Повними сліз очима вона дивилася, як сонце, ніби обертаючись у розпеченій атмосфері заходу, поринало за темний пруг обрію. Майнув ще раз золотий обріз вогняної кулі, потім бризнули дві-три гарячі іскри, і темні обриси далекого лісу випливли раптом суцільною синюватою лінією.
З річки потягло прохолодою, і тихий спокій близького вечора відбився на обличчі сліпого; він сидів з похиленою головою, видимо, здивований цим виявом гарячого співчуття.
— Мені жаль...— все ще схлипуючи, вимовила, нарешті, дівчинка, пояснюючи свою слабкість.
Потім, трохи оволодівши собою, вона спробувала перевести розмову на сторонню річ, до якої вони обоє могли поставитися байдуже.
— Сонечко сіло,— промовила вона задумано.
— Я не знаю, яке воно,— була сумна відповідь.— Я його тільки... почуваю...
— Не знаєш сонечка?
— Ні.
— А... а свою маму... теж не знаєш?
— Матір знаю. Я завжди здалека пізнаю її ходу.
— Так, так, це правда. І я з заплющеними очима пізнаю свою матір.
Розмова стала більш спокійною.
— Знаєш, — заговорив сліпий, трохи пожвавлюючись,— адже я почуваю сонце і знаю, коли воно зайшло.
— З чого ти знаєш?
— З того, що... бачиш... Я сам не знаю з чого...
— А-а! — протягла дівчинка, видимо, цілком задоволена цією відповіддю, і вони обоє помовчали.
— Я можу читати,— першим заговорив знову Петрусь,— і незабаром вивчуся писати пером.
— А як же ти?..— почала була вона і раптом ніяково замовкла, не бажаючи провадити далі дражливого допиту. Але він її зрозумів.
— Я читаю у своїй книжці,— пояснив він,— пальцями.
— Пальцями? Я б ніколи не вивчилась читати пальцями... Я й очима погано читаю. Тато каже, що жінки погано розуміють науку.
— А я можу читати навіть по-французькому...
— По-французькому!.. І пальцями... який ти розумний! — з щирим захопленням сказала вона.— Однак я боюсь, щоб ти не простудився. Он над річкою який туман...
— А ти сама?
— Я не боюсь: що мені станеться!
— Ну, і я не боюсь. Хіба може бути, щоб мужчина простудився швидше, ніж жінка? Дядя Максим каже, що мужчина не повинен нічого боятися: ні холоду, ні голоду, ні грому, ні хмари.
— Максим?.. Це той, що на милицях?.. Я його бачила. Він страшний!
— Ні, він нітрохи не страшний. Він добрий.
— Ні, страшний! — переконано повторила вона.— Ти не знаєш, бо не бачив його.
— Як же я його не знаю, коли він мене всього вчить.
— Б'є?
— Ніколи не б'є і не кричить на мене... Ніколи...
— Це добре. Хіба можна бити сліпого хлопчика? Це був би гріх.
— Та він і нікого не б'є,— сказав Петрусь трохи неуважливо, бо його чутке вухо зачуло Йохимові кроки.
Справді, висока постать хохла вималювалась через хвилину на горбастому гребені, що відокремлював садибу від берега, і його голос далеко розкотився в тиші вечора:
— Па-ни-чу-у-у!
— Тебе кличуть,— сказала дівчинка, підводячись.
— Еге. Але мені не хотілося б іти.
— Іди, іди! Я до тебе завтра прийду. Тепер тебе ждуть і мене теж.
VII
Дівчинка точно виконала свою обіцянку і навіть раніше, ніж Петрусь міг на це сподіватися. Другого ж дня, сидячи в своїй кімнаті за звичайним уроком з Максимом, він раптом підвів голову, прислухався і сказав, пожвавлюючись:
— Пусти мене на хвилину. Там прийшла дівчинка.
— Яка ще дівчинка? — здивувався Максим і пішов услід за хлопцем до вихідних дверей.
Справді, вчорашня знайома Петруся в цю саму хвилину увійшла в ворота садиби і, побачивши Ганну Михайлівну, що проходила двором, вільно попростувала до неї.
— Чого тобі, люба дівчинко, треба? — спитала та, думаючи, що її прислали в якій-небудь справі.
Маленька жінка солідно простягла їй руку і спитала:
— Це у вас є сліпий хлопчик?.. Еге?
— У мене, люба, так, у мене,— відповіла пані Попельська, милуючись її ясними очима й вільністю її поводження.
— Ось, бачте... Моя мама відпустила мене до нього. Можу я його бачити?
Але в цю хвилину Петрусь сам підбіг до неї, а на ганку показалась постать Максима.
— Це вчорашня дівчинка, мамо! Я тобі казав,— промовив хлопчик, вітаючись.— Тільки в мене тепер урок.
— Ну, на цей раз дядя Максим відпустить тебе,— сказала Ганна Михайлівна,— я в нього попрошу.
Тимчасом маленька жінка, що почувала себе, видно, зовсім як дома, попростувала назустріч Максимові, який підходив до них на своїх милицях, і, простягти йому руку, сказала тоном поблажливої похвали:
— Це добре, що ви не б'єте сліпого хлопчика. Він мені говорив.
— Невже, пані? — спитав Максим з комічною важністю, приймаючи в свою широку руку маленьку ручку дівчинки.— Який я вдячний моєму вихованцеві, що він зумів схилити на мою користь таку чарівну особу.
І Максим розсміявся, погладжуючи її руку, яку держав у своїй. Тимчасом дівчинка все дивилася на нього своїм одвертим поглядом, що зразу скорив його женоненависницьке серце.
— Глянь лиш, Ганнусю,— звернувся він до сестри з чудною усмішкою,— наш Петро починає заводити самостійні знайомства. І погодься, Ганю... дарма, що він сліпий, він все ж зумів зробити непоганий вибір, правда?
— Що ти хочеш цим сказати, Макс? — спитала молода жінка суворо, і гаряча краска залила все її обличчя.
— Жартую! — відповів брат лаконічно, бачачи, що своїм жартом він зачепив болючу струну, викрив таємну думку, яка заворушилася в передбачливому серці матері.
Ганна Михайлівна ще дужче почервоніла і, хутко нахилившись, з поривом палкої ніжності обняла дівчинку; остання прийняла несподівано-бурхливу ласку все з тим же ясним, хоч і трохи здивованим поглядом.
VIII
З цього дня між посесорським будинком і садибою Попельських зав'язалися якнайближчі стосунки. Дівчинка, яку звали Евеліною, приходила щодня в садибу, а черев якийсь час вона теж стала ученицею в Максима. Спочатку цей план спільного навчання не дуже сподобався панові Яскульському. По-перше, він гадав, що коли жінка вміє записати білизну та вести домашню видаткову книгу, то цього цілком досить; по-друге, він був добрий католик і вважав, що Максимові не слід було воювати з австрійцями, всупереч ясно висловленій волі "отця папежа". Нарешті, його твердим переконанням було те, що на небі є бог, а Вольтер і вольтер'янці киплять у пекельній смолі, яка доля, на думку багатьох, уготована була й панові Максимові. Однак, познайомившись ближче, він мусив признатися, що цей єретик і забіяка — людина дуже приємної вдачі й великого розуму, і через те посесор пішов на компроміс.
Все ж деякий неспокій ворушився в глибині душі старого шляхтича, і тому, привівши дівчинку на перший урок, він визнав за доречне звернутися до неї з урочистою й пишною промовою, яка, проте, більше призначалася для Максимового слуху.
— Ось що, Велю...— сказав він, узявши доньку за плече й поглядаючи на її майбутнього вчителя.— Пам'ятай завжди, що на небі є бог, а в Римі святий його "папеж". Це тобі кажу я, Валентин Яскульський, і ти мусиш мені вірити, бо я твій батько,— це primo7.
При цьому він кинув новий значливий погляд у бік Максима; пан Яскульський підкреслював свою латинь, даючи зрозуміти, що й він не чужий науці і, в разі чого, його обдурити трудно.
— Secundo8, я шляхтич славного герба, в якому разом з "копою і вороною" недарма позначається хрест у синьому полі. Яскульські, бувши добрими рицарями, не раз міняли мечі на требники і завжди тямили дещо в справах неба, тому ти повинна мені вірити. Ну, а в Іншому, що стосується orbis terrarum, тобто всього земного, слухай, що тобі скаже пан Максим Яценко, і вчись добре.
— Не бійтеся, пане Валентине,— усміхаючись, відповів на цю промову Максим,— ми не вербуємо панєнок для загону Гарібальді.
IX
Спільне навчання було дуже корисне для обох. Петрусь ішов, звичайно, попереду, але це не виключало певного змагання. Крім того, він допомагав їй часто вивчати уроки, а вона знаходила іноді дуже вдалі способи, щоб пояснити хлопцеві що-небудь трудно зрозуміле для нього, сліпого. Опріч того, її товариство вносило в його навчання щось своєрідне, надавало його розумовій роботі особливого тону приємного збудження.
Взагалі ця дружба була справжнім даром ласкавої долі. Тепер хлопець не шукав уже повної самотності; він знайшов те єднання, якого не могла йому дати любов дорослих, і в хвилину чуйного душевного затишшя йому приємна була її близькість. На скелю або на річку вони завжди вирушали вдвох. Коли він грав, вона слухала його з наївним захопленням. А коли він відкладав дудку, вона починала переказувати йому свої дитячо-живі враження від навколишньої природи; звичайно, вона не вміла висловлювати їх досить повно й відповідними словами, та зате в її нескладних оповіданнях, в їх тоні він уловлював характерний колорит кожного описуваного явища. Так, коли вона говорила, наприклад, про темряву вогкої й чорної ночі, що розкинулася над землею, він ніби чув цю темряву у стримано звучащих тонах її боязкого голосу. А коли, підвівши вгору задумане обличчя, вона казала йому: "Ах, яка хмара йде, яка хмара темна-претемна!" — він відчував зразу ніби холодний подув і чув у її голосі страхаюче шарудіння потвори, що повзе по небу, десь у далекій високості.
Розділ четвертий
І
Є натури, мовби заздалегідь призначені для тихого подвигу любові, поєднаної з сумом і турботою,— натури, для яких ці турботи про чуже горе становлять ніби атмосферу, органічну потребу. Природа заздалегідь наділила їх спокоєм, без якого неможливий буденний подвиг життя, вона передбачливо пом'якшила в них особисті пориви, запити особистого життя, підпорядкувавши ці пориви й ці запити панівній рисі характеру. Такі натури здаються нерідко надто холодними, надто розсудливими, позбавленими почуття. Вони глухі до пристрасних закликів грішного життя і йдуть сумним шляхом обов'язку так само спокійно, як і шляхом найяскравішого особистого щастя. Вони здаються холодними, як снігові верховини, і так само, як вони, величаві. Життєва пошлість стелеться біля їх ніг; навіть наклеп і плітки скочуються по їх білосніжній одежі, наче брудні бризки з крил лебедя...
Маленька знайома Петра мала в собі всі риси цього типу, який рідко коли виробляється життям і вихованням; він, як талант, як геній, дається на долю вибраним натурам і виявляється рано. Мати сліпого хлопця розуміла, яке щастя випадок послав її синові в цій дитячій дружбі. Розумів це І старий Максим, якому здавалося, що тепер у його вихованця є все, чого йому ще бракувало, що тепер душевний розвиток сліпого піде тихим і рівним, нічим не порушуваним ходом...
Та це була гірка помилка.
II
У перші роки життя дитини Максим думав, що він цілком оволодів душевним зростанням хлопчика, що це зростання проходить якщо не під безпосереднім його впливом, то, в усякому разі, ні один новий бік його, ні одне нове придбання в цій галузі не уникне його спостереження й контролю.