Хрестоносці

Генрик Сенкевич

I

У Тинці, в корчмі "Під Лютим Туром", що належала абатству, сиділо кілька чоловік і слухало розповідь бувалого воїна, який прибув з далеких країв і розказував їм про пригоди, що їх зазнав на війні та в мандрах. Був той чоловік бородатий, у розквіті сил, плечистий, майже велетень, але змарнілий; волосся мав зібране під понтлик — внизану бісером сітку; на ньому блищав шкіряний кубрак з пругами, витисненими панцером, поверх кубрака — пас, весь з мідних клямр; за пасом — ніж у рогових піхвах, а при боці — короткий дорожній меч.

Коло нього за столом сидів юнак з довгим волоссям і веселим поглядом, мабуть, його товариш або, може, зброєносець, бо одягнений був також по-дорожньому — в такий самий шкіряний кубрак з вм'ятинами від панцера. Решту товариства становили двоє землян з-під Кракова та троє городян у червоних складаних шапках, тонкі верхи яких звисали набік аж до ліктів.

Хазяїн німець, у блідожовтому ковпаку з зубчастою облямівкою внизу, наливав їм з коновки в череп'яні кухлі міцне пиво і з цікавістю слухав воєнних пригод.

Але ще з більшою цікавістю слухали городяни. В ті часи ненависть, що панувала за Локєтка між городянами й рицарями-землянами, вже значно пригасла, і городяни почували себе набагато вільніше, ніж у пізніші століття. Тоді ще цінили їхню готовність ad concessionem pecuniarum. Тому не раз можна було бачити, як купці пили в корчмах запанібрата з шляхтою. Їх приймали навіть охоче, бо вони були грошовиті і звичайно платили за гербоносців.

Отож вони сиділи й тепер та розмовляли, часом підморгуючи господареві, щоб налив у кухлі.

Значить, шляхетний рицарю, ви чимало світу побачили? — сказав один з купців.

Небагато з тих, що оце зараз з'їжджаються з усіх країв до Кракова, бачили стільки, — відповів прибулий рицар.

А з'їдеться їх немало,— вів далі городянин. — Велике то свято й велике щастя для королівства! Кажуть, і то таки правда, що король звелів заслати ложе королеви шитою перлами парчею і поставити над нею такий самий балдахін. Грища будуть та турніри, яких ще світ не бачив.

Куме Гамроте, не перебивайте рицаря, — мовив другий купець.

Я не перебиваю, куме Ейєртретере, тільки думаю собі, що й йому не завадить знати, що люди говорять, бо й сам він, певне, до Кракова їде. Сьогодні ми вже до міста не встигнемо,— позамикають брами, а ті гади, що в смітті заводяться, однак не дадуть спати, тож маємо час на все.

А ви на одне слово відповідаєте двадцятьма. Старієте, куме Гамроте!

Проте сувій вологого сукна ще вдержу під пахвою.

Мабуть, такого, що світиться, як сито.

Але дальшу суперечку перебив подорожній воїн, промовивши:

— Певне, що спинюся в Кракові, бо чув про турніри і радий буду спробувати в них своєї сили, та й мій небіж також, бо хоч він ще молодий та безвусий, проте не один панцер уже бачив на землі.

Гості глянули на юнака, який весело посміхнувся і, відгорнувши волосся за вуха, підніс до губів кухоль з пивом.

Тимчасом старий додав:

— Власне, хоч би ми й хотіли повернутись, то нема куди.

— Як так? — спитав один з шляхтичів. — Звідкіля ж ви і як вас звати?

Мене звуть Мацьком з Богданця; а цей хлопчина, син мого рідного брата, зветься Збишко. Герб наш — Тупа Підкова, а бойовий клич — Гради!

А де ж той ваш Богданець?

Еге! Краще питайте, пане брате, де він був, бо його вже нема. Ще під час війни Гжималітів з Наленчами спалили наш Богданець дотла, так що лишився тільки старий будинок, все чисто пограбували, а слуги порозбігались. Зосталася сама гола земля, бо й кмети, що жили по сусідству, повтікали далі в ліси. Відбудувалися ми з братом, батьком оцього підлітка, але наступного року все забрала вода. Потім брат помер, і я залишився сам з сиротою. Думав тоді: не всиджу! Бо саме подейкували про війну і про те, що Ясько з Олесниці, якого король Владислав послав до Вільни після Миколая з Москожова, набирає в Польщі рицарів. Був у мене один знайомий, достойний абат, родич наш, Янко з Тульчі; залишив я йому в заставу землю, а за одержані гроші купив сяку-таку зброю, коней — спорядився, як воно годиться, на війну; хлопцеві тоді було дванадцять років, посадив я його на лошака і гайда до Яська з Олесниці.

— З підлітком?

— Тоді він не був навіть підлітком, але силу мав ще змалечку. Коли йому було дванадцять років, обіпре бувало самостріл об землю, притисне животом і так корбою закрутить, що жодний англієць, яких ми бачили під Вільною, краще не натягне.

— Такий був дужий?

— Шолом за мною носив, а як минуло йому тринадцять років, то й щит.

— Видно, війни вам там не бракувало.

— Все через Вітольда. Сидів князь у хрестоносців, і вони щороку чинили наскоки на Литву, під Вільну. Йшов з ними всілякий народ: німці, французи, англійці — найкращі в світі лучники, чехи, швейцарці й бургундці. Вирубували ліси, будували замки по дорозі і, зрештою, страшно Литву вогнем і мечем сплюндрували, так що люд, який ту землю заселяє, хотів її уже залишати й шукати іншої, хоч би й на краю світу, хоч би й серед дітей Беліала, аби тільки якнайдалі від німців.

Чутка була й тут, ніби всі литвини хотіли вийти з дітьми й жінками геть, та ми тому не вірили.

А я те сам бачив. Ого! Якби не Миколай з Москожова, не Ясько з Олесниці та, не буду хвалитись, коли б ї не ми, не було б уже Вільни.

— Знаємо. Замок відборонили.

А таки відборонили. Слухайте ж добре, що я вам скажу, бо чоловік я служилий і в війні дещо тямлю. Ще старі люди казали: "Заядла Литва",— а воно й правда! Добре вони б'ються, та тільки не їм з рицарями в полі змагатися. Коли німецькі коні загрузнуть у багнах, або коли густий ліс — тоді інша річ.

Німці добрі рицарі! — загукали городяни.

Вони стіною один при одному стоять, так залізною бронею вкриті, що ледве очі псявірі крізь забрало видно. І йдуть вони лавою. Вдарить бувало, Литва та й розсиплеться, як пісок, а не розсиплеться, то німці її трупом положать і потопчуть. Та не самі між ними німці, бо скільки є народів на світі, всі у хрестоносців служать. І хоробрі вони! Інколи нахилиться наперед рицар, списа поперед себе наставить і сам один, не дожидаючи битви, нападає на ціле військо, як той яструб на зграю птахів.

Христе боже! — вигукнув Гамрот. — Хто ж із них найліпший?

— Як до чого. До самостріла найліпший англієць, він стрілою панцер навиліт прошиває, а голуба за сто кроків влучить. Чехи страшно сокирами рубають. До дворучного меча нема над німця. Швейцарець спритно залізним келепом шоломи товче, але найліпші з рицарів ті, котрі з французької землі походять. Він буде битись на коні й піший, а до того ж наговорить таких войовничих слів, що й не второпаєш, бо то така мова, наче олов'яними мисками торохтять, хоч люди вони й побожні. Докоряли вони нам через німців, нібито ми поган та сарацинів від хрещення боронимо, і зобов'язалися довести це на рицарському герці. І має такий суд божий відбутися між чотирма їхніми та чотирма нашими рицарями, а зустріч призначена при дворі Вацлава, короля римського і чеського.

При цьому землян і купців пойняла така цікавість, що вони аж повитягали шиї над кухлями в бік Мацька з Богданця і давай питати:

— А з наших хто буде? Кажіть швидше! Мацько підніс кухоль до губів, надпив і сказав:

Не бійтеся за них! Буде кастелян Добжинський Ян з Влощови, Миколай з Вашмунтова, Ясько із Злакова і Ярош з Чехова: всі рицарі на славу і хлопці гей які! Битися на списах, мечах чи сокирах — їм не новина. Буде людям на що подивитись і що послухати, бо, кажу ж, французові ногою на горло наступиш, а він і далі промовлятиме рицарські слова. Присягаюсь богом і святим хрестом, що вони програють, а наші поб'ють.

Буде слава, аби тільки господь допоміг, — сказав один шляхтич.

І святий Станіслав! — додав другий.

Потім звернувся до Мацька й почав розпитувати далі:

— Ну, розказуйте ж! Вихваляли ви німців та інших рицарів, що хоробрі та легко Литву розбили. А з вами хіба їм не важче було? Невже так само сміливо й на вас ішли? Як же бог милував? Вихваляйте наших!

Але Мацько з Богданця, видно, не був хвалько, бо відповів скромно:

— Котрі тільки-но з чужих країв прибули, ті сміливо на нас кидались, але спробувавши раз та другий, вже були не такі завзяті. Бо наш народ стійкий, і за ту стійкість нам часто дорікали: "Гордуєте смертю,— кажуть, — а сарацинам помагаєте, через те бог вас покарає!" А в нас завзяття ще більше росло, бо то ж неправда! Король з королевою Литву охрестили, і кожен там Ісуса Христа визнає, хоч не кожен уміє. Адже відомо, що й наш милостивий король, коли в кафедральному соборі в Плоцьку ідола на землю скинули, наказав йому недогарка поставити, так що ксьондзам довелося йому розтлумачити, що так робити негоже. А що ж посполитий чоловік? Не один так собі міркує: "Звелів князь охреститись — я охрестився, звелів Христу поклони бити — б'ю, але чого ж я маю старим поганським ідолам крихти сиру шкодувати чи печеної ріпи їм не кинути, або піни з пива не злити? Як не зроблю цього, то мої коні поздихають, корови запаршивіють, молоко кров'ю візьметься, або в жнива трапиться якась шкода". І багато з них так і роблять, через що їх і запідозрюють. Але вони роблять так через несвідомість та через те, що бояться ідолів. Було тим ідолам колись добре. Мали вони свої гаї, великі будівлі-нуми та коні для їзди, і десятину брали. А тепер гаї повирубувані, їсти нема чого, по містах дзвони дзвонять, отож уся та нечиста сила позашивалась у найгустіші бори та з нудьги там і виє. Піде литвин у ліс, а там у сосняку то один, то другий його за кожух сіпає і каже: "Дай!" Декотрі дають, але є й сміливі хлопи — нічого не дають і ще й ідолів тих хапають. Насипав один пряженого гороху в воловий міхур, то в нього одразу тринадцять чортів улізло. А він заткнув їх рябиновим кілочком та й приніс у Вільну на продаж францисканським ксьондзам, і вони охоче дали йому двадцять скойців, аби ворогів імені Христового знищити. Я сам бачив того міхура. Від нього тхнуло таким огидним смородом, що людям здалека крутило в носі — таке ото діється тій нечистій силі від свяченої води...

А хто лічив, що їх було тринадцять? — розсудливо спитав купець Гамрот.

Литвин лічив, котрий бачив, як вони влазили в міхур. Що вони там, можна було догадатись тільки з того смороду, а кілочка ніхто не наважився одіткнути.

Що диво, то диво! — вигукнув один із шляхтичів.

Надивився я всякого дива немало.

1 2 3 4 5 6 7