Гінці заметушились в зборах. Викликаючи зранку невдоволення пасажирів, Петруха довго відмивався в туалеті після нічної гульні, перед тим як піти до Самого за останніми вказівками. Минулого вечора він з дружками почав з шампанського, яке для них було дитячою забавкою,— вони пили його склянками, як лимонад, а потім перейшли на горілку, і це далося взнаки. Малолітній Льонька зовсім зомлів, і Авдію ледь удалося підняти його. Тільки згадка про те, що незабаром Жалпак-Саз, змусила Льоньку пересилити себе. Він сів на полиці, схиливши патлату голову на безвільній худій і брудній шиї. Хто б міг подумати, що цей хлопчак заробляє непогані гроші злочинним шляхом і що його життя вже занапащене.
Поїзд ішов плавно і швидко по рівних степових просторах, і десь у якомусь вагоні перебував Сам, до якого й поспішив осоловілий Петруха, випивши склянку густого й чорного, немов дьоготь, чаю для остаточного протверезіння. Очевидно, Сам не дуже полюбляв випивак. Протягом усієї дороги Авдію Калістратову так і не вдалося побачити Самого хоча б здалеку, а їхали ж усі в одному поїзді. Хто він, який із себе? Спробуй угадай його серед сотень пасажирів. Але хто б він не був, він був обережний, як очеретяний звір, який затаївся в заростях, за всю дорогу нічим не видав себе. Незабаром Петруха повернувся від Самого, як побитий пес, похмурий, розлючений, він помітно посерйознішав. Звичайно, Сам добре виматюкав його за нічну пиятику якраз напередодні прибуття. Його можна було зрозуміти — з тієї години, як поїзд прибуде в Жалпак-Саз, саме час дій для добувачів анаші, а телепень Петруха нализався так, що буде цілий тиждень страждати від головного болю. Невдоволено глянувши на Авдія, немов той був чимось винен перед ним, Петруха буркнув:
— Ходімо, розмова є.
Вони подались у тамбур. Там закурили. Стукали, гриміли колеса.
— Ти ось що, Авдяю, значить, запам'ятай,— почав Петруха.
— Та слухаю,— поморщився Авдій.
— А ти не дуже верни носа,— розсердився Петруха.— Ти хто такий?
— Та що ти, Петре,— спробував утихомирити його Авдій,— чого даремно ображатись? Ну я не п'ю, ти випиваєш, то що з того, чого сваритись? Ти краще скажи, що далі робитимемо.
— Далі буде, як Сам скаже.
— Ну ось про це я й кажу. Що ж Сам сказав?
— Твоє діло маленьке,— обірвав його Петруха.— Ти для нас новий, а тому підеш зі мною і Льонькою, взагалі, троє нас буде. А інші хлопці, хто сам по собі йде, а хто й у парі з дружком.
— Ясно. Тільки куди ж іти?
— А це не твоя печаль, зі мною підеш. Вийдемо в Жал-пак-Сазі. А далі добиратись треба самим. На попутних мл-шинах до радгоспу "Моюнкумський", а далі безлюддя — там підемо вже пішки.
— Он як?
— А ти що думав, на "Жигульчику" тебе доставлять? Ні, братику! Там, якщо помітять кого, можуть і схопити, а якщо хто на машині чи на мотоциклі їде, зовсім хана!
— Оце так! А Сам же де буде, він з ким іде?
— А тобі яке діло? — обурився Петруха.— І чого ти все розпитуєш про нього? Іде, не йде! А може, він і зовсім не йде? Він що, тобі підзвітний, чи як це розуміти?!
— А ніяк. Коли він у нас головний, на випадок чого треба знати, де він.
— Ось саме про це тобі знати й не треба! — пихато заявив Петруха.— Не наше це з тобою діло, де він буде та як. Знадобиться йому, то він тебе і з-під землі дістане.— Петруха багатозначно помовчав, немовби оцінюючи, яке враження він справив, і потім додав, дивлячись каламутними, все ще не протверезілими очима: — А тобі, Авдяю, Сам передавав: якщо працюватимеш як треба, будеш завжди наш ходок, а коли, не приведи господи, курвою виявишся, краще тобі зараз із діла вийти. Ось зійдемо ми на станції, і валяй потихеньку на всі чотири боки, ми тебе не зачепимо, ну а як увійдеш в діло — все, назад ходу нема. Скурвишся — на землі тобі місця не буде. Зрозумів?
— Зрозумів, звісно, що тут розуміти. Не маленький,— відповів Авдій.
— Ну так от, запам'ятай: я тобі передав, ти чув, щоб потім ніяких — не знав та не зрозумів, простіть та помилуйте.
— Досить, Петре,— перервав його Авдій.— Не повторюй даремно. Адже я теж сам собі голова. Знаю, на що йду, і знаю, що мені треба. Ти краще послухай тепер мою раду. Із сьогоднішнього дня зав'яжи і Льоньку не споюй. Він ще дурненький. Та й тобі навіщо? Ось рушимо в ті краї під мухою та в таку спеку — які ж з нас добувачі будуть?
— Згоден,— відрізав Петруха і полегшено усміхнувся, скрививши мокрі губи.— Що правильно, то правильно. Повір, Авдяю, сам не візьму ні краплі в рот і Льоньці не дозволю. Все, каюк!
Вони помовчали, вдоволені тим, що розмова завершилась для загальної користі. Поїзд, розгойдуючись, поспішав до вузлової станції Жалпак-Саз, де замінюють тягу і машиністів. Багато пасажирів, яким треба було виходити, вже складали речі. Льонька теж стурбовано виглянув у тамбур.
— Ви чого тут? — поцікавився він, кривлячись від головного болю.— Треба ж збиратись. Через годинку приїжджаємо.
— Не бійсь,— відповів Петруха.— Що нам збиратись? Аже, не дівки. Рюкзачок на плечі — і гайда.
— Льоню,— підкликав до себе хлопця Авдій.— Підійди до мене. Голова болить? — Льонька винувато похитав головою.— Ось ми з Петром постановили: від сьогоднішнього дня щоб ні краплі. Згоден? — Льонька мовчки похитав головою.— Ну йди, ми зараз прийдемо. Встигнемо, не турбуйся.
— Та часу ще навалом,— сказав Петруха, глянувши на годинник.— Ціла година з чимось.— А коли Льонька пішов, сказав: — Це ти правильно щодо Льоньки. Само ж, гаденя, рветься пить, а вип'є — на ногах не стоїть. Але тепер — амба! Діло є діло. Це ми в дорозі трохи побалувались. А потім, не думай, я на Льоньчині гроші не пив, може, сам він що... але я п'ю на свої.
— Та хіба в цьому справа,— озвався з гіркотою Авдій.— Просто шкода хлопчину.
— Це ти правильно,— зітхнув з розумінням Петруха. Відверта розмова навела, мабуть, Петруху на якусь думку, яка вже давно непокоїла його.— Слухай, Авдяю, а до цього, до нас тобто, ти чим промишляв чи робив де? Може, ти з фарцовщиків будеш? Ти не жмись, нам тепер або за одним столом гуляти в ресторані, або одну парашу виносити з камери. Кидай хоч так, хоч сяк!
Авдій не став приховувати:
— Ніякий я не фарцовщик. І не жмусь я зовсім. До цього я в духовній семінарії вчився.
Такого повороту Петруха, очевидно, ніяк не ждав.
— Стривай, стривай! У семінарії, кажеш,— то значить, ти на попа вчився?
— Еге ж, виходить, що так...
— Ого! — витріщив очі Петруха і пустотливо присвиснув, склавши губи дудочкою.— То чого ж ти пішов звідти, чи поперли за що?
— І те, й інше. Загалом, покинув я.
— А чого ж? Бога не поділили, чи що? — задьористо вів далі Петруха.— Ото сміхота!
— Виходить, не поділили.
— Ну то скажи, коли ти все так знаєш... Бог є чи нема?
— На це важко відповісти, Петре. Для кого він є, а для кого його немає. Все залежить від самої людини. Скільки будуть люди жити на світі, стільки вони будуть думати, є Бог чи немає.
— Ну, а де ж він, Авдяю, коли він, скажімо, є?
— Він у наших думках і в наших словах...
Петруха замовк, обдумуючи сказане. Голосніше й виразніше застукали колеса вагонів — грюкіт линув крізь відчинені двері з тамбура,— через вагон проходили якісь пасажири й не зачинили їх. Петруха причинив двері, прислухався до приглушеного стуку коліс і нарешті сказав:
— Виходить, у мене його немає. А в тебе, Авдяю, він є?
— Не знаю, Петре. Хотілося б думати, що є, хотілося б, щоб був...
— Значить, тобі це потрібно?
— Так, мені це необхідно...
— Ось і зрозумій тебе,— огризнувся Петруха. Щось його, певно, зачепило.— А на хрена в такому разі ти їдеш з нами, коли тобі Бог потрібен?
Авдій вирішив, що поки що не час і не місце загострювати розмову.
— Але ж гроші теж потрібні,— сказав він примирливо.
— Е, ось якої ти заспівав. Або Бог, або дурні гроші. А сам усе-таки вирушив за грішми.
— Справді, поки що виходить так,— змушений був визнати Авдій.
Ця розмова послужила Авдієві Калістратову поштовхом до роздумів. По-перше, він чітко усвідомив, що Сам, той, який невидимо тримав поїздку гінців за анашею під своїм контролем протягом усього шляху, вкрай недовірливий, обачний і, очевидно, жорстокий,і якщо він запідозрить щось недобре в якійсь із ланок операції, яку він проводить, то не зупиниться ні перед чим, щоб помститися або убезпечити себе і тих, хто стоїть за ним. Цього треба було сподіватись — на те вона й торгівля наркотиками. Друге, що зрозумів він з дорожніх розмов з Петрухою та іншими,— на гінців є сенс впливати словом, адже обов'язок проповідника — довірча розмова, переконання словом без остороги на небезпеку, що загрожує: несли ж колись самовіддані місіонери слово Христа диким африканським племенам, ризикуючи своїм життям, бо врятування душ ціною життя може виявитись кінцевим підсумком, долею, змістом його життєвого шляху,— так він порятує душу.
На станцію Жалпак-Саз прибули вони близько одинадцятої години дня. Станція була вузлова, пересадочна, дві вітки відходили у бік далеких снігових гір, які стало видно на світанку, і тому проїжджих у різні кінці тут було багато, що для гінців теж мало свої зручності: можна загубитись у станційній суєті. І все обійшлося якнайкраще. Авдій здивувався, як запросто і по-діловому просочились вони в обідній час у привокзальну їдальню. Разом з Авдієм їх було чоловік дванадцять (так здалося йому), тих, кому належало вирушити далі в степи за анашею. За столиками гінці сиділи розрізнено, по одному, по двоє, але на виду один в одного, хоча відкрито між собою не спілкувались і зовні в дорожньому натовпі не виділялись — таких, як Льонька, і доросліших хлопців, як Петруха, було багато. В розпал літнього сезону всі кудись і звідкілясь їхали — типова мішанина азіатських і європейських облич... І хоч сюди раз по раз заходили працівники міліції — стежити за порядком, і хоча на станції на кожному кроці зустрічався міліціонер, їх це не турбувало. Пообідали вони швидко, поступившись місцем іншим бажаючим перекусити повсякденними стравами, і після цього за якимось невловимим знаком непомітно розосередились — кожний із своїм багажем: з рюкзаком, з портфельчиком, у яких несли хліб, консерви й інші потрібні їм речі. Отак гінці роз'їхались по місцях, розчинились у безмежних просторах тутешніх степів Примоюнкум'я.
Петруха, а з ним Авдій і Льонька відправилися втрьох, як і було задумано й санкціоновано Самим, якого Авдієві так і не вдалося побачити.