Під землею загуготіло, дім задрижав, шибки задзенькотіли.
— О, вже! — радісно вигукнув Сакіо й вискочив на веранду.
В садку, що був часткою змішаного лісу, пронизливо закричав фазан.
То був перший цього літа досить великий вибух вулкана Асама.
Видно було, як у клубах диму, що стовпом знявся з кратера, феєрверками бухає вогонь. Чи то блискавки? Чи розпечене каміння?
Батько й мати Сакіо спостерігали виверження, спокійно сидячи в кріслах...
Цього року щедро вродила хурма, осінь у горах чудова.
Порт на південній частині півострова. Із залу чекання на другому поверсі, де продають дешеві ласощі, вийшов шофер у жовтій куртці з фіолетовим коміром. Надворі стояв великий червоний рейсовий автобус з фіолетовим прапорцем.
Жінка, що стояла з донькою і тримала в руці пакетик з цукерками, глянула на дбайливо зав'язані шнурки во— дієвих черевиків і промовила:
— То сьогодні ви поведете автобус?..
Переклад Івана Дзюби
Повість
Поїзд виповз з довгого тунелю на межі двох провінцій і зупинився на сигнальній станції. Звідси починалася країна снігу. Вечірня сутінь посвітліла.
Дівчина, що сиділа на другому боці вагона, підвелася й опустила шибку навпроти Сімамури. Знадвору війнуло морозяним холодом. Вихилившись із вікна, дівчина голосно гукнула, наче зверталася до когось удалині:
— Пане начальнику станції! Пане начальнику!..
1
Саяма сказав Токіе, своїй дружині, що тепер Юкіко не повинна ні мити, ні прати, бо по такій роботі погано лежатиме пудра і дівчина не матиме гарного вигляду під час шлюбу.
Токіе повинна припильнувати, вона ж сама жінка. Але цього він уже не казав, адже Юкіко — дочка його давньої коханої.
Дружина кивнула без тіні незгоди.
— Добре. Нехай піде зо два рази до косметичного кабінету, там її попудрять і вона трохи звикне до косметики.
Потім покликала Юкіко...
Тае сказала батькові, що прийшла якась жінка; вона нібито зустрічалася з ним років тридцять тому в Юміура на острові Кюсю. Хоч-не-хоч Сьоске Кадзумі вирішив запросити гостю до вітальні.
Мало не щодня до романіста Кадзумі навідувалися непрохані гості. От і пообідньої пори цього теплого грудневого дня їх було аж троє. Кожного привело до нього щось своє, але тепер усі разом провадили розмову.
Розсунувши сьодзі, незнайомка присіла в поклоні й трохи збентежилась, побачивши гостей...
1
Кухарі Кен'їцї минало тридцять шостий, коли він негадано одружився.
Утім, не сталось нічого несподіваного, бо парубоцтво не було його гаслом, та й справу полагодили як годиться, через свата, але принаймні в колі його приятелів це жваво обговорювали. Може, тому, що наречена виявилася занадто гарною як на нього.
Серед приятелів трапилися й такі, що каялись, бо зарано одружилися. Тепер усі дивились на Кухару зовсім інакше, мовляв, ти ба який спритний!..
Кажуть, що Акіфуса Омія вже не говорить ні слова. Він письменник, йому шістдесят років, та, кажуть, він уже й не пише ні слова. Йдеться, звісно, не про літературні твори, а про те, що він взагалі нічого не пише.
Язик у нього не ворушиться, права рука не діє, хоча ліва, здається, ще виявляє ознаки життя, тому вважають — якби він хотів, то міг би спробувати щось писати. Однак не пише нічого, навіть тоді, коли чогось потребує і мусить просити про послугу...
Мені привиділося, начебто в горах, укритих яскраво— червоним листям, сиплються іскри.
Власне кажучи, не в горах, що стоять прямовисно обабіч річки, а в глибокій долині. Небо видно лише тоді, коли задерти голову вгору. Воно ще блакитне, та на ньому вже заграли вечірні барви.
Такі ж кольори з'явились і на білястому річковому камінні. Тиша сповзала з ясно-червоних гір у долину, проникала в душу й нагадувала, що вечір недалеко...
І
Коли звивиста дорога майже привела мене до перевалу Амагі, від підніжжя гори, оповивши білястою пеленою густий криптомерієвий ліс, швидко почала наближатися смуга дощу.
Мені було двадцять...
переклад: Іван Петрович Дзюб
I
Навіть опинившись на території храму Енгакудзі в Камакура, Кікудзі все ще вагався: йти чи не йти на чайну церемонію? Все одно він запізнився.
Влаштовуючи чайну церемонію в павільйоні храмового саду, Тікако Курімото завжди посилала йому запрошення. Але після батькової смерті він ні разу там не був. Кікудзі нехтував ними, бо вважав це лише формальним виявом пошани до покійного батька...