Тепер, коли ми вже познайомились, так би мовити, зблизька, ми можемо з вами хильнути по чарці, коли у вас є в хаті горілочка, а як ні — пошліть, і принесуть. А закусимо ми разом з вами тим самим, що й ви. Я бачу, ви наминаєте бурячки з сливами. Це страва, якої я, щоб не збрехати, не заживав, напевно, років із сто, бог тому свідок...
Розділ 12
ОКТАВИ КАНТОРА ІСРОЕЛА
Весь час, поки Шолом-Меїр торохтів, а кантор і канто-риха з дочкою його слухали, директор єврейсько-німецького театру Альберт Щупак, стуливши губи, сидів за кан-торовим столом, бавився медальйоном, сліпив очі діамантами і не відводив погляду маленьких безбрових очиць від канторової дівчини.
По обіді, коли Шолом-Меїр набалакався досхочу, а кан-ториха прибрала зі столу, та й кантор уже проказав пообідню молитву, директор Альберт Щупак вирішив, що він теж може закинути слово і що вже час перейти до діла, заради якого вони прийшли сюди. Спершу він підняв циліндр над головою, показавши велику плішину, облямовану рівним, густо напомадженим волоссям, витер піт з чола, а тоді заговорив.
Він був мовчазної вдачі. Але вже як забалакає, його важко було спинити: язик починав плутатися в роті, заносив його казна-куди, і Щупакові доводилося говорити не те, що хотілося б. Шолом-Меїр Муравчик, права рука й флігель-ад'ютант директора, добре знаючи цю його ваду, з самого початку перебив Щупака на слові й далі замість нього закінчив уже сам, на свій манір, своєю мовою.
— Розумієте ви мене, мій любий канторе,— почав свою промову Щупак,— тут така справа. Я сам, чуєте, теж колись був не більше як півчий у кантора, тобто виносив помийниці, чи то пак співав. Мій голос був справжнє сопрано, чуєте, і я діставав ляпасів, тобто допомагав біля амвона, аж поки я став, той, людиною для себе, тобто співав на весіллях, на обрізаннях. Утну, бувало, "День суботній", чуєте, моєї власної таки композиції, яку, розумієте, я сам скомпонував. Побачили б ви цілу книгу з моїми надрукованими піснями, тобто з моїм портретом попереду, і там у мене "День суботній", чуєте, який я починаю так (він заспівав тремтячим голосом):
"Хто щиро святкує" — Ципочко, жінко моя,
"День суботній" — побий тебе грім,
"Як належить йому" — цієї ж ночі.
Альберт Щупак, як видно, ввійшов у свою роль. Він почав співати цей перекручений "День суботній" на повний голос. Але Шолом-Меїр штурханом під столом своєчасно подав йому знак, щоб припинив, мовляв, тоді краще буде для нього, і почав на свій манір пояснювати канторові, для чого, власне кажучи, вони сюди прийшли.
Оскільки вони чули про кантора Ісроела ще раніше, ніж надумали їхати до Бессарабії, що він уславлений співак, і оскільки музика — це їхня професія, тобто їхня професія, власне кажучи, є театр, а театр з музикою — це ж як брат з сестрою або як чоловік з дружиною, а тому, може, було б добре, щоб кантор їм що-небудь проспівав?
— Що-небудь таке, чуєте, щось небесне, єврейське, з перцем!.. — додав Альберт Щупак, ляснувши пальцями й усміхаючися стуленими губами, а відворотне, зморшкувате його обличчя ще більше зморщилося.
Кантор Ісроел одразу збагнув, чого сподіваються від нього. Він спочатку навіть трохи маніжився, змушував припрошувати себе, відмовлявся: "Та де там! Це зовсім не так, як кажуть. Люди люблять перебільшувати!.." А сам уже заходився настроювати голос (де ви бачили, щоб кантор чи артист відмовлялися, коли їх дуже просять?). Потім підвівся з-за столу, витер губи, прокашлявся, налагодив інструмент і спитав просто для годиться:
— То що ж мені вам проспівати?..
І, не чекаючи на відповідь, почав співати уривок, звичайно, з святкових молитов, пускав трелі, здирався дуже високо, і спускався вниз до найнижчої октави, і знову вгору, і знову вниз, розлягався соловейком, не шкодуючи октав...
Гості мовчки дивилися один на одного, підморгуючи один одному, плямкали губами, поцмокували, як на смач-
ному обіді або за склянкою доброго вина, і цим вони підохочували набагато більще, ніж коли б обсипали його най-улесливішими компліментами. Бідолашному канторові аж голова обертом пішла. Коли вже так, то треба показати їм, що він уміє! І він почав співати другий уривок, і третій, а потім хотів показати їм зовсім нову річ, теж власної композиції, але Шолом-Меїр узяв його за рукав:
— Не ображайтеся, мій любий канторе, ви співаєте так солодко, що всі хоральні кантори цілого світу разом з їхніми хористами й півчими проти вас биндюжники. Вірте мені, якби не театр з репетиціями, акторами, з морокою і рахубою, ми б не покинули вашої хати аж до кінця всіх свят, нам би зовсім не набридло сидіти тут у вас і слухати ваші співи, бог тому свідок. Але ж біда ось у чому — заробітки! Немає часу, розумієте ви мене. Ми завтра покажемо зовсім нову п'єсу "Куні-Лемл"...* Не завадило б, якби наостанку ви нас почастували закускою...
Кантор трошки розгубився:
— А саме, якою закускою, цікаво знати, можна було б вас почастувати?
— Ось цією закускою!..
Шолом-Меїр Муравчик показав пальцем на канторову дочку, яка весь час не спускала з нього очей. Почувши такі слова, бідолашна Розка сіла ні жива ні мертва, а кантор і канториха насторожились. Тут директор хотів встря-ти в розмову, але Шолом-Меїр Муравчик подав йому знак під столом і сам пояснив, що він мав на увазі.
— Ми маємо на увазі, розумієте, щоб вона, ваша донечка, значить, що-небудь нам проспівала. У неї, подейкують, є голосок, і вона, кажуть, співає так, що втре носа тринадцяти Патті й сімнадцяти Нельсон...
— Звідки ви знаєте, що моя дочка співає?..— не могла стриматися канториха, а бідолашній Розці аж дух перехопило. Вона чекала — ось-ось він розповість, як учора розмовляв з нею, а вона про це матері навіть словом не прохопилась!.. Буде їй тепер від матусі добра прочуханка!..
Проте, помітивши хитрими очима, що Розка міниться на виду, Шолом-Меїр добрав способу:
— Отакої! Звідки знають по всіх усюдах, що ваш чоловік, хай доживе до ста двадцяти років, має горло з ко-латурою, яку рідко десь-інде почуєш? П'ятнадцять років мандруємо ми по світах з єврейсько-німецьким театром і навіть не чули ніколи, що десь є таке місто, яке зветься
33
З Шолом-Алейхем, т. 2
Голенешті, а проте бачите! Це вам не жарт — голенештин-ський кантор Ісроел! Його ж знають у цілому світі! Ну, що ви на це скажете, моя люба канторихо?
"Люба канториха" нічого не мала на це сказати. її зовсім не дивувало, що чоловікове ім'я славиться в усьому світі. Але щоб її дочка раптом, з доброго дива, розсілася тут співати перед двома зовсім чужими чоловіками?! Кажіть що завгодно, але, як на її бабський розум, це... вона сама не знає, як це назвати:
— Отак просто дівчині співати, раптом, ні сіло ні впало, тиць тобі, дурню, серед білого дня? Адже ж дівчина — не хлопець, дівчина — це дівчина, чи бачили ви таке!..
Розділ 13
КАНТОРОВА ДОЧКА СПІВАЄ "ВЛАДИКО НЕБЕСНИЙ"
Не так поставився до цього кантор Ісроел. Він це сприйняв дуже просто. Правда, канториха Лея, можливо, має рацію, коли доводить, що хлопець — це хлопець, а дівчина — це дівчина... Проте, раз на сто років, хіба завадило б на честь таких гостей, наприклад, щоб вона разом з батьком що-небудь заспівала... А до того ж йому самому таки дуже хотілося ще трохи поспівати. Кантор як допадеться до співу, то це те саме, що та мжичка: як замрячить, то вже надовго...
Кантор Ісроел зиркав на свою дружину Лею з виразом прохання, немовби кажучи: "Що тебе обходить, коли дитина щось проспіває?" Канториха зрозуміла його погляд. Якщо вже гедзь укусив його, то нічого не вдієш, співатиме!.. Вона йому теж відповіла поглядом, з якого він зрозумів: "Тобі дуже закортіло? Що ж, якщо тобі любо, то й мені мило, чи бачили ви таке!.."
Кантор Ісроел повеселішав, прокашлявся і, взявши тон, звернувся до дочки:
— Коли люди просять, щоб їм щось виконали, не можна бути такими нечемними, а треба щось виконати. От тільки що ми їм, приміром, покажемо? Може, заспіваємо "Владико небесний"? Га? Ти співатимеш, а я тобі вторитиму на низькій октаві... Ну, Розко, починай: ля-ля-ля!
Розка, яка була рада, що вчорашній інцидент кінчився мирно, теж готова була з вдячністю співати, тим більше що вона з дитинства любила співати й досі ще любить. І їй не набридало б співати цілий день, якби не забороняла мати. Щоразу, тільки-но Розка почне, Лея гримає на неї:
— Припини, Розко, скільки разів я тобі казала! Певно, гадаєш, що ти все ще маленьке дівчатко! Така дівка вже нівроку, чи бачили ви таке!..
— Дівка? — сміється Розка, і сама Лея теж сміється, але співати не дозволяє, хіба що вряди-годи разом з батьком, та й то, коли ніхто не чує...
Розка стала поруч кантора Ісроела, заклавши руки за спину, підвела до стелі очі і рівним, чистим, дзвінким голосом, що звучить, наче скрипка, заспівала сумовитий мотив на молитовний лад, в якому бриніли воднораз скарга, образа, благання й сльози:
Владико небесний! Владико небесний!
До тебе я руки свої простягаю.
О, доки це горе і туга без краю?
І доки знущання і зойки відчаю?
Чи довго ці муки? Від них я конаю.
Терпіти їх далі я сили не маю.
Гості — директор і його флігель-ад'ютант — сиділи зачаровані. Обидва вони, роззявивши роти, дивились один на одного, а потім не могли заспокоїтись, що спів так швидко закінчився. їм бракувало слів для хвали. Шолом-Меїр навіть вигукнув своїм хрипким голосом: "Браво! Браво! Біс!"
Але сам зразу ж зрозумів, що ці "браво, браво, біс" тут недоречні. Надто сумовитий був мотив, надто зворушливі слова, надто чистий цей юний голос і надто гарна, божественна ця молода співачка, яка, власне, була ще зовсім дитиною...
А Альберт Щупак, директор театру?
Важко вгадати, що діялося в цієї людини на душі... Він видобув із задньої кишені шовкову, дуже напахчену хустинку й витер сльози, що набігли на його маленькі, червоні, безброві очі.
Очевидно, в грудях цієї висхлої, черствої людини билося людське серце, в якому ще струмує тепла кров і пульсує живчик. Почуття жалощів у нього, очевидно, ще не
зовсім відмерло, коли в його очах ще збереглися сльози для народного горя, коли такі прості, теплі слова і така проста, зворушлива мелодія дійшли до його свідомості.
А може, в цьому винна була ця божественно вродлива чорнява дівчина з чарівними ямочками на щічках, з карими, як у циганки, гарними оченятками, з її дзвінким, солодким, скрипковим голосом, що діймає душу й серце і, неначе бальзам, розливається по всьому тілі.