Країна снігу

Переклад Івана Дзюби

Повість

Поїзд виповз з довгого тунелю на межі двох провінцій і зупинився на сигнальній станції. Звідси починалася країна снігу. Вечірня сутінь посвітліла.

Дівчина, що сиділа на другому боці вагона, підвелася й опустила шибку навпроти Сімамури. Знадвору війнуло морозяним холодом. Вихилившись із вікна, дівчина голосно гукнула, наче зверталася до когось удалині:

— Пане начальнику станції! Пане начальнику!

По м'якому снігу наближався чоловік з ліхтарем у руці, закутаний шарфом майже по ніс, в глибоко насунутій хутряній шапці.

"Невже так холодно?" — майнуло в голові Сімамури. Погляд його сковзнув за вікно.,На схилі гори, наче заклякши від холоду, видніли бараки, призначені, певно, для залізничників; білінь снігу до них не доходила — її поглинула вечірня пітьма.

— Пане начальнику! Це я... Як поживаєте?

— О, це ти, Йоко? Вже вертаєшся? А у нас, бач, знову холоднеча!

— Здається, мій молодший брат у вас працює. Вибачте, що маєте з ним клопіт.

— Пусте... У цій глушині йому, мабуть, обридло. Жаль хлопця.

— Справді, він зовсім ще дитина. Тож, прошу вас, настановлюйте його на добрий розум.

— Він молодець! Працює з охотою. А незабаром у нас буде ще більше роботи. Торік, пригадую, випало багато снігу. Часто в горах траплялися завали, поїзди надовго зупинялися, і селянам доводилось готувати для пасажирів їжу.

— Бачу, ви тепло вдяглися. А брат писав, що не холодно, мовляв, безрукавки ще не носить.

— Я таки одягаюся як слід. А молодь, як тільки холодніє, налягає на саке^[1], потім он там валиться з ніг і підхоплює нежить,— рукою з ліхтарем чоловік махнув у напрямку бараків.

— Мій брат теж п'є?

— О ні.

— Повертаєтеся з роботи?

— Ні, поранився, йду до лікаря.

— Ой лишенько!

У європейському пальті поверх японської одежі чоловік, видно, не хотів довше мерзнути, тож пустився своєю дорогою, кинувши на прощання:

— Будь здорова, Йоко!

— Пане начальнику, а брата немає поблизу? — погляд

Йоко перебігав по снігу.— Прошу вас, наглядайте за ним. ~

Голос Йоко був до болю прекрасний. Його високі ноти наче відбивалися від оповитого темрявою снігу.

Поїзд уже рушив, а дівчина все не відходила від вікна. Коли вагон наздогнав начальника станції, що йшов уздовж колії, вона гукнула:

— Пане начальнику, перекажіть, будь ласка, братові, щоб найближчого вихідного дня навідався додому!

— Гаразд! — натужно крикнув той.

Йоко зачинила вікно й долонями обхопила розпашілі щоки.

На випадок снігопаду чи обвалів у горах на станції стояли напоготові три снігоочищувачі, з південного виходу тунелю на північний було проведено електричну лінію сигналізації, день і ніч очікували тривожного сигналу п'ять тисяч робітників снігоочисних бригад і дві тисячі хлопців з юнацьких загонів пожежної служби.

Сімамура ще дужче зацікавився дівчиною, коли дізнався, що її молодший брат цієї зими працюватиме на цьому глухому полустанку, якому загрожує небезпека опинитися під сніговою лавиною.

Хоча Сімамура в думці називав Йоко дівчиною, він, звісно, не знав, ким доводиться їй супутник. Поводились вони як подружжя. Зрештою, що ж тут дивного? Адже чоловік, видно, хворий, а коли так, то відстань між ними скоротилася — адже чим дбайливіше жінка ставиться до чоловіка, тим більше здається, що вони подружжя. А надто коли жінка піклується про старшого за себе із старанністю молодої матері.

У думці відокремивши Йоко від супутника і піддавшись тільки враженню, яке справила на нього її зовнішність, Сімамура тут же вирішив собі, що вона, певно, незаміжня. У тому, що він, як зачарований, не зводив з Йоко очей, можливо, виною була і його чутлива вдача.

Збігло три години, а Сімамура сидів і знічев'я водив у повітрі вказівним пальцем. Чим палкіше він жадав пригадати образ жінки, на побачення з якою їхав, тим з глибшим розпачем відчував, що пам'ять зрадила — спогади зринали і відразу ж розпливалися як туман; лише той палець, зберігши на собі дотик її тіла, міг, здавалося, наблизити Сімамуру до далекої жінки. Зайнятий такими чудними думками, Сімамура підніс палець до носа, намагаючись пригадати собі запах жінки, потім ненароком провів ним по шибці,— і раптом побачив там жіноче око. .

Від несподіванки він мало не скрикнув. Але вмить схаменувся, бо помітив, що тут нема нічого дивовижного: просто в шибці відбилося обличчя дівчини, що сиділа на другому боці вагона. За вікном западали сутінки, у вагоні горіло світло, отож вікно стало наче дзеркалом. Але, запітніле, воно почало відбивати лише тоді, коли Сімамура провів по ньому пальцем.

Вже саме око було прекрасне,-та Сімамура припав до вікна й, удаючи, ніби сумовито поглядає на вечірній краєвид, протер долонею шибку.

Ледь нахилившись, дівчина не зводила погляду з хворого. її плечі виказували напруження, з яким, навіть не кліпаючи суворими очима, вона виконувала свій обов'язок. Хворий лежав головою до вікна, поклавши зігнуті ноги коло дівчини. Вагон був третього класу. Йоко з хворим займали місця на лаві не відразу на другому боці, а на ряд попереду, тому-то в шибці відбивалася верхня частина обличчя хворого настільки, що було видно вухо.

За дівчиною можна було стежити й так, бо вона сиділа навскоси від Сімамури, обличчям до нього. Відколи під час посадки, вражений її вродою, що наче холодом проникала в душу, він опустив очі й побачив у блідій руці хворого її руку, Сімамурі стало відваги лише раз чи два позирнути на дівчину.

Обличчя хворого, відбите у вікні, здавалося, дихало спокоєм тому, що було звернуте до грудей дівчини. Немічний стан чоловіка тільки підкреслював душевну злагоду між обома пасажирами. Шарф, що правив хворому за подушку і затуляв шию, підборіддя й рот, раз по раз сповзав униз. Чоловік не встигав навіть подати знак очима, як ніжні руки Йоко вже поправляли його. Йоко не забувала підтикати й поли пальта, що накривало ноги слабого. Сімамуру аж почав дратувати цей уже вкотре повторюваний вияв зворушливої уваги до хворого. Але ж у їхній поведінці не було нічого дивного. Зайняті тільки собою, вони справляли враження людей, які звиклися з думкою, що їдуть кудись далеко-далеко, байдуже куди. Сімамура не співчував чужому лиху, бо йому це видалося химерним сном. А вплинуло на нього те, що той сон він бачив у чарівному дзеркалі.

Краєвид за вікном і відображення у вікні напливали одне на одне як у кіномонтажі. Між дійовими особами і тлом не було жодного зв'язку. Дійові особи, прозорі, нетривкі, нереальні, і тло — потік хисткої темряви — зливалися докупи, творячи небачений символічний світ. А коли на обличчі дівчини спалахнув вогонь, запалений десь далеко в горах чи в полі, зворушений невимовною красою цього незвичайного світу, Сімамура відчув, як затремтіло його серце. .

У небі над далекими горами дотлівали останні відблиски заграви і тому в краєвиді за вікном ще вгадувалися обриси безбарвних уже предметів. Куди не глянь, усе буденні, одноманітні поля і гори. Лише в душі Сіма— мури відбувалося щось незвичайне: бурхливим потоком пропливали невиразні почуття. Ясна річ, то все через відбите у шибці обличчя Йоко. Оскільки крізь нього не проступало нічого знадвору, а мимо без упину проносився вечірній краєвид, воно здавалося прозорим. Але, розгубившись у здогадах, чи то обличчя пробігає поверх вечірнього краєвиду, чи навпаки — краєвид по обличчю, Сімамура не мав часу переконатися, що ж відбувається насправді.

У вагоні не було настільки ясно, щоб шибка могла обернутися на звичайне дзеркало. А тому, втупившись у вікно, Сімамура поволі забув, що бачить відбите зображення, йому видалося, наче на тлі нестримного потоку вечірньої темряви з'явився образ дівчини. В цю мить на її обличчі спалахнув далекий вогник. Ні відображення у вікні, ні вогник не могли затемнити одне одного. Холодне світло далекого вогника попливло по обличчю, не додаючи йому ніякого блиску. В ту мить, як вогник натрапив на зіницю, око дівчини сяйнуло між хвиль вечірньої пітьми чарівно-прекрасним світлячком.

Йоко, певно, не здогадувалася, що Сімамура пильно стежить за нею. Прикута до хворого, вона, навіть обернувшись до Сімамури, але не помітивши свого відображення, мабуть, не надала б жодної ваги тому, що він позирає надвір.

Довгий час Сімамура крадькома стежив за Йоко, забувши, що це негарно. Виною цьому, певно, була надприродна сила дзеркала з вечірнім краєвидом. Зрозуміло, що й тоді, коли дівчина гукала до начальника станції, проявивши і цього разу щедру, турботливу вдачу, цікавість Сімамури скидалася на нетерпіння читача, захопленого стародавньою романтичною повістю.

Коли поїзд рушив з полустанка, у вікні зовсім стемніло, зник краєвид, розвіялися чари дзеркала. Вродливе обличчя дівчини ще відбивалося у вікні, але, хоч Йоко дбайливо ставилася до свого супутника, Сімамура знову відчув, наче десь глибоко в ній зачаївся холод, і йому вже не хотілося витирати запітнілу шибку.

Через якоїсь півгодини Йоко з хворим несподівано зійшла на станції водночас із Сімамурою. Той розгублено озирнувся, наче побоювався, щоб чогось не сталося й не залишило сліду в його житті, але, опинившись на холодному пероні, раптом засоромився своєї нетактовної поведінки у вагоні, наддав ходи і перейшов колію перед паровозом.

Коли чоловік, тримаючись за плече Йоко, і собі хотів перейти колію, залізничник помахом руки зупинив його. За мить з темряви виринув довгий товарний поїзд і заслонив собою обидві постаті.

Службовець,— зазивач приїжджих гостей до готелю на гарячих джерелах,— пишною блакитною зимовою одежею скидався на пожежника; на голові він мав теплу шапку, на ногах гумові чоботи. Якась жінка, що виглядала з вікна станційної чекальні, теж була в синьому плащі з піднятим каптуром.

Щойно вийшовши з теплого вагона, Сімамура не відчув справжнього холоду, але його, що вперше опинився взимку в країні снігу, трохи збентежили по-зимовому вдягнуті тутешні люди.

— Хіба тут так холодно, що ви всі закуталися?

— Холодно. Зима не за горами. Особливо холодно вечорами, як випаде сніг, а небо стає чистим. Мабуть, сьогодні вночі температура впаде нижче нуля.

— Нижче нуля? — Позираючи на тендітні бурульки на краях дахів, Сімамура сів із службовцем готелю в автомобіль.