Коли пан Егон після закінчення робочого дня піднявся до вітальні й побачив розмальовані стіни, він мало не вмер на місці, але Кіті нагадала йому:
— Надзвичайні обставини, пане аптекарю…
— …вимагають надзвичайних заходів, я знаю, знаю! — зітхнув пан Егон.
І тоді Конрад тричі назвав його бовдуром.
— Ви повинні похвалити його, — шепнула Кіті на вухо панові Егону, — а то всі мої зусилля будуть даремні!
Це була найтяжча хвилина в житті пана Егона. Він нахилився до хлопця і сказав йому:
— Як ти гарно навчився казати "бовдур", синку. Я пишаюся тобою!
Кіті вирішила задля безпеки не ходити до пані Бартолотті. І Берті Бартолотті вирішила з тієї самої причини не ходити до пана Егона й не бачитися з Кіті. Але Кіті й пані Бартолотті знайшли легкий спосіб перемовлятися. Через витяжний отвір у ванній кімнаті. Адже ванна кімната Рузік містилася якраз під ванною кімнатою пані Бартолотті. І в обох біля ванни був чотирикутний заґратований отвір для вентиляції. Скажеш у нього слово, і тебе дуже добре чути і вгорі, і внизу. Кіті й пані Бартолотті визначили час для своїх розмов. Щовечора рівно о сьомій і о пів на другу кожного дня. А якби треба було повідомити щось непередбачене, то вони домовилися так: якщо така потреба виникне в пані Бартолотті, вона в кухні заб'є три цвяхи в стіну, а якщо Кіті матиме якусь звістку, то заграє на губній гармонії, бо крізь стіни було чути і те, й те.
Отже, о сьомій вечора пані Бартолотті зайшла до ванної, присіла біля витяжного отвору й гукнула:
— Кіті, ти вже там?
— Тут! — пролунало з отвору. Голоси в колодязі страшенно змінювалися. У Кіті був голос старезного гнома.
— Які там успіхи в мого Конрада? — запитала пані Бартолотті.
— Чудові, він миттю все схоплює!
— До мене приходив чоловік із відділу обслуговування. Такий малий зануда. Я його й на поріг не пустила!
Пані Бартолотті почекала, але ніхто їй не відповів. Вона приклала вухо до отвору й почула, як пан Рузіка лаявся:
— Що ти в біса так довго робиш у ванній?
Пані Бартолотті сумно зітхнула, бо їй хотілося довше побалакати з Кіті. Вона встала й пішла до кухні, щоб приготувати собі якусь вечерю з одного яйця. Вона саме міркувала, чи не смачніше буде яйце з дрібно покришеним маринованим оселедцем, як у двері гучно подзвонили. Два довгі дзвінки. Берті Бартолотті зробила менший вогонь під сковородою з яйцем і тихенько підійшла до дверей. У дверях було вічко, затулене мідним щитком. Пані Бартолотті тихо, обережно відсунула щиток. Вона хотіла виглянути на сходи і з переляку мало не впала, коли втрапила поглядом просто в чиєсь витрішкувате блакитне око. Вона відсахнулася від дверей. Чоловік за дверима був, мабуть, далеко не такий лякливий, як пані Бартолотті, бо не відсахнувся. Його витрішкувате блакитне око наче прилипло до вічка.
— Пані Бартолотті, відчиніть, — почувся товстий голос.
— Ми знаємо, що ви вдома, — почувся середній голос.
— Вона сама не відчинить, — почувся тонкий голос.
"О боже, їх аж троє!" — подумала пані Бартолотті й оглянула двері, чи запобіжний ланцюжок справді накинутий, чи засув справді засунений і чи замок справді замкнений.
Знову пролунав дзвінок. Тричі. І тонкий, середній та товстий голоси проказали хором:
— Негайно відчиніть, пані Бартолотті!
— Чого вам треба? — запитала Берті Бартолотті, силкуючись, щоб її голос звучав гучно й безстрашно.
— Нам треба поговорити з вами, — озвався тонкий голос.
— З приводу помилково отриманого замовлення, яке ви привласнили, — озвався середній голос.
— Коли ви негайно не відчините, ми зайдемо силоміць.
Двері в Берті Бартолотті були зі старезного дуба, товстий засув із бронзи, а запобіжний ланцюжок із найміцнішої криці.
— Спробуйте, — відповіла пані Бартолотті.
Тонкий, середній і товстий голоси зашепотілися під дверима, потім почулася важка хода, що поволі віддалялася. Пані Бартолотті полегшено відітхнула. Вона вирішила, що непрохані гості пішли собі геть.
— Тепер мені треба чогось випити, а то я не заспокоюся, — промурмотіла пані Бартолотті й рушила до кухні.
Коли вона зайшла туди, то побачила, що яйце згоріло. В кухні стояв страшний чад. Пані Бартолотті вимкнула газ і викинула яйце разом зі сковородою у відро, бо яйце згоріло на вугілля, а вона не любила чистити чорних, як вугілля, сковорід. Тоді відчинила вікно, щоб вийшов чад, і взяла пляшку з настоєм. Вона відкрутила накривку й приклала пляшку до рота. Коли пані Бартолотті пила просто з пляшки, то завжди заплющувала очі. Ковтнувши настою, вона поставила пляшку на стіл, розплющила очі й глянула у вікно. Там, на тлі темного вечірнього неба, теліпалися три пари холош від блакитних штанів, а з них витикалися три пари блакитних черевиків. Спершу черевики були на рівні верхньої шибки, тоді опустилися до середини вікна, холоші все довшали й довшали, і нарешті на підвіконня ступило троє чоловіків у блакитних комбінезонах. На головах у них були блакитні каски, а на руках сріблясті рукавиці. Підперезані вони були сріблястими патронташами, з яких стриміли руків'я сріблястих пістолетів.
Пані Бартолотті злякалася ще дужче, ніж тоді, коли відкрила бляшанку з Конрадом. Вона гепнулась на ослінчик. Кухня разом з трьома чоловіками на підвіконні закрутилася в неї перед очима.
Чоловіки сказали хором:
— Якби ви так не повелись, нам не довелося б лізти через дах!
Кухня поволі перестала крутитися.
— А хто ви взагалі такі? — запитала пані Бартолотті.
— Фабрична бригада! — відповіли чоловіки й зіскочили з підвіконня до кухні.
Вони спершу оглянули кухню, тоді вітальню, робочу кімнату і спальню. Обшукали також туалет і ванну кімнату. Навіть перекидали все в шафі, що стояла в передпокої.
Пані Бартолотті сиділа на ослінчику в кухні й лаяла їх:
— Уперті віслюки, я ж казала вам, що він утік, уже чотири дні, як утік! — А далі: — Геть звідси, це порушення недоторканності житла! — І знов: — Хто вам дав право на це?
Чоловіки не зважали на її лайку. Вони так ретельно перетрушували помешкання, наче шукали малесенький коштовний діамант. Часом пані Бартолотті чула, як товстий голос казав:
— Барліг, а не помешкання.
А середній голос озивався:
— Брудне кубло!
А тонкий додавав:
— Справді, хоч плюнь та тікай.
Але потім товстий голос вигукнув:
— Ого, що я бачу!
Чоловіки зайшли до кухні й тицьнули під ніс пані Бартолотті розгорнутий Конрадів зошит. У ньому було вчорашнє домашнє завдання і вчорашня дата.
— То він зник чотири дні тому? — глузливо запитав чоловік з тонким голосом.
— Тепер ми викрили вас! — вигукнув чоловік із середнім голосом і схопив пані Бартолотті за плечі.
Та пані Бартолотті страх не любила, щоб її хапали за плечі. Тому вона вкусила свого напасника за руку. Той крикнув і відпустив її.
— Ходімо, — сказав чоловік з тонким голосом. — У нас вистачає доказів. Стара десь діла його, коли отримала листа з фірми.
Чоловік із середнім голосом згорнув зошита і сховав у кишеню комбінезона. І всі троє рушили до дверей.
Пані Бартолотті почула, як вони зняли запобіжний ланцюжок, відсунули засув і відімкнули замок. Двері зачинилися, і чоловіки пішли.
Пані Бартолотті взяла молотка й забила в стіну три велетенські цвяхи, тоді побігла до ванної й гукнула у витяжний отвір:
— Кіті, Кіті, ти чуєш мене?
Кіті не озивалася. Вона вже спала, а пан Рузіка, що читав ще у вітальні газету, мовив до своєї дружини:
— Яке нахабство! Не може та стара вдень позабивати свої прокляті цвяхи?
Другого дня після школи Кіті Рузіка знов сказала матері, що піде до Анні Маєр учити табличку множення. Це зворушило пані Рузіку.
— Ти, бачу, любиш допомагати іншим, доню, — похвалила вона Кіті.
Кіті кивнула головою. Її не мучило сумління: хіба не однаково, чи вона допомагатиме Анні Маєр, чи Конрадові Бартолотті?
На сьогодні Кіті придумала особливу програму. Коли вона піднялася на другий поверх до Конрада, той запитав її:
— Як там моя мати?
— Я сьогодні глуха! — відповіла Кіті. — Напиши мені, будь ласка, своє запитання.
Вона дала Конрадові пожмаканий, засмальцьований папірець і тупого, погризеного олівця. Конрада вжахнув той пожмаканий папір і погризений олівець, але він дуже хотів довідатись, як там ведеться пані Бартолотті, тому переборов себе й написав на брудному папірці:
"Як там моя мати?"
Він подав Кіті записку. Кіті глянула на його письмо й вигукнула:
— Я не можу читати таких рівних, одна в одну літер! Вони такі рівні, що аж гидко! Напиши це трохи кривішими літерами. Одна хай кривиться в правий бік, друга в лівий, і рядок хай буде не такий рівний.
А що Конрад неодмінно хотів дізнатися, як ведеться пані Бартолотті, то присилував себе писати негарними, кривими літерами. Він списав дев'ять засмальцьованих, пожмаканих папірців, поки нарешті Кіті визнала, що його письмо досить погане.
— Дякую, пані Бартолотті ведеться добре, — сказала вона, прочитавши дев'яту записку.
Тепер Кіті знов захотіла послухати його. Вона звеліла Конрадові співати пісень. Конрад заспівав:
— "Травню ясний, веселий…"
Кіті дістала з кишені іржавого дзвоника, такого, як коровам чіпляють на шию, і забряжчала ним. У Конрада аж вуха заболіли, і він перестав співати. Тоді Кіті перестала бряжчати. Конрад знов заспівав:
— "Мої каченята…"
І Кіті знов забряжчала дзвоником. Так само зустріла вона й пісню "Тихо, тихо місяць сходить".
— Кіті, під таке бряжчання хіба заспіваєш!
— Заспівай пісню про солдатів, — звеліла Кіті.
Конрад відмовився:
— Це непристойна пісня.
— Однаково заспівай! — наказала Кіті.
— "Солдати за льохом…" — почав Конрад.
Кіті не забряжчала, а заходилась тихо підспівувати йому. Конрад зрадів, що страхітливе бряжчання припинилося й що Кіті так гарно тягне за ним, і повів далі:
— "…стріляють горохом".
Ніколи ще Конрадові не співалося так гарно. Після пісні про солдатів він хотів заспівати ще "Летіть, хрущі", та Кіті забряжчала дзвоником. Пісню "Куди твій шлях лежить, Аннамаріє" вона також зустріла тим прикрим бряжчанням. І аж як він заспівав: "А на дні, а на дні ловить баба окуні…" — Кіті знов перестала бряжчати й заходилася дзвінким, чистим голосом підспівувати йому. А коли він заспівав: "Спи, моє дитятко, носоріг — твій татко, верблюдиця — мати, але ж вибирати ми не можем неньки, спи, моє маленьке", — Кіті підхопила так весело й натхненно, що він аж тепер помітив, яка це насправді гарна пісня.