Кентавр

Кентавр

Небо — це сутність, недоступна розумінню людини; сутність землі осягненна для неї. Сама ж людина — створіння, суще на грані між землею і небом.

Карл Барт

І все ж необхідно було, щоб хтось життям своїм відпокутував цей давній гріх — викрадення вогню. Трапилось так, що Хірон, найшляхетніший з кентаврів (було таке плем'я напівлюдей-напівконей), блукав світом, немилосердно страждаючи від рани, яку дістав за дуже дивних і нещасливих обставин. А сталося це на весіллі одного фессалійського лапіта, коли якийсь буйної вдачі кентавр спробував викрасти наречену. Зав'язалася жорстока битва, і в загальному замішанні Хірона, цілком безневинного, поранили отруйною стрілою. Приречений на вічні муки, без надії на зцілення, безсмертний Хірон прагнув одного — померти, і благав, щоб його прийняли як викуп замість Прометея. Боги почули його молитву і зняли з нього біль, відібравши заразом і безсмертя. Він помер як звичайний, стомлений життям чоловік, а Зевс зніс його між зорі, де він і сяє тепер сузір'ям Стрільця.

Міфи Стародавньої Греції в переказах Джозефіни Престон Пібоді. 1897 р.

І

Колдуел повернувся, і в ту ж мить у кісточку йому вп'ялася стріла. Клас вибухнув сміхом. Біль шарпнувся догори, просвердлив коліно і, розбухаючи, дуднячи, виповнював живіт. Погляд Колдуела прикипів до дошки, де він щойно вивів крейдою цифру 5 000 000 000 — приблизний вік Всесвіту. Сміх — здивоване скімління, що поступово переросло у свідомий глумливий регіт — здавалось, ополчився проти нього, здер такий жаданий панцир самотності, де б він міг побути з цим болем сам на сам, оцінити його за силою, тривалістю, розібратись в його анатомії. А той уже закинув щупальце в голову, уже розпластав вологі крила по стінках грудної клітки — і він, сліпий серед пурпурової темряви, відчув себе птахом, що прокидається зі сну. Дошка — білуватий шмат сланцю зі слідами вчорашніх патьоків — огорнула свідомість липкою плівкою. Біль волохатими лапами, здавалось, виштовхував з нього серце й легені, а коли протиснувся до горла, Колдуел ухопив власний мозок і, мов кусень м'яса на тарелі, тримав високо над головою, чимдалі від тих хижих лап. Кілька хлопців у яскравих сорочках всіх кольорів райдуги повискакували з-за парт і, топчучись брудними черевиками по відкидних сидіннях, із захватом цькували свого вчителя. Шум і гам став нестерпний. Колдуел покульгав до дверей і зачинив їх за собою під дикий, переможний рев.

За кожним кроком по коридору оперений кінець стріли терся об підлогу. Металічний скрегіт і жорстке шелестіння зливалися в один неприємний звук. У шлунку почалися нудотні спазми. Довгі охристі стіни коридора розпливались і хиталися перед очима; двері класів, з квадратиками нумерованих матових шиб, здавались експериментальними платами у товщі активізованої рідини, насиченої дитячими голосами, що декламували по-французькому, співали гімни, обговорювали питання соціології. Avez-vous une maison jolie? Oui, j'ai une maison très jolie, за стиглих нив бурштин, за пурпур гір величних над щедрістю долин впродовж нашої історії, діти мої (це голос Фола), авторитет федерального уряду, сила і вплив його зросли, але не забуваймо, діти мої, що створені ми як союз суверенних республік. Сполучені, хай бог тебе благословляє, нехай добро росте, братерством цвіте... Пісня ця, справді гарна, тупо бриніла в голові. Від краю і до краю. Стара мура. Вперше він чув її ще в Пассеїку. Як він змінився з тих пір, як здивачів! Верхня половина його "я" витала десь у зоряному царстві ідеалів і юних, дзвінких голосів, а нижня загрузла в трясовині, що кінець кінцем поглине його з головою. Черкаючи об підлогу, стріла дедалі більше роз'ятрювала рану. Він спробував був не ступати на цю ногу, та решта три зацокали так гучно і врізнобій, аж він налякався, що от-от відчиняться двері і хтось з учителів стане йому на дорозі. В цю критичну хвилину колеги-вчителі були наче пастирі жаху, що загрожували загнати його назад у клас, до учнів. Легка судома звела живіт, і на блискучих від лаку дошках паркету, якраз навпроти стенду зі спортивними трофеями, що блимали на нього сотнею срібних очей, він, не збавляючи ходи, залишив розлізлу, паруючу купу темного посліду. Гидливий дрож перебіг по гладких, плямисто-сірих боках, але голова і груди, як фігура на носі тонучого корабля, стриміли уперед.

Його вабило до себе слабке водянисте мерехтіння над дверима бічного входу. Там, далеко, в кінці коридора, крізь заґратовані від дикунів вікна денне світло проникало в будинок і, ув'язнене в липкій, лакованій атмосфері школи, зависало безпомічно, наче крапля води в олії, тут-таки над входом. Туди, до тієї синюватої бульбашки світла й поривався метелик його душі, тягнучи за собою зграбне, вродливе, кремезне тіло. Нутро його здригалося: щось ніби шорстким щупальцем лоскотало піднебіння. Та він уже передчував смак свіжого повітря, впивався ним наперед. Довкола проясніло. Шарпнув подвійні двері з брудними шибами, укріпленими дротяною сіткою. Вмить подолав кілька східців, що вели униз, до бетонної площадки, захлинаючись від болю, бо стріла зачіпала металеві стояки перил. Поруч сходів, на гладкій з тьмяним полиском стіні кваплива дитяча рука нашкрябала олівцем лайливе слово. Колдуел ухопив мідну ручку дверей і, рішуче стиснувши губи, з очима, повними муки і страху, вирвався надвір.

З ніздрів йому вихопились дві морозяні хмарки. Стояв січень. Чиста блакить неба розкинулась над головою могутньою, однак незбагненною величчю. Чималий майданчик за школою, засаджений по кутах сосонками, навіть серед зими зеленів підстриженою травою, та зелень ця була якась неприродна, вироджена, задубіла. По дорозі перед школою, подзенькуючи, плив до Елі трамвай. Майже порожній,— була одинадцята, і всі їхали за покупками в протилежному напрямку, до Олтона,— трамвай легко погойдувався на рейках, солом'яні сидіння виблискували крізь вікна золотими іскорками. Тут, перед лицем розлогого простору, біль, здавалося, притих — знітившись, шугнув назад у кісточку й осів там, принижений і злий. Химерна Колдуелова постать налилась гідністю; плечі — трохи завузькі, як на таке дебеле створіння — розпрямилися, і він пустився бігти, мало що не гарцюючи — так стоїчно, красиво карбував кожен крок, що накульгування природно вписувалось в його ходу. Звернув на хідник між задубілим майданчиком і повною по вінця автомобільною стоянкою. Десь унизу під животом щирили зуби радіатори, зблискуючи в білім промінні зимового сонця, а подряпини на хромованому металі мінилися, мов діаманти. Від холоду йому перехоплювало подих. Позаду, в рожево-червоному громадді школи задзвенів дзвінок, відпускаючи пбкинутих ним учнів на перерву. З лінивим, ремиґаючим гулом школярі переходили з класу в клас.

Майстерня Гаммела містилася тут-таки, по сусідству з олінджерською школою, відділена від неї кривою асфальтовою річечкою. Зв'язок між ними був не лише територіальний. Сам Гаммел довгі роки був членом шкільної ради, а його рудоволоса молоденька дружина, Віра, і досі вчила дівчат фізкультури. Більшість замовлень надходило в майстерню зі школи. Старші школярі тягли сюди свої допотопні авто, а молодші прибігали надувати баскетбольні м'ячі. У великій кімнаті біля парадного входу, де Гаммел вів рахунки і тримав бібліотечку пошарпаних, засмальцьованих каталогів запчастин і де на двох зсунутих докупи столах валялися клапті паперів, блокноти та пухкі стосики квитанцій на іржавих штирях, у скриньці непрозорого скла з надтріснутою кришкою, що була скріплена зигзагоподібним пластирем для шин, завжди лежали цукерки в шелестких обгортках, чекаючи на дитячі пенні. А над півтораметровою цементною ямою, дно якої було врівень з вулицею, стояли у ряд заяложені складані стільці, де інколи — колись частенько, а тепер рідше — любили посидіти чоловіки-вчителі, покурюючи цигарки і смокчучи карамельки, арахіс у глазурі чи таблетки від кашлю,— викладали туго зашнуровані, начищені черевики на загородку і дозволяли собі розслабитись, розпру-жити змучені нерви, поки внизу, у тристінній ямі, темношкірі помічники Гаммела лагодили й мили автомобіль, наче якесь велетенське металеве немовля.

До цієї основної, найбільшої частини гаража вів асфальтовий спуск, весь у виїмках і пухирцях — шорсткий, подзьобаний, плямистий, мов скам'яніла вулканічна лава. У широкій, зеленого кольору брамі були прорізані невеликі, у людський зріст, двері; біля засува виднівся синій, з патьоками, напис: "ЗАЧИНЯЙТЕ ДВЕРІ". Колдуел підняв засув. Довелось обернутись, щоб зачинити ті двері, і він аж закляв від болю. ^

Він опинився в густій і теплій темряві, що спалахувала іскрами. Брудна від мастила долівка цієї печери лисніла чорним воском. З того боку довгого верстака дві невиразні постаті в захисних окулярах чаклували над струменем полум'я, що розлітався сухими бризками. Ще хтось, блиснувши круглими білками очей на чорному обличчі, проповз біля нього на спині і зник під черевом автомобіля. Звикнувши до темряви, Колдуел побачив довкола купи авточастин, що здавалися примарними і нетривкими: ось крила легкових машин, схожі на панцирі, ось наїжачені двигуни, мов вирвані з тіла серця... Розіскрене повітря сичало й стугоніло від глухих, сердитих ударів. Поряд стара, боката пічка пашіла жаром крізь потріскані шви. Йому не хотілось відриватися від цього тепла, хоч стріла починала плавитись, а в шлунку знову збирався непевний дрож.

На порозі майстерні з'явився сам Гаммел. Ідучи йому назустріч, Колдуел пережив кумедне відчуття, що перед ним — дзеркало, бо Гаммел теж накульгував. Ще дитиною трапилось йому впасти так нещасливо, що тепер одна нога була коротша за другу. Згорблений, блідий, постарілий — останні кілька років далися панові механіку взнаки. Компанії "Ессо" і "Мобілгаз" за кілька кварталів від його гаража збудували свої станції обслуговування, і тепер, коли війна скінчилась і кожен, хто хоч трохи нажився на ній, міг купити собі нову машину, попит на ремонт різко впав.

— О Джордж! Хіба вже обід? — Голос у Гаммела сам по собі був негучний, і він завжди його підвищував, щоб перекрити шум у майстерні.

Колдуел відповів, але в цю мить зірвався каскад особливо лунких, дрібних ударів об метал і сплющив його слова; власний голос, тонкий і напружений, немовби завис, затухаючи, у нього в вухах:

— Та де там, у мене урок.

— Сталося щось? — Тонке попелясте обличчя Гаммела, що де-не-де сріблилося щетиною, насторожено зніяковіло — так, наче будь-яка несподіванка могла завдати йому тільки болю.