Та підскочила, не розбившись — лише цукор порснув догори ілюзорною вісімкою, наче заг виток диму,— і, вдоволена, пустилася обертом до буфету, поторохкуючи на ручках.
— Яке ще перешіптування? — спитав я.
— Ваше перешіптування! Я чула, як Річард шепотівся!
_ Він мене питав, чому раптом так тихо стало,— сказала
Пеггі.
— От і я питаю — чому?
_ Так ніби ви не знаєте! — сказала Пеггі.— Самі ж псуєте усім настрій, власному синові жити не даєте!
_ Я? Синові? Це він мені жити не дає! Каже, я батька в
могилу загнала!
— Не казав я такого!
Обличчя матері нависло наді мною велетенською бри-лою — Так нависають над водою, коли хвиля відхлине, жилаві, перекошені й мокрі обличчя побитих негодою скель.
— Я вже по горло сита ненавистю,— сказала вона.— Тільки й маю, що трохи пошанівку від цієї дитини, тому мені й прикро, коли він шепочеться.
— Ніхто тебе не ненавидить.
— А я,— сказала Пеггі,— по горло сита оцим.— Вона повела головою, даючи зрозуміти, що в її очах наш дім — суцільний лабіринт.— І більш не дам травмувати мені дитину. Джо, можеш нас відвезти, а ні — доберешся потім сам. Даруйте, місіс Робінсон, але бачу — я вам тут не в поміч, і нам обом краще буде, як я поїду.
— Ніч надворі,— сказав я.
— Хочеш — їдь, не хочеш — лишайся, твоя справа. Я п'ять років прожила сама і, на відміну від деяких чоловіків, темряви не боюся.
— Браво,— сказав я.— Die Königin der Nacht. 1
— Серденько, я пішла складати речі.— І пішла нагору. Двері на сходи заскочили — розставивши ноги, напруживши спину, вона з силою рвонула їх на себе.
— Була вона в поміч, була,— тихо і м'яко мовила мати. Від істерики не лишилося й сліду.
— Піду поговорю з нею.— Річардів голос зламався, переходячи з показної статечності на дитячий альт.
1 Королева ночі (кім.).
— І що скажеш? — Я сам хотів піти до неї і заздрив хлопцеві. Точніше, сам хотів стати малим хлопцем і так піти до неї.
— Не знаю — придумаю що-небудь.— Крізь його посмішку визирнула прогалинка між зубів.— Я вмію її заспокоювати.
— Скажи їй,— крикнула мати, коли він уже був на сходах,— що я вже давно намірялась повикидати ті голубі тарелі! — І взялася мені пояснювати: — Вони мені ніколи не подобались, та що ж, коли дарма дісталися. Просто смішно, до чого скупість людину доводить.
— Давай ліпше повикидаєм мої фотографії — он у тебе їх скільки понатицькувано.
— Тільки спробуй! Ці фотографії — мій син. Мій один-єдиний син!
— Ах, як зворушливо!
З виглядом втомленої людини — не таким уже й робленим, так що хай вибирає, усміхнутися їй чи ні — я витягнув з-за холодильника совок та мітлу і став змітати голубі черепки та білі крупинки цукру. Щеня, намагаючись підсобити, весь час тицялось мені в руку своїм мокрим послужливим носом. Коли я випростався, мати, що саме кінчала витирати посуд, махнула головою в напрямку безмовної стелі й сказала:
— Купідон на діловій зустрічі з Венерою.
— Якби Джоан хоч раз заявила, що йде пакувати речі, я б, може, й досі жив з нею.
— Не маю уявлення, чого ти мені дорікаєш за Джоан.
— За що дорікаю — за шлюб? Чи за розлучення?
— За все. І батько твій такий був. Жінка керує, жінка родить, жінка все на світі робить. Казав навіть, буцім взагалі не пам'ятає, щоб він руки моєї просив — мовляв, це я його під вінець затягнула.
Черепки зісковзнули, дзенькнувши, у кошик для сміття — дешеву потріпану цяцьку, розмальовану по боках букетами червоних троянд, перевитих золотою стяжкою. Колись батько вихопив його з непотрібного вже реквізиту якоїсь шкільної вистави. Як і більшість врятованих ним недовговічних речей, ця теж дивовижним чином збереглася.
— Бідний Чарлі,— сказав я.— Оце ж, мабуть, і йому судилась Річардова роль маленького мужа.
— Ох, Чарлі... Як же ти міг, Джо?
— Так мало бути. А Чарлі знає, що він все одно мій син. Я стояв, утупившись поглядом в кошик, мовби цей ворох
уламків міг відкрити мені очі на те, що діється в душі покинутого мною сина, і здригнувся, відчувши на потилиці мамину руку — я й незчувся, коли вона підійшла.
— Бідна моя голівка,— сказала вона.— Стільки в ній смутку.
На сходах почулися кроки, і ми поквапом відсунулись одне від одного. Увійшов Річард і з гордим виглядом проголосив:
— Вона не їде.
— Що ж ти їй сказав? — поцікавився я.
— Що це було б неввічливо з її боку.
— Ти — геній. Мені б і до голови не прийшло.
— Чого зволйте в нагороду? — спитала мати. Хлопець кивнув на мене:
— Він казав, у вас книжки є про рослини, з назвами. Можна, я гляну, якщо ви не проти?
— Рослини, кажеш. Птахи тебе не цікавлять?
— Думаю, краще почати з рослин.
— По-моєму, все, що в мене є — це "Польові квіти" Скай-лера Метьюза, старенька така, з шерехкими сторінками. Я дістала її, ще як в учительській семінарії вчилася, і часто з нею на поле ходила — рисунки розмальовувала, щоб як у натурі було. Десь вона там так і стоїть на полиці, якщо шашіль не з'їв.
— Я обережно.
— А яка саме рослина тебе цікавить?
— Та конкретно ніяка. Просто хотів би почитати — все підряд, з початку до кінця. Я швидко читаю. І тоді всі їх знатиму.
Мати всміхнулась, провела рукою по його голові.
— Боюся, цього виявиться не досить. Щоб знати рослини, треба їх на власні очі побачити, а більшості з тих, що в книжці, ти й узагалі не побачиш, хіба що ботаніком станеш. Або бродягою.
— Над тим озером, куди я колись в турпохід ходив, росло щось таке яскраво-червоне — сила-силенна!
— Не знаю, що б то могло бути,— відказала мати.— Ніколи біля води не жила. У нас що найчервоніше — це дикий ревінь. Можна подивитися, чи нема в нього яких родичів. Ходи-но, глянем, там є кольорові таблиці.
Вони пішли у вітальню, а я нагору — до Пеггі. Ні в одній, ні в другій спальні її не було. Гукнувши, почув, як щось стукнуло в ванній. Вийшла вона звідти невдоволена, тримаючи якийсь згорточок в туалетному папері.
— Що мені з цим робити? — похмуро запитала Пеггі. Із засмаглою від сонця шкірою, що порожевіла під очима
й на вилицях, вона скидалась на підрум'янену жовтолицю актрису.
Я простяг руку:
— Дай мені — берегтиму його, як святиню.
— Перестань.— Мій жарт її не втішив, і вона уникала мого погляду, нипаючи очима по кутках.— Тут нема смітника.
— Унизу є.
— Твоя мати побачить.
— І влаштує шабаш. Ти ...вибач.
— Це ж за що?
— За всю оту сцену.
— Сцена як сцена. Ми з нею обидві, по-моєму, ледве стримувались від сміху.
Я розсміявся.
— Якби-то я знав, що їй болить.
— Це ясно як день. їй потрібні чоловічі руки на фермі, і вона злиться, що тебе втратила.
— їй не було чого втрачати. Я ніколи цієї ферми не любив.
_ Ой, не кажи! Я ж бачу. Любив і любиш — точно так, як
мене. Як щось, чим завжди похвастати можна.
Мене зворушила ця скромна самооцінка, без будь-яких ілюзій і дуже недалека від правди.
_ Що ж, коли ти така,— відповів я,— що тобою тільки
й хвастати. Сама й винна.
Вона підійшла до комода й поклала зужитий тампон собі в сумочку.
— З глузду з'їхала,— сказав я.
— Відступи, будь ласка. Я іду вниз.
— Не побий там нічого.
— Я збираюсь поводити себе точно так, як ти мені казав. Бути сама собою.
— Зачекай, Пеггі. Спасибі тобі, що не поїхала.
— Як я могла поїхати без тебе?
— Я б тоді теж поїхав.
— А про матір ти подумав? Ти хоч раз спробував уявити себе на її місці, замість того щоб сприймати кожен її крок як загрозу?
— Загрозу для тебе.
Тільки тепер вона глянула мені прямо в вічі й загладила волосся — однією рукою.
— Звідки в тебе ця неприязнь? — І відповіла собі сама: — Ти хотів, щоб я поїхала!
— Що ти, ради бога; не покидай мене, о пані! — заволав я з комічним апломбом.
Пеггі посміхнулась.
— Чого в тебе не відбереш,— сказала вона,— це того, що ти все-таки трохи шельма.
Вона рішуче обійшла мене, і світло від лампи над сходами ковзнуло по її шкірі. Шкіра в моєї дружини чутлива: від гніву вона біліє, в хвилини любощів робиться гладенька, як шовк, і миттю смагне на сонці, начебто атоми, її складники, не просто зрушуються від тепла, а починають витанцьовувати на шаленій швидкості. Руки у неї до ліктів всіяні пушком та ластовинням, від чого здаються ще довшими і по-дитячому незграбними, як молоді лошатка; п'яти шорсткі й пожовклі — від модного взуття; а живіт сяє такою білиною, що голубуваті вени здаються прожилками на мармурі. І коли я знаходжу якусь побагровілу плямку, складочку на п тілі — знак утоми, прикмету старіння,— мені так хочеться припасти до цього місця губами і поцілунками зняти з нього тягар буття — тягар, що його, як мені чомусь уявлялось, вона двигає на собі від тої миті, як народилася на світ — ради мене. Шкіра її має якийсь особливий, живий відсвіт — чи то сама вона так відсвічує, чи то з-під неї просочується оте дивне, розсіяне мовби світіння. Коли вона ступила на сходи, на обличчя їй упала параболічна тінь від надбрів'я і на тлі біленої вапном стіни вималювався її профіль. Я рушив униз за нею.
Мати з Річардом сиділи, потіснивши собак, на дивані, схилені над ветхою книжечкою з тонесенькими сторінками.
— Повійка,— говорила мати.— її тут у нас крученими паничами зовуть. Для фермера це велика прикрість, коли поле повійкою заросте. Значить, земля видихалась.
— Тут написано convo... convolvulus.
— Латинські назви взагалі дуже співучі.— Вона перегорнула сторінку й прочитала: — Phlox pilosa. Phlox divaricata. Phlox subulata. Дехто флокси гвоздичками називає.
— Я не раз думав — а чому квіти не зелені? Правда, зелені гвоздики бувають — з ними в день святого Патріка всі ходять.
— Не зелені, бо їх би тоді видно не було. Бджоли б їх серед листя не розгледіли. Квіти для того і є, аби бджіл приваблювати. Барви квітам потрібні так само, як твоїй мамі — гарне вбрання.
Лише з цієї останньої фрази можна було зрозуміти, що вона завважила нашу з Пеггі появу. Я знов узявся до свого Вудхауза, а Пеггі почала підбирати розкидані фішки та монети. Вогонь затишно поблимував. Дощ утихомирився до рівномірного шелесту за вікном. Дорослі собаки попросилися надвір. Мати з Річардом, прихопивши для них миску з харчем, відвели псів у загороду, а коли вони повернулись назад, з оброшеними плечима, Пеггі заявила, що хлопцеві пора спати, і попросила, щоб я відпровадив його наверх. Я саме дійшов до того місця, де розповідалося про викрадення свині-рекордистки —г— епізод і справді кумедний.