Бетономішалка

Під вікном шаруділи, наче суха трава, голоси старих пліткарок.

– Еттіл – боягуз! Еттіл – зрадник! Відважні сини Марса летять воювати з Землею, а Еттіл ховається в кущі!

– Базікайте собі, старі відьми! – крикнув він.

Голоси стихли, наче дзюркіт ручая в довгих каналах під марсіанським небом.

– А як ото зараз його синові! Знати, що твій батько – боягуз! – перешіптувалися зморшкуваті відьми, нахиливши докупи голови з хитрими очицями. – Ганьба, ганьба!

В кутку плакала його дружина: мов нудний холодний дощ дріботів по черепичній покрівлі.

– Ох, Еттіле, як ти можеш?

Еттіл відклав металеву книжку в плетеній із полотого дроту палітурці. Ця книжка з самого ранку розповідала йому вголос дуже цікаву історію.

– Я ж намагався пояснити, – сказав він. – Це дурна справа. Марс не зможе підкорити Землю. Ми всі загинемо.

Надворі гриміло й дзвеніло, ревла мідь сурм, гуркотіли барабани, чулися крики, розмірений тупіт ніг, шерех знамен, пісні. По бруківці, завдавши на плечі вогнемети, марширували солдати. Слідом бігли діти. Старі жінки розмахували брудними прапорцями.

– Я залишусь па Марсі й читатиму книжку,— мовив Еттіл.

У двері загрюкали. Тілла відчинила. До кімнати ввірвався Еттілів тесть.

– Що я чув? Мій зять – зрадник?

– Так, батьку.

– Ти не хочеш бути солдатом марсіанської армії?

– Ні, батьку.

– О лихо! – Старий почервонів. – Така ганьба! Тебе розстріляють!

– Розстрілюйте – і справі кінець.

– Це ж нечувано! Щоб марсіанин не хотів воювати з Землею? Нечувано!

– Згоден. Це й справді неймовірно.

– Неймовірно, – засичали відьми під вікном.

– Хоч би ти йому втовкмачив, тату! — схлипнула Тілла.

– Спробуй утовкмачити купі гною! – закричав [244] батько, гнівно блискаючи очима, і підступив до Еттіла. – Оркестри грають, день чудовий, жінки плачуть, дітлашня радіє, все як треба, марширують відважні воїни, а він сидить тут... Яка ганьба!

– Ганьба... – схлипнули голоси в кущах за вікном.

– Геть з мого дому! – вибухнув Еттіл. – Геть звідси зі своїми дурними балачками! І зі своїми медалями та барабанами!

Він підштовхнув старого до дверей, дружина скрикнула, але тут двері відчинилися й на порозі став військовий патруль.

– Еттіл Врай? – ревнув чийсь голос.

– Так.

– Ви заарештовані!

– Прощавай, люба дружино! Йду воювати з цими дурнями! – закричав Еттіл, а люди в бронзових кольчугах потягли його з хати.

– Прощай, прощай! – зникаючи вдалині, відгукнулися старі відьми.

В'язнична камера була чиста й охайна. Без книжки Еттіл нудьгував. Він учепився обома руками в грати й дивився, як за вікном злітають у нічне небо ракети. Холодно світилися незліченні зірки; здавалося, вони кидаються врозтіч, коли між ними спалахувала ракета.

– Дурні, – прошепотів Еттіл. – Які дурні! Двері камери відчинилися. Якийсь чоловік укотив тачку – на ній безладними купами громадилися книжки. Позаду бовваніла постать Військового наставника.

– Еттіле Врай, ми хочемо знати, чому з вашому домі зберігаються заборонені земні книжки. Всі ці "Дивовижні історії", "Наукові оповідання", "Фантастичні повісті". Відповідайте! [245]

І він схопив Еттіла за руку. Еттіл випручався.

– Якщо ви збираєтесь розстріляти мене —розстріляйте. Саме через цю літературу я її не хочу воювати з Землею. Через ці книжки ваше вторгнення зазнає краху.

– Як це так? – Наставник похмуро зиркнув па пожовклі від часу журнали.

– Візьміть будь-який із них на вибір,— сказав Еттіл. – Від тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого-тридцятого років і до тисяча дев'ятсот п'ятдесятого за земним календарем у дев'яти оповіданнях із десяти йдеться про те, як марсіани переможно вторглися на Землю...

– Ага! – Наставник усміхнувся, кивнув.

– ... а потім зазнали поразки, – закінчив Еттіл.

– Це зрада! Тримати в себе й читати такі книжки!

– Називайте, як хочете. Але дозвольте мені зробити деякі висновки. Кожне вторгнення закінчувалося невдачею завдяки такому собі молодикові на ймення Мік, Рік, Джік чи Беннон; звичайно він – ставний ірландець, діє сам-один і перемагає марсіан.

– Як ви можете цьому вірити?

– Ні, я не вірю, що земляни на це здатні, не вірю. Але зрозумійте, Наставнику, в них уже склалася традиція, покоління за поколінням у дитинстві зачитувалися цими вигадками, виховувалися на них. У кожній книжці — перемога над марсіанами. А в нас є така література?

– Ну-у...

– Немає.

– Либонь, немає.

-– Звичайно, немає, втт її самі це знаєте. Ми ніколи іте вигадували таких фантастичних оповідань. І от тепер ми піднялися, йдемо на бііі – і загинемо.

– Щось не збагну я ваших міркувань. До чого тут стародавні журнали?

– Бойовий дух. Дуже важлива річ. Земляни знають, що вони не можуть не перемогти. Ця певність — у їхній крові. Вони не можуть програти війни. Книжки, які вони прочитали замолоду, надихають їх такою вірою в себе, що куди нам з ними тягатися! Ми, марсіани, не певні своєї перемоги; знаємо, що можемо програти. Хоч хай як ми б'ємо в барабани, хоч хай як сурмимо в сурми, дух наш слабкий.

– Це зрада! Я не хочу слухати! – закричав Військовий наставник. – Через десять хвилин весь цей мотлох спалять, і тебе теж. Вибирай! Або ти, Еттіле Врай, вступаєш до Воєнного легіону, або ти помреш!

– Однаково помирати. То краще вже згоріти!

– Гей, варта!

Еттіла виштовхали на подвір'я. Він побачив, як його улюблені книжки склали в яму п'ять футів завглибшки. Туди налили гасу, підпалили і ось, загуготівши, звідти шугнуло полум'я. За хвилину і його, Еттіла, штовхнуть до цієї ями.

А на протилежному кінці подвір'я, в затінку, похмуро й самотньо стояв його син; страх і печаль світились у великих жовтих очах. Він не простягнув рук до батька, не заговорив до нього – лише дивився, мов конаюче звірятко, безсловесне звірятко, що благає пощади.

Еттіл глянув на полум'я. Чиїсь руки брутально схопили його, зірвали одяг і потягли до вогненного пругу смерті. І тільки тут Еттіл [247] проковтнув клубок, що став йому в горлі, і крикнув:

– Зачекайте!

Обличчя Наставника, на якому вигравали виблиски рудого полум'я, насунулося на нього в тремтливому гарячому мареві.

– Що таке?

– Я вступаю до Воєнного легіону! – сказав Еттіл.

– Добре! Відпустіть його!

Руки, що тримали Еттіла, розтислися.

Еттіл озирнувся – син стояв віддалеки на подвір'ї й чекав. Не всміхався, а просто чекав собі. В небо злетіла яскрава бронзова ракета, й зірки потьмяніли...

– А тепер ми побажаємо нашим відважним воїнам щасливої дороги! – мовив Військовий наставник.

Гримнув оркестр; вітер лагідно бризнув сльозами дощу на спітнілих солдатів. Застрибали діти. В юрмі Еттіл побачив дружину – вона плакала, пишаючись ним, а поруч стояв син, мовчазний і врочистий.

Відважні воїни, усміхаючись, промарширували в міжпланетний корабель. Там вони лягли в сітки, пристебнулися – і ось по всьому кораблю, що напружено застиг, у сітках відпочивали, розслабившись, солдати. Всі щось жували й чекали. Важко грюкнув люк, у клапанах засичало повітря.

– Вперед, до Землі й загибелі! – прошепотів Еттіл.

– Що? – перепитав хтось.

– Уперед до славної перемоги, – надавши своєму обличчю відповідного виразу, сказав Еттіл. [248]

Ракета рвонулася в небо.

"Космос, – думав Еттіл. – Ось ми летимо п мідному казані крізь чорнильні безодні іі рожеві спалахи. Ми летимо; коли земляни побачать у небі нашу вславлену ракету, в їхніх очах відіб'ється її полум'я, і вони сповняться жаху. А ти сам будеш далеко-далеко від дому, від дружини, від сина!"

Він намагався зрозуміти, чому його стрясає дрож. Наче все його єство, всі життєво важливі органи, все пайзаиовітпіше залишилося па Марсі, сам же він стрибнув геть на мільйони миль. А серце па Марсі, калатає, палає. І мозок ще на Марсі, там він думає, тремтить, мов покинутий смолоскип. І шлунок на Марсі, сонно перетравлює прощальний обід. 1 легені ще там, у прохолодному, блакитному, хмільному повітрі Марса – пружні, рухливі міхи, які прагнуть свободи, а кожна клітинка благає спокою.

Бо ти тепер тут – автомат без гвинтів і гайок, труп; ті, хто має над тобою владу, розітнули тебе й випатрали, і все, що було в тобі путнього, жбурнули на дно висохлих морів, розкидали по непривітних пагорбах. І ось ти спустошений, згаслий, захололий, у тебе лишилися тільки руки, щоб завдавати смерть землянам. "Руки – оце все, що від тебе залишилося", – подумав він холодно, байдуже.

Ось ти лежиш у величезній сітці. Не сам, поруч інші, але вони цілі й неушкоджені, тіло й душа в них не розщеплені. А все, що жило в тобі, залишилося далеко позаду, блукає під вечірніми вітрами серед пустельних морів. Тут, у ракеті, лише холодна, мертва грудка глини.

– Штурмові пости, штурмові пости, приготуватися! [249]

– Готовим! Готовий! Готовий!

– Підйом!

– Усі я сіток! Швидко!

Еттіл вистрибнув І;і ciTJ.ii. Десі. попереду нього самі собою рухалися закляклі руки.

"Як швидко все це відбулося, – думав він.— Лише рік тому па Марс прилетіла ракета з Землі. Наші вчені – у них неймовірний телепатичний талант – скопіювали її; наші робітники на наших неймовірних заводах створили сотні таких самих ракет. Відтоді жоден земний корабель не прилітав на Марс, однак ми досконало вивчили їхню мову. Ми осягли їхню культуру, зрозуміли їхнє мислення. І тепер дорого заплатимо за такі разючі успіхи..."

– Гармати до бою!

– Готово!

– Приціл!

– Дистанція?

– Десять тисяч миль!

– Атака!

Тиша і дзижчання. Наче в ракеті роїлися тисячі бджіл. Бринять крихітні котушки в незліченних приладах і важелях, хурчать коліщата. Мовчки чекають люди. Мовчки застигли тіла, тільки піт виступає під пахвами, на чолі, під нерухомими бляклими очима.

– Увага! Приготуватись!

Еттіл збирається на силі, чіпляється за рештки розуму, аби не збожеволіти, і жде, жде...

Тиша, тиша, тиша. Чекання.

Ті-і-і-і-і!

– Що це?

– Земне радіо!

– Вийти на їхню хвилю!

-– Вони намагаються зв'язатися з нами, вони нас викликають! Вийти на їхню хвилю! [250]

Ті-і-і-і-і-іі

– Ось вони! Слухайте!

– Викликаємо марсіанські військові ракети! Тиша зачаїла подих, дзижчання у вулику стихло, поступилося різкому голосові, що уривчасто пролунав над закляклими в чеканні солдатами.

– Говорить Земля! Говорить Уїльям Сом-мерс, президент Об'єднання американських промисловців!

Еттіл стис ручку свого апарата, нахилився вперед, заплющив очі.

– Ласкаво просимо на Землю!

– Що? – закричали в ракеті.