Єднання в такі хвилини можливе тільки з дуже близькою, дружньою душею, а у хлопця був лише один такий друг його віку, саме — білява дівчинка з посесорської садиби...
І ця дружба міцніла дедалі більше, бувши цілком взаємною. Якщо Евеліна вносила в їх взаємини свій спокій, свою тиху радість, розкривала перед сліпим нові відтінки навколишнього життя, то й він, у свою чергу, давав їй... своє горе. Здавалося, перше знайомство з ним заподіяло чуйному серцю маленької жінки криваву рану: вийміть із рани кинджал, який завдав удару, і вона спливе кров'ю. Вперше познайомившись на пагорбку в степу із сліпим хлопцем, маленька жінка відчула гостре страждання співчуття, і тепер його присутність ставала для неї чимраз потрібнішою. В розлуці з ним рана ніби розкривалася знову, біль оживав, і вона поривалась до свого маленького друга, щоб безнастанним піклуванням вгамувати своє власне страждання.
VI
Одного теплого осіннього вечора обидві сім'ї сиділи на майданчику перед домом, милуючись зоряним небом, що синіло глибокою блакиттю й горіло вогнями. Сліпий, як звичайно, сидів поруч своєї подруги біля матері.
Всі на хвилину замовкли. Коло садиби було зовсім тихо; тільки листя часом, чуйно стрепенувшись, бурмотіло щось невиразне і зараз же стихало.
В цю хвилину блискучий метеор, зірвавшись звідкись із глибини темної блакиті, промчав яскравою смугою по небу, лишивши за собою фосфоричний слід, який згас повільно й непомітно. Всі звели очі. Мати, що сиділа обруч з Петриком, відчула, як він стрепенувся й здригнувсь.
— Що це... було? — повернувся він до неї схвильованим обличчям.
— Це зірка впала, дитино моя.
— Еге, зірка,— додав він задумливо.— Я так і знав.
— Звідки ж ти міг знати, мій хлопчику? — перепитала мати з журним сумнівом у голосі.
— Ні, це він каже правду,— втрутилась Евеліна.— Він багато що знає... "так"...
Уже ця все зростаюча чуйність свідчила, що хлопець помітно наближається до критичного віку між отроцтвом і юнацтвом. Але поки що його зростання проходило досить спокійно. Здавалося навіть, ніби він звик до своєї долі, і дивно-зрівноважений смуток без просвітку, але й без гострих поривань, який став звичайним тлом його життя, тепер трохи пом'якшав. Та це був лише період тимчасового затишшя. Ці перепочинки природа дає мовби навмисне; в них молодий організм устоюється й міцніє для нової бурі. Під час цих притишень непомітно нагромаджуються й визрівають нові питання. Один поштовх — і весь душевний спокій сколихнеться до глибини, як море під ударом раптового шквалу.
Розділ п'ятий
І
Так минуло ще кілька років.
Ніщо не змінилося в тихій садибі. Так само шуміли буки в саду, тільки їх листя ніби потемніло, стало ще густішим; так само біліли привітні стіни, тільки вони трошечки покривилися й осіли; так само хмурились солом'яні стріхи, і навіть Йохимову сопілку було чути в ті самі години із стайні; тільки тепер уже й сам Йохим, що лишався нежонатим конюхом в садибі, волів слухати гру сліпого панича на дудку або на фортепіано — байдуже.
Максим посивів іще більше. у Попельських не було інших дітей, і тому сліпий первісток, як і раніше, залишився центром, біля якого групувалося все життя садиби. Для нього садиба замкнулася в своєму тісному колі, задовольняючись своїм власним тихим життям, до якого прилучалось не менш тихе життя посесорської хатки. Отож Петро, що став уже юнаком, зріс, як теплична квітка, захищений від різких сторонніх впливів далекого життя.
Він, як і раніше, стояв у центрі величезного темного світу. Над ним, навколо нього, всюди простяглась пітьма, без краю й меж; чуйна, тонка організація підіймалась, як пругко натягнута струна, назустріч всякому враженню, готова затремтіти відповідними звуками. В настрої сліпого помітно відбивалося це чуйне дожидання; йому здавалося, що. ось-ось ця пітьма простягнеться до нього своїми невидимими руками і торкне в ньому щось таке, що так томливо дрімає в душі та жде пробудження. .
Але знайома добра й нудна пітьма садиби шуміла тільки ласкавим шепотом старого саду, навіваючи неясну, заколисуючу, заспокійливу думу. Про далекий світ сліпий знав лише з пісень, з історії, з книжок. Під задумливий шепіт саду, серед тихих буднів садиби, він тільки з оповідань довідувався про бурі й тривоги далекого життя. І все це малювалося йому крізь якийсь чарівний серпанок, як пісня, як билина, як казка.
Здавалося, так було добре. Мати бачила, що захищена, ніби муром, душа її сина дрімає в якомусь зачарованому півсні, штучному, але спокійному. І вона не хотіла порушувати цієї рівноваги, боялась її порушити.
Евеліна, що виросла й сформувалася якось зовсім непомітно, дивилась на цю зачаровану Тишу своїми ясними очима, в яких можна було часом спостерегти щось подібне до нерозуміння, запитання про майбутнє, але ніколи не було й тіні нетерпеливості. Попельський-батько довів маєток до зразкового порядку, але до питань про майбутнє його сина доброму чоловікові, звичайно, не було й найменшого діла. Він звик, що все робиться само собою. Один тільки Максим з натури своєї ледве зносив цю тишу, і то як щось тимчасове, що входило мимоволі в його плани. Він вважав за конче потрібне дати душі юнака устоятися, зміцніти, щоб бути спроможною зустріти різкий дотик життя.
Тимчасом там, за межею цього зачарованого кола, життя кипіло, хвилювалось, вирувало. І от, нарешті, надійшов час, коли старий наставник вирішив розірвати це коло, відчинити двері теплиці, щоб у неї міг ринути свіжий струмінь повітря ззовні.
II
Для першого разу він запросив до себе старого товариша, який жив верст за сімдесят від садиби Попельських. Максим іноді бував у нього й раніше, але тепер він знав, що у Ставрученка гостює приїжджа молодь, і написав йому листа, запрошуючи всю компанію. Запросини ці були радо прийняті. Старих зв'язувала давня дружба, а молодь пам'ятала досить гучне колись ім'я Максима Яценка, з яким пов'язувались певні традиції. Один із синів Ставрученка був студентом Київського університету на модному тоді філологічному факультеті. Другий вивчав музику в петербурзькій консерваторії. З ними приїхав ще юний кадет, син одного з найближчих поміщиків.
Ставрученко був міцний старик, сивий, з довгими козацькими вусами і в широких козацьких шароварах. Він носив кисет з тютюном та люльку прив'язаними біля пояса, розмовляв не інакше, як по-малоросійському, і поруч з двома синами, вдягнутими у білі свитки й вишивані малоросійські сорочки, дуже нагадував гоголівського Бульбу з синами. Однак у нього не було й слідів романтизму, що відзначав гоголівського героя. Навпаки, він був прекрасний практик-поміщик, який ціле життя чудово ладнав з кріпосними відносинами, а тепер, коли ця "неволя" була скасована, зумів добре пристосуватися й до нових умов. Він знав народ, як знали його поміщики, тобто він знав кожного мужика свого села і в кожного мужика знав кожну корову та мало не кожний зайвий карбованець у мужицькій калитці.
Зате, коли він і не бився з своїми синами навкулачки, як Бульба, то все ж між ними відбувалися постійні й дуже люті сутички, що не обмежувалися ні часом, ні місцем. Скрізь, дома і в гостях, з самого незначного приводу між старим і молоддю спалахували нескінченні суперечки. Починалося звичайно з того, що старий, посміюючись, дражнив "ідеальних паничів"; ті гарячились, старий теж розпалювався, і тоді здіймався найнеймовірніший галас, у якому обом сторонам перепадало не в жарт.
Це був відгук відомого розладу "батьків і дітей"; тільки тут це явище мало значно пом'якшену форму. Молодь, з дитинства віддана в школи, село бачила лише в короткий канікулярний час, і тому в неї не було того конкретного знання народу, яким відзначалися батьки-поміщики. Коли знялася в суспільстві хвиля "народолюбства", яка застала юнаків у вищих класах гімназії, вони взялися до вивчення рідного народу, але почали це вивчення з книжок. Другий крок привів їх до безпосереднього вивчення виявів "народного духу" в його творчості. Ходіння в народ паничів у білих свитках та вишиваних сорочках було тоді дуже поширене в Південно-західному краї. На вивчення економічних умов не зверталося особливої уваги. Молоді люди записували слова й музику народних думок і пісень, вивчали перекази, звіряли історичні факти з їх відбиттям у народній пам'яті, взагалі дивилися на мужика крізь поетичну призму національного романтизму. Не від того були, можливо, і старі, та все ж вони ніколи не могли договоритися з молоддю до якогось порозуміння.
— Ось, послухай ти його,— казав Ставрученко Максимові, лукаво підштовхуючи його ліктем, коли студент ораторствував з розчервонілим обличчям і виблискуючими очима.— От, собачий син, говорить, як пише!.. Подумаєш, і справді голова! А розкажи ти нам, учений чоловіче, як тебе мій Ничипір обдурив, га?
Старий поводив усами й реготав, розповідаючи з чисто хохлацьким гумором відповідну пригоду. Юнаки червоніли, але й самі не попускали старому. "Якщо вони не знають Ничипора та Хведька з такого-там села, зате вони вивчають весь народ в його загальних виявах; вони дивляться з вищої точки зору, при якій тільки й можливі висновки та широкі узагальнення. Вони охоплюють одним поглядом далекі перспективи, тоді як старі й зашкарублі в рутині практики за деревами не бачать усього лісу".
Старому не було неприємно слухати хитромудру мову синів.
— Таки видно, що недарма в школі вчилися,— казав він, самовдоволено позираючи на слухачів.— А все ж, я вам скажу, мій Хведько вас обох і введе, і виведе, як телят на мотузочку, ось що!.. Ну, а я й сам його, шельму, в свій кисет укладу і в кишеню сховаю. От і значить, що ви передо мною все одно, що щенята перед старим псом.
III
Саме в цю хвилину одна з таких суперечок щойно стихла. Старше покоління пішло в дім, і крізь відчинені вікна чути було часом, як Ставрученко, тріумфуючи, розповідав різні комічні епізоди і слухачі весело реготали.
Молоді люди залишалися в саду. Студент, підіславши під себе свитку і заломивши смушеву шапку, розлігся на траві з трохи тенденційною невимушеністю. Його старший брат сидів на призьбі поруч Евеліни. Кадет в акуратно застебнутому мундирі вмостився поруч нього, а трохи осторонь, спершись на підвіконня, сидів, похиливши голову, сліпий; він обмірковував щойно стихлі суперечки, які глибоко схвилювали його.
— Що ви думаєте про все, що тут говорилося, панно Евеліно? — звернувся до своєї сусідки молодий Ставрученко.— Ви, здається, не промовили жодного слова.
— Все це дуже добре, тобто те, що ви казали батькові.