Парадокс

І

Для чого власне створена людина, про де ми з братом дістали деяке поняття досить рано. Мені, якщо не помиляюсь, було років десять, братові близько восьми. Знання це було подане нам у вигляді короткого афоризму, або, по обставинах, його супроводжуючих, швидше парадокса. Отже, крім призначення життя, ми водночас збагатили свій лексикон цими двома грецькими словами.

Було це приблизно коло полудня палючого й тихого червневого дня. У глибокому мовчанні сиділи ми з братом на паркані в затінку густої сріблястої тополі і тримали в руках вудочки, гачки яких були опущені у величезну баддю з загнилою водою. Про призначення життя, в той час, ми не мали ще навіть віддаленого поняття, і, мабуть, з цієї причини, ось уже близько тижня улюбленим нашим заняттям було — сидіти на паркані, над баддею, з опущеними в неї гачками з простих мідних булавок і ждати, що от-от, з особливої до нас милості долі, в цій бадді і на ці вудочки клюне у нас "справжня", жива риба.

Правда, куток двору, де містилася ця чарівна баддя, і сам по собі, навіть і без живої риби, мав багато привабливого і принадного. Серед садів, городів, сараїв, двориків, будинків і флігелів, що становили сукупність добре відомого нам місця, цей куток вирізався якось так зручно, що нікому й ні на що не був потрібний; тому ми почували себе цілковитими його володарями, і ніхто не порушував тут нашої самотності.

Середину цього простору, оточеного з двох боків палісадником і деревами саду, а з двох інших пустими стінами сараїв, що залишали вузький прохід, займала велика купа сміття. Стоптаний личак, кимось перекинутий через дах сарая, зламане топорище, побілілий шкіряний черевик з відігнутим догори каблуком і безлика маса якихось зотлілих речей, що втратили вже будь-яку індивідуальність,— знайшли в тихому кутку вічний спокій після більш або менш бурхливого життя за його межами... На вершині сміттєвої купи валявся старезний кузов якогось фантастичного екіпажа, яких давно вже не було в дійсності, тобто в каретниках, на дворах і на вулицях. Це був якийсь примарний уламок минулих часів, що потрапив сюди, можливо, ще до побудови навколишніх будівель і тепер лежав на боці з трохи піднятою догори віссю, ніби рука без кисті, яку каліка показує на паперті, щоб розчулити добрих людей. На єдиній половинці єдиних дверцят збереглися ще залишки фарб якогось герба, і єдина рука, закована в сталеві нарамники, що тримала меч, висовувалась незрозуміло яким чином з тьмяної плями, в якій ледь окреслювалась подоба корони. Все інше розпалось, розтріскалось, облупилось і облізло в такій мірі, що вже не ставило уяві ніяких міцних перепон; мабуть, тому старий скелет легко набирав у наших очах усіх форм, всієї розкоші і всієї пишноти справжньої золотої карети.

Коли нам набридали враження реального життя на великих дворах і в провулку, то ми з братом йшли собі у цей відлюдний куток, сідали в кузов,— і тоді починались тут найчудесніші пригоди, які тільки можуть трапитися з людьми, шо безрозсудно вирушають у невідому дорогу, далеку й небезпечну, в такій чудесній і такій фантастичній кареті. Мій брат, здебільшого, віддавав перевагу більш діяльній ролі кучера. Він брав у руки батіг з ремінного обрізка, знайденого в купі сміття, потім серйозно й мовчки виймав з кузова два дерев'яних пістолети, перекидав через плече дерев'яну рушницю і втикав за пояс величезну шаблю, виготовлену моїми руками з покрівельного тесу. Вигляд його, озброєного таким чином з голови до ніг, настроював зараз же й мене на відповідний лад, і потім, сівши кожен на своє місце, ми віддавались течії нашої долі, не обмінюючись жодним словом. Це не заважало нам з тієї ж хвилини переживати спільні небезпеки, пригоди й перемоги. Дуже можливо, звичайно, що події не завжди збігалися з точки зору кузова і козел, і я віддавався захвату перемоги в той самий час, як кучер почував себе на краю загибелі... Але це нічому, по суті, не заважало. Хіба коли-не-коли я починав шалено палити з вікон, коли кучер раптово натягував віжки, прив'язані до уламка дишла,— і тоді брат говорив з досадою:

— Що це ти, їй-богу!.. Адже це гостиниця...

Тоді я припиняв пальбу, виходив з кузова і вибачався перед гостинним трактирником, що потурбував його, тимчасом як кучер і розпрягав коней, напував їх з бадді, і ми віддавались мирному, хоч і короткому відпочинку у самотній гостиниці. Проте випадки подібних розбіжностей траплялися тим рідше, що я швидко віддавався польоту чистої фантазії, яка не вимагала від мене зовнішніх проявів. Мабуть, у щілинах старого кузова засіли з незапам'ятних часів, — висловлюючись по-теперішньому, — якісь флюїди старовинних пригод, які й захоплювали нас одразу в такій мірі, що ми могли мовчки, майже не рухаючись і зберігаючи споглядальний вигляд, просидіти на своїх місцях від ранкового чаю аж до обіду. І в цей проміжок від сніданку і до обіду вміщалися для нас цілі тижні подорожувань, із зупинками в самотніх гостиницях, з ночівлями в полі, з довгими просіками у чорному лісі, з далекими вогниками, із згасаючим заходом, з нічними грозами в горах, з ранковою зорею у відкритому степу, з нападами лютих бандитів і, нарешті, з туманними жіночими постатями, які ще ні разу не відкривали обличчя з-під густого покривала, яких ми, з неясним завмиранням душі, рятували з рук мучителів на радість або на горе в майбутньому...

І все це вміщалось у тихому куточку, між садом і сараями, де, крім бадді, кузова і купи сміття, не було нічого... А втім, були ще промені сонця, які пригрівали зелень саду і розцвічували палісадник яскравими, золотистими плямами; було ще дві дошки біля бадді і широка калюжа під ними. Потім чуйна тиша, невиразний шепіт листя, сонне цвірінькання якоїсь пташки в кущах і... дивні фантазії, які, мабуть, росли тут самі по собі, як гриби в тінистому місці,— тому що ніде більше ми не знаходили їх з такою легкістю, в такій повноті й кількості... Коли, через вузький провулок і через дахи сараїв, долітав до нас прикрий заклик на обід або на вечірній чай,— ми залишали тут, разом з пістолетами й шаблями, наш фантастичний настрій, ніби скинутий з плечей верхній одяг, в який вбиралися знов одразу ж після повернення.

Однак з того часу, як братові спала оригінальна думка вирізати криві й вузлуваті гілки тополі, нав'язати на них білі нитки, почепити мідні гачки й спробувати запустити вудочки у таємну глибінь величезної бадді, що стояла в кутку дворика, для нас на цілий тиждень померкли всі принади золотої карети. По-перше, ми сідали обидва в найдивовижніших позах, на верхній перекладині палісадника, який кутом охоплював баддю і на якому ми спочатку обламали верхівки балясин. По-друге, над нами гойдалося сріблясто-зелене шатро тополі, яке переповнювало навколишнє повітря зеленуватими тінями і блукаючими сонячними плямами. По-третє, від бадді йшов якийсь особливий запах, властивий загнилій воді, в якій уже завелось своє особливе життя, у вигляді безлічі якихось дивних істот, схожих на пуголовки, тільки значно менших... Як це не дивно, але запах цей здавався нам, по суті, приємним і додавав, з свого боку, чогось до принад цього кутка над баддею...

У той час, як ми сиділи цілими годинами на паркані, вдивляючись у зеленувату воду, з глибини бадді раз у раз підіймалися зграйками ці дивні істоти, що нагадували собою гнучкі мідні булавки, голівки яких так тихо ворушили поверхню води, в той час як хвостики звивалися під ними, наче крихітні змійки. Це був цілий особливий маленький світ, у цьому зеленому затінку, і, якщо сказати правду, у нас не було цілковитої упевненості в тому, що в одну прекрасну мить поплавець нашої вудочки не здригнеться, не піде на дно, і що після цього хто-небудь з нас не витягне на гачку сріблясту, тріпотливу живу рибку. Розуміється, міркуючи тверезо, ми не могли б не прийти до висновку, що подія ця виходить за межі можливого. Але ми зовсім не міркували тверезо в ті хвилини, а просто сиділи на паркані, над баддею, під зеленим шатром, що колихалося й шепотіло, у сусідстві з чудесною каретою, серед зеленуватих тіней, в атмосфері напівсну і напівказки...

До того ж ми не мали тоді ані найменшого поняття про призначення життя...

II

Одного разу, коли ми сиділи отак, поринувши в споглядання нерухомих поплавців, з очима, прикутими до зеленої глибини бадді,— з дійсного світу, тобто з боку нашого будинку, проник у наш фантастичний куточок неприємний і різкий голос лакея Павла. Він, очевидно, наближався до нас і гукав:

— Паничі, паничі, ге-ей! Ідіть-бо до покоюі

"Іти до покою",— означало йти до кімнат, що нас цього разу трохи спантеличило. По-перше, чому це просто "до покою", а не на обід, який цього дня, дійсно, мав відбутися раніше звичайного, тому що батько не їхав на службу. По-друге, чому кличе саме Павло, якого посилав лише батько в екстрених випадках,— тоді як звичайно від імені матері кликала нас служниця Килимка. По-третє, все це було нам дуже неприємне, немовби саме цей несвоєчасний заклик повинен сполохати чарівну рибу, яка саме в цю хвилину, здавалося, вже пливе в невидимій глибині до наших вудочок. Нарешті Павло взагалі був людиною занадто тверезою, почасти навіть насмішкуватою, і його надміру серйозні зауваження зруйнували не одну нашу ілюзію.

Через півхвилини цей Павло стояв, трохи навіть здивований, на нашому дворику і дивився на нас, дуже сконфужених, своїми серйозно-витріщеними і трохи дурнуватими очима. Ми лишалися в тих самих позах, але це тільки тому, що нам було надто соромно, та й ніколи вже приховувати від нього свій спосіб дій. Власне кажучи, з першої хвилини появи цієї постаті в нашому світі,— ми обидва відчули з особливою ясністю, що наше заняття здається Павлові дуже безглуздим, що рибу в баддях ніхто не ловить, що в руках у нас навіть і не вудочки, а звичайні гілки тополі, з мідними булавками, і що перед нами тільки стара баддя з гнилою водою.

— Е? — протягнув Павло, отямлюючись від першого здивування.— А що се ви робите?

— Так...— відповів брат похмуро.

Павло взяв з моїх рук вудочку, оглянув її і сказав:

— Хіба ж це вудлище? Вудлища треба робити з ліщини.

Потім помацав нитку і сказав, що тут потрібен кінський волос, та його ще треба сплести вміючи; потім звернув увагу на булавочні гачки й пояснив, що з такого гачка, без зазублини, навіть і в ставку риба тільки сміється.