ногах.

Та по суті він вже перестав бути штатним сценаристом. Кіностудія тепер не мала з нього великої користі.

Саяма, звиклий до бурхливих змін у кіно, останнім часом почувався неспокійно: він, як та сполохана кінозірка вже в літах, коли доводиться переходити на ролі старих жінок, думав про дальше життя.

Вагався: чи триматись посади сценариста, чи покинути кіно й вернутися до драматургії, з якої починав?

Один великий театр замовив йому п'єсу для вистави на лютий наступного року, і Саяма подумав, що це слушна нагода змінити своє життя, бо до театральної роботи давно не брався. В курортному готелі він хотів спокійно подумати над п'єсою.

Але всі зусилля були даремні, в думках перебігали тільки уривки сцен з кінофільмів, які писав нашвидкуруч. То було як примара минулого, бо в тих сценах виступали кілька кінозірок, про яких сьогодні вже ніхто не знає, де вони й що роблять.

Він намагався зліпити все те докупи, та виходив трафаретний кіносюжет, така собі банальність, і в цю мить йому стало шкода своєї розтраченої молодости.

А коли спробував міркувати інакше, ніж штатний кіносценарист, то така нудьга огорнула душу, аж не міг усидіти на місці.

— Може, викликати дружину? — розсміявся Саяма і почав голитися.

Токіе була на одинадцять років молодша від нього, але вміло посідала своє

місце в родині. Вона майже забула про свою молодість, і всі її помисли були про дітей. Саяма вважав, що це відповідає законам природи. А такого, як він, котрий у своїй роботі мусить змагатися з молодими навіть тепер, та н надалі, природа колись, мабуть, покарає.

Саяма згадав, що мати Юкіко — Таміко — вже в тридцять два чи тридцять три роки була така виснажена, аж здавалось, її суглоби ось-ось розсипляться.

Одного разу вони зустрілися. Вже минуло понад десять років віл їхньої останньої зустрічі. Вона тоді сказала:

— О, ви досягли багато. Я також рада.

Ці слова прозвучали так щиро і так несподівано для нього, шо він навіть не заперечив. Вона ще докинула:

— Я завжди дивлюся ваші твори. Часто й дочку беру собою.

Такого Саяма зовсім не сподівався, а від слів "ваші твори" навіть зніяковів. Він тільки екранізував чужі романи, а скільки там було того "ваші твори" в інтерпретації на екрані? Та й сценарії писав на замовлення, а не з власної волі. І слова про кінофільми як про "ваші твори" пролунали як насміх, а не похвала.

А що обставини не вимагали захищати амбіцію сценариста, то він, аби змінити розмову, запитав про її дитину... Та дитина — Юкіко, яку тепер видає заміж.

Шість років тому стався такий випадок. Токіе з дітьми поверталася з магазину, коли бачить — коло брами стоїть якась жінка й оглядає їхній дім.

Токіе подумала, чи не піти заднім виходом. Але незнайома, побачивши господиню, раптом кинулась утікати, мов кіт, що вкрав шмат м'яса. Та вона не добігла до дороги, а похилилася на чиюсь огорожу й там уклякла.

Злякана дружина розповіла про це чоловікові:

— Ану піди поглянь.

Саяма подумав, може, та жінка має якісь справи до кіностудії. Та коли вийшов, там уже нікого не було. Він запитав Токіе, що то була за жінка.

— Чогось підозрілого в неї не було, але вона здавалася хворою.

— Хворою?

В цю мить їхню розмову перервав жіночий голос знадвору. Токіе переглянулася з чоловіком і вийшла, а повернувшись, геть змінилася на обличчі.

— Ти знаєш, це Таміко-сан.

— Таміко? — він зірвався з місця, а Токіе його спинила:

— Ти що, хочеш побачитися з нею?

Вона глянула на нього так гнівно, що він аж відступив назад.

— Та? Що?..

— Паталаха, — фуркнула Токіе, і коли він намірився йти, гукнула дітей і вийшла з ними тильними дверима.

Саяма стояв розгублений.