Чудна

Володимир Короленко

Нарис з 80-х років

І

— Чи скоро станція, ямщик?

— Не скоро ще,— до завірюхи навряд чи доїдемо,— ач, закуржавіло як, сівера йде.

Так, видно, до завірюхи не доїхати. Надвечір стає все холодніше. Чути, як сніг під полозами поскрипує, зимовий вітер — сівера — гуде в темному бору, віття ялин простягається до вузької лісової дороги і похмуро хитається в спадаючій сутіні раннього вечора.

Холодно і незручно. Кибитка вузька, під боки муляє, та ще не до речі шаблі й револьвери провожатих теліпаються. Дзвінок виводить якусь довгу, одноманітну пісню в тон заспівуючій завірюсі.

На щастя — ось і самотній вогник станції на узліссі гудучого бору.

Мої провожаті, два жандарми, брязкаючи цілим арсеналом зброї, струшують сніг у жарко натопленій, темній, закуреній хаті. Бідно і непривітно. Хазяйка прилаштовує у світнику димну лучину.

— Чи нема чого попоїсти в тебе, хазяйко?

— Нічого немає в нас...

— А риби? Річка тут у вас недалеко.

— Була риба, та видра всю поїла.

— Ну, картоплі...

— І-і, батечку! Померзла картопля в нас цього року, вся померзла.

Нема що робити; самовар, на диво, знайшовся. Погрілися чаєм, хліба й цибулі принесла хазяйка в козубі. А хуртовина надворі все лютішала, дрібним снігом у вікна сипало, і часом аж світло лучини здригалось і коливалося.

— Не можна вам їхати буде — ночуйте! — каже стара.

— Що ж, ночуємо. Вам же, пане, поспішати нікуди теж. Бачите — тут сторона яка!.. Ну, а там ще гірше,— вірте слову,— каже один з провожатих.

У хаті все стихло. Навіть хазяйка склала свою прядку з пряжею і лягла, переставши світити лучину. Запала пітьма й мовчання, порушуване тільки рвучкими ударами налітаючого вітру.

Я не спав. У голові, під шум бурі, вставали і летіли одна за одною важкі думки.

— Не спиться, видно, пане? — каже той самий провожатий — "старший",— людина досить симпатична, з приємним, навіть ніби інтелігентним обличчям, моторний, досвідчений у своєму ділі і тому не педант. В дорозі він не вдається до непотрібних утисків і формальностей.

— Еге, не спиться.

Деякий час минає в мовчанні, але я чую, що й мій сусіда не спить,— почувається, що й йому не до сну, що і в його голові бродять якісь думки. Другий провожатий, молодий "підручний", спить сном здорової, але дуже втомленої людини. Часом він щось невиразно бурмоче.

— Дивуюсь я вам,— чути знову рівний, грудний голос унтера,— народ молодий, люди благородні, освічені, можна сказати,— а як своє життя проводите...

— Як?

— Ех, пане! Невже ми не можемо розуміти!.. Досить-таки розуміємо, не в такому, може, житті були і не до цього змалечку привикли...

— Ну, це ви пусте говорите... Був час і одвикнути...

— Невже весело вам? — каже він тоном сумніву.

— А вам весело?..

Мовчання. Гаврилов (будемо так звати мого співрозмовника), видимо, про щось думає.

— Ні, пане, невесело нам. Вірте слову: іншим разом буває — просто, здається, на світ не дивився б... З чого вже це, не знаю,— тільки часом так підступить — ніж гострий, та й годі.

— Служба, чи що, важка?

— Служба службою... Звісно, не гуляння, та й начальство, треба сказати, суворе, а тільки все ж не з цього...

— То чого ж?

— Хто знає?..

Знову мовчання.

— Служба що. Сам поводься акуратно, от і все. Мені, тим паче, додому скоро. З рекрутів я, так строк виходить. Начальник і то каже: "Залишайся, Гаврилов, що тобі робити в селі? Думки про тебе доброї..."

— Залишитесь?

— Ні. Воно, правда, й дома... Від селянської роботи одвик... Харчі теж. Ну і, само собою, поводження... Грубість ота...

— То в чому ж річ?

Він подумав і потім сказав:

— Ось я вам, пане, якщо не поскучаєте, випадок один розкажу... Зі мною був...

— Розкажіть...

ІІ

Пішов я на службу 1874 року, в ескадрон, просто з рекрутів. Служив добре, можна сказати, дуже ретельно, все більше по нарядах: у парад куди, до театру,— самі знаєте. Грамоти добре був навчений, ну, і начальство не обминало. Майор у нас земляк мені був і, як бачивши моє старання,— кличе раз мене до себе й каже: "Я тебе, Гаврилов, на унтер-офіцера представлю... Ти в командировках бував?" — Ніколи не був, кажу, ваше високоблагородіє.— "Ну, каже, наступного разу призначу тебе за підручного, придивишся,— діло не мудре". — Слухаю, кажу, ваше високоблагородіє, рад старатися.

А в командировках я справді-таки не бував ні разу,— от з вашим братом, значить. Воно, хоч, скажімо, діло й немудре, а все ж, знаєте, інструкції треба засвоїти, та й розторопність потрібна. Ну, гаразд...

Через якийсь тиждень кличе мене днювальний до начальника і унтер-офіцера одного викликає. Прийшли. "Вам, каже, в командировку їхати. Ось тобі,— каже до унтер-офіцера,— підручний. Він ще не бував. Глядіть, гав не ловити, справтеся, каже, хлопці, молодцями,— панночку вам везти з замку, політичну, Морозову. Ось вам інструкція, завтра гроші одержуй і з богом!.."

Іванов, унтер-офіцер, за старшого зо мною їхав, а я за підручного,— ось як у мене тепер другий жандарм. Старшому сумка казенна дається, гроші він на руки одержує, папери; він розписується, рахунки ці веде, ну, а рядовий на допомогу йому: послати куди, речі доглянути, те, інше.

Ну, гаразд. Ранком, тільки почало світати ще,— від начальника вийшли,— дивлюсь: Іванов мій уже випити десь устиг. А чоловік був, треба просто казати, не підходящий — розжалували його тепер... Перед очима в начальства— як слід бути унтер-офіцерові, і навіть так, що на інших кляузи наводив, вислужувався. А тільки з-перед очей геть, зразу й закрутиться, і найперше діло — випити!

Прийшли ми в замок, як слід, папір подали,— ждемо, стоїмо. Цікаво мені,— яку панночку везти ото доведеться, а везти призначено нам за маршрутом далеко. По цій самій дорозі їхали, тільки в місто повітове її призначено було, не в волость. От мені й цікаво на перший раз: що, мовляв, за політична така?

Тільки прождали ми так майже годину, поки її речі збирали,— а й речей тих з нею клуночок маленький,— спідничина там, ну, те, інше,— самі знаєте. Книжки теж були, а більше нічого з нею не було; небагатих, видно, батьків, думаю. Тільки виводять її — дивлюсь: молода ще, зовсім дитиною мені здалася. Волосся русе, в одну косу заплетене, на щоках рум'янець. Ну, потім побачив я — бліда зовсім, біла всю дорогу була. І зразу мені її жалко стало... Звичайно, думаю... Начальство, вибачте... дарма не покарає... Значить, зробила якусь то вже причину у цій, у політичній справі... Ну, а все-таки... жалко, так жалко,— просто, ну!

Стала вона вдягатися: пальто, калоші... Речі нам її показали,— правило, значить: за інструкцією ми речі дивитися повинні. "Гроші, питаємо, з вами які будуть?" Карбованець двадцять копійок грошей знайшлося,— старший до себе взяв. "Вас, панночко, каже їй, я обшукати повинен".

Як вона тут спалахне. Очі загорілися, рум'янець ще густіший виступив. Губи тонкі, сердиті... Як подивилася на нас,— вірите: сторопів я й підступиться не смію. Ну, а старший, звісно, напідпитку: лізе до неї просто. "Я, каже, зобов'язаний; у мене, каже, інструкція!.."

Як тут вона крикне — аж Іванов і той від неї назад подався. Дивлюсь я на неї — лице зблідло, ні кровинки, а очі потемніли, і зла-презла... Ногою тупає, говорить швидко,— тільки я, признатися, добре й не слухав, що вона казала... Доглядач теж злякався, води їй приніс у склянці. "Заспокойтесь,— просить її,— будьте ласкаві, каже, самі себе пожалійте!" Ну, вона і йому не уважила. "Варвари ви, каже, холопи!" І інші такі зухвалі слова виражає. Як хочете: супроти начальства це ж негаразд. Ач, думаю, гадюченя... Дворянський виплодок!

Так ми її й не обшукували. Вивів її доглядач у другу кімнату, та з наглядачкою зараз же й вийшли вони. "Нічого, каже, при них нема". А вона на нього дивиться і наче от сміється в лице йому, і очі злі все. А Іванов,— звісно, море по коліна,— позирає та все своє бурмоче: "Не по закону; в мене, каже, інструкція!.." Тільки доглядач уваги не звернув. Звичайно, як він п'яний. П'яному яка віра!

Поїхали. Містом проїздили,— все вона у вікна карети дивиться, наче прощається, чи то знайомих побачити хоче. А Іванов узяв та завіски поспускав,— вікна й затулив. Забилася вона в куток, зіщулилась і не дивиться на нас. А я, признатися, не втєрпів-таки: узяв за край одну завіску, ніби сам подивитися хочу,— і відтулив так, щоб їй видно було... Тільки вона й не поглянула,— в куточку сердита сидить, губи закусила... До крові, так я собі думав, покусає.

Поїхали залізницею. Година ясна того дня стояла,— восени це діялося, у вересні місяці. Сонце й світить, та вітер холодний, осінній, а вона у вагоні вікно відчинить, сама висунеться на вітер, так і сидить. За інструкцією воно й не слід, знаєте, вікна відчиняти, та Іванов мій, як у вагон ввалився, так і захропів; а я не смію їй сказати. Потім насмілився, підійшов до неї й кажу: "Панночко, кажу, зачиніть вікно". Мовчить, ніби не їй і кажуть. Постояв я тут, постояв, а тоді знов кажу:

— Простудитесь, панночко,— холодно ж.

Обернулася вона до мене і втупилась очищами, наче здивувалася чомусь... Подивилась та й каже: — Облиште! — І знов у вікно висунулась. Махнув я рукою, відійшов убік.

Стала вона спокійнішою ніби. Зачинить вікно, в пальтечко закутається вся, гріється. Вітер, кажу, холодний був, студено! А потім знову до вікна сяде, і знов на вітрі вся,— після тюрми ото, видно, не надивиться. Аж повеселішала, дивиться собі, усміхається. І так на неї в той час гарно дивитися було!.. Вірите совісті...

Оповідач замовк і задумався. Потім заговорив знову, ніби трохи конфузячись:

— Звичайно, з незвички це... Потім багато возив, звик. А того разу чудно мені здалося: куди, думаю, ми її веземо, дитя отаке... І потім... признатися вам, пане, ви вже не осудіть: що, думаю, якби в начальства попросити, та за жінку її взяти... Я вже б з неї дурість цю викурив. Чоловік я, тим більш, при службі... Звісно, молодий розум... дурний... Тепер можу розуміти... Попові тоді на сповіді розказав, він говорить: "От від цієї самої думки тобі й подіялося. Бо вона, мабуть, і в бога не вірить..."

Від Костроми тройкою їхати довелось. Іванов у мене п'яний-п'янісінький: проспиться і знов заливає. Вийшов з вагона, заточується. Ну, думаю, погано, коли б грошей казенних не розгубив. Увалився в поштовий віз, ліг і враз захропів.

1 2 3 4