А Шолом-Меїр провадив далі, говорячи натяками:
— З першої хвилини, як я почув твій спів,— пам'ятаєш, одного разу вранці? Ти співала тоді "Родзинки й мигдаль",— я одразу сказав: "Оце справжня примадонна з країни примадонн",— щоб мені бог дав стільки щастя й утіхи.
Розка все ще не розуміла його гаразд. А він вів далі:
— Коли ж ти заспівала з своїм батьком "Владико небесний",— я сказав: "Цю дівчину сам господь бог створив для нашого театру!"
— Мене?
В цю мить Розка більше нічого не могла вимовити, вона тільки відчула, що вся кров прилинула їй до обличчя.
— Я тоді одразу сказав це нашому директорові. Не можна, сказав я йому, допустити, щоб пропала така чудова примадонна. Треба, сказав я, витягти її звідси силоміць.
— Силоміць?..
Розка тепер уже зовсім розгубилася. А Шолом-Меїр Муравчик робив своє, базікаючи далі:
— А що ж? Хіба можна дозволити, щоб таке золото валялося в багні? Щоб занапастили такий талант? Я уявляю собі твій перший виступ у нас на сцені в короткій спідничці, маленьких черевичках у ролі Суламіфічив п'єсі "Квітки". Співаєш своїм чарівним голоском гарні пісні Гольдфадена, Файнмана — та це ж, чуєш... можна за тебе єдину віддати весь театр з усім гамузом! Чи, скажімо, наприклад, ти переодяглася в хлопчика з чорним кучерявим волоссям і дивишся вгору іскристими циганкуватими оченятами та починаєш співати "Гарячі пиріжки", отак, наприклад (Шолом-Меїр наспівує хрипким голосом "Гарячі пиріжки" * і дивиться на Розку, яке це враження справляє на неї):
Бачу неробу пихатого я,
Він не працює ніде.
Інша з дитинства доля моя!
Ледар по вулиці йде.
Чом він, як я, не працює й собі,
Щоб заробить копійки?
Чом він, як я, не гукає в юрбі:
— Гарячі кому пиріжки!
Певна річ, що коли ти своїм голоском і своїм ротиком заспіваєш про оці пиріжки, то вся публіка апоплексію матиме на місці. Скажи, може, ні, люба моя?
Шолом-Меїр Муравчик, побачивши, що кидає слова не на вітер, підійшов до неї ще ближче, погладив злегка її руку і знову звернувся до неї хрипким голосом:
— Чуєш, пташко моя, можеш дякувати богові, що ти зустрілася зі мною. Теперішня наша примадонна теж дочка порядних батьків, теж з бідного стану, як ти. З маленького польського містечка. Це вона мені має завдячувати, що стала актрисою в нашому театрі. Я їй допоміг утекти. Це дуже гарна пригода. Нічого. Можеш вислухати. Батько її був...
Та, на жаль, Шолом-Меїр Муравчик мусив перервати оповідання про примадонну. Він побачив здалека, що з сусідньої вулиці, освітлена огнистим небом, суне якась постать сюди, просто до канторової хати. Йому не хотілося, щоб хтось побачив їх удвох. Це могло зашкодити планові, що допіру зародився в його голові, поки вони тут стояли
на вулиці. Він попрощався з Розкою за руку, проспівавши кілька заримованих, туманних рядків:
Якщо станете розумними, дівчата,
Будете нові корсетки одягати...
* * *
Той, хто прямував до канторової хати, був не хто інший, як наш юний герой роману, син багатія Рафаловича, Лейбка.
Розділ 28
П'ЯТНАДЦЯТЬ ХВИЛИН АНТРАКТУ
Ми залишили нашого юного героя Лейбку, коли він ішов за власними марами на своєму похороні. Точніше кажучи, коли він сидів у театрі й думав про те, як він помер і як усі оплакують цю передчасну смерть і везуть його на вічний спокій. Ця картина вимальовувалася в його уяві так опукло, жваво й так сумовито-зворушливо, що йому щеміло серце, він почував на губах гарячі, солоні краплини — свої власні сльози. Лейбка оплакував Лейбку і, сидячи в театрі, не чув і не бачив, що відбувається на сцені. Він тільки тоді прокинувся, коли зчинився страшний галас, регіт і вигуки: "Гоцмах! Гоцмах!.."
Цей голос розбудив нашого юного героя, який поринув у журне марення, і привів назад на землю, де люди мають утіху від театру, сміються, гомонять, галасують так, що стіни стодоли двигтять.
"П'ятнадцять хвилин антракту". Так виразно надруковано на афішах театру, але всі глядачі (нема дурних), уже добре знають, які то п'ятнадцять хвилин.
— Стільки б їм болячок у спину, як це триватиме більше тридцяти! — так кажуть голенештинські глядачі.
Вони залишають захоплені місця й виходять надвір, хто — трохи погомоніти, хто — подихати свіжим повітрям, а хто — щоб провести до театру родича чи знайомого без квитка. Дехто прокрадається за лаштунки.
Є такі в Голенешті, що під час антракту намагаються прослизнути туди, за лаштунки. Певна річ, порядна людина, поважний господар цього не робить. Туди йдуть або музикант, або ремісник, паливода, якому нема чого втрачати в Голенешті. Туди, як ми вже знаємо, частенько заскакує окремими дверцятами, що відчинені тільки для нього, синок хазяїна стодоли Лейбка.
Щоразу, коли наш Лейбка вступає туди, він почуває себе у зовсім іншому світі. Йдучи хиткими дошками сцени, він, здається йому, не ходить, а лине, злітає в повітря. Бачачи перед собою переодягнених, крейдою намазаних акторів та актрис, спостерігаючи, як вони співають, бігають, стрибають, як, пританцьовуючи, нашвидку їдять і п'ють, йому здається, що він теж один з них, і мимоволі переймає їхню мову та всі їх витівки і гримаси. А наступного дня, приходячи до хедеру, Лейбка показує своїм товаришам такі дивні штуки, що вони йому заздрять на це ще більше, ніж на те, що він багатіїв синок.
Та цього разу, коли Лейбка зайшов за лаштунки, його не цікавили ні сцена, ні актори, ні їхні штукарства, він пропустив мимо примадонну з великими синіми, дуже підмальованими очима й великими мідними обручами, що теліпалися в її вухах. Він пробіг повз інших акторів, які надкушували всі з одного яблука й реготали. Лейбку тепер ніщо не цікавило. Він в усіх куточках шукав Гоц-маха.
Гоцмаха важко було впізнати у вбранні Злидаревича (того вечора показували відому п'єсу "Капцнзон і Гу-нгерман" * ("Злидаревич і Голодович").
Гоцмахове вбрання складалося з подертого, обтіпаного фрака, старого, зім'ятого, зношеного циліндра, дуже драних черевиків, з яких стирчали пальці, і з латаних-пере-латаних штанів, де поміж латками видно було карту — бубновий туз.
Цей бубновий туз викликав у голенештинської публіки такий регіт, що з першої ж хвилини, коли Злидаревич (Гоцмах) з'явився на сцені, та до кінця дії всі в театрі мало не помирали від сміху. Залатати, вибачайте, певне місце на старих штанях бубновим тузом — це така вигадка, яка в Голенешті ніколи нікому не спала б на думку навіть протягом тисячі років. Усі були певні, що це Гоц-махова витівка (наївні люди!), отож вони цього разу влаштували своєму улюбленцеві Гоцмаху таку овацію, що директор театру Альберт Щупак, який виконував роль Голодовича, мало не луснув від заздрощів.
Зате Гоцмах раював, був на сьомому небі. Він почував, що цього вечора грає божественно і всі глядачі не тям-ляться від захвату.
Побачивши, як Лейбка крутиться за лаштунками, він зрозумів, що хлопець шукає його, Гоцмаха, мабуть, щоб подякувати за сьогоднішню гру, а може, й приніс йому який-небудь ласий шмат, тому Гоцмах весело гукнув:
— Гей, пузанчику! Кого ти шукаєш? Позаторішній сніг? Чому тебе не видно, голубе мій?
Підійшовши до свого друга, Лейбка попросив, щоб той нахилився до нього, бо має переказати йому на вухо важливу таємницю.
— Почув таємницю на цілу Сосницю? — сказав довготелесий Гоцмах і нахилився до присадкуватого Лейбки, мало не зламавшись удвоє.
Вислухавши, Гоцмах випростався,— в його гострих, колючих очах засвітився вогник,— і ляснув Лейбку по плечі:
— Тепер я тебе люблю! Тепер ти наш брат! А що ж? Мої слова. Я давно тобі казав, нехай мене холера візьме, якщо не тут твоє покликання.
У цю мить з'явився за Гоцмаховою спиною Голодович (Альберт Щупак).
— Яке покликання? Хто кличе? Покликали б тебе в пекло. Гоцмах!
Почувши голос директора, Гоцмах затремтів, але, повернувшись до нього, не розгубився і показав пальцем на Лейбку:
— Він кличе, оцей пузань, у зал. Там хтось розсівся без квитка!..
Почувши "без квитка", директор сповнюється люті. Альберт Щупак, чуючи такі слова, скаженіє, як той садівник, коли йому хто каже: "Свиня залізла в шкоду..."
— Шолом-Меїр! Де Шолом-Меїр? Холера! — загримав Щупак, шукаючи поглядом Лейбку. Але Лейбка вже зник.
Розділ 29 ПОМСТИ, ПОМСТИ!
Тієї ночі наш герой спав, можна сказати, як після лазні. А заснув він з готовим, розробленим планом помсти. Помсти! Помститися треба, провчити батька, поквитатися з ним за лупцювання, за ганьбу, за все, геть-чисто за все!..
Довго вагатися Лейбці не доводилось. Чого тут вагатися? Це так легко, природно і так просто, що простіше, здається, не може бути.
Ось маєте весь план, як то кажуть, на долоні.
Вночі, коли всі поснуть, він нишком встане й навшпиньки підійде до касирового ліжка. Лейбка спав разом з касиром в одній кімнаті, а касир, Щастя й Радість, хоч і вихвалявся, що в нього чуткйй сон і він чує навіть, коли муха пролітає, проте всі знали, що коли Щастя й Радість засинає, його можна винести разом з ліжком, а він і не почує, хіба що обіллють його відром води.
Проте касу можна цілком доручити Щастю й Радості. По-перше, він своя людина, бідний родич Вені Рафало-вича: племінник чи двоюрідний брат, а по-друге, це просто чесний, відданий хлопець, стереже касу, тобто стіл, де лежать гроші, як цепний пес. Ключики від стола він носив завжди в кишені штанів, а лягаючи спати, спершу пильно оглядав усі вікна й віконниці, чи добре замкнені, заглядав навіть під ліжко, чи не закрався злодій туди заздалегідь, а роздягтись, клав штани собі в головах. Син хазяїна, Лейбка, теж спав у тій кімнаті на ліжку навпроти — ну, хіба є чого боятися?
Сам господь бог послав цього касира нашому Лейбці, щоб можна було видобути грошенята, як його навчив Гоц-мах. Його щирий друг Гоцмах сказав по секрету, що "потрібна грошва! І що більше грошви, то краще!.." Лейбка, розробляючи свій славетний план, виразно уявляв собі, як він дістане в касира з каси "грошву". Щастя й Радість спить, як мертвий, хропе, як недорізаний віл, а він, Лейбка, стоїть потемки над його ліжком і думає, як витягти касирові штани, що лежать у нього в головах? Помалу-малу він засовує руку під подушку, висмикує спершу одну холошу, потім другу, і витягує з кишені в'язку ключів. Тихо, навшпиньки, підходить до столу, зупиняючись після кожного кроку, щоб ніхто не почув, а серце калатає, мало не вискочить з грудей.