І один і другий покладали надію на Нього, оскільки Він був всезнаючим і наймилостивішим. Отже, вони йшли...
В академічній церкві на той час було порожньо, і тому вона видалася не такою вже й малою. У всьому іншому це була церква як церква, хіба що в глибині притемненого вівтаря лик Христа в суворому обрамленні потемнілого волосся, з пильним, шукаючим поглядом дуже вже білів, вихоплений матовим підсвічуванням. До Нього звернули погляди і думки двоє колінопреклонених чоловіків — пастир і молодий обученець, поки що не позбавлений волі власного судження. Кожен з них прийшов сюди, сподіваючись немовби на персональну розмову з Ним, бо Він міг вести синхронний діалог у будь-який час доби з незчисленною кількістю бажаючих до Нього звернутись, практично з усім людством одночасно у будь-яких точках земного простору, тобто, він був усюдисущий.
І цього разу все було так само: молячись, кожен хотів викласти разом з тим і свої тривоги, і печалі, і виправдання своїх дій, що випливають з віри в Нього, і кожен спробував співвіднести себе з уявним всесвітом, у якому він займав таке мікроскопічне місце на такий мікроскопічний строк, і кожен, осіняючи себе хрестом, дякував Творцеві за те, що йому судилося народитись на світ, і кожен просив, коли прийде останній із останніх днів, дати йому померти з Його іменем на вустах...
Потім вони знову повернулися в той кабінет, і тут відбулася відверта розмова віч-на-віч.
— Так ось, сину мій, я не буду читати тобі мораль,— мовив для початку отець Координатор, влаштовуючись якомога зручніше у шкіряному кріслі напроти Авдія Калістратова, який сидів на стільці, смиренно поклавши руки на худі коліна, що гостро виступали з-під сірого семінаристського вбрання.
Авдій був готовий до крутої розмови, і це дещо здивувало його — він не побачив в очах владики ні гніву, ні чогось недоброго, навпаки, отець Координатор зовні був дуже спокійний.
— Слухаю, владико,— відповів покірно семінарист.
— Так ось, повторюю, я не буду шпетити тебе і читати тобі нотації. Такі примітивні способи впливу не для тебе. Але ті промови, що ти собі дозволяєш — і не так з легковажності, як із гарячковості,— не можуть не викликати досади. Та й при цьому ти, напевно, помітив, що я розмовляю з тобою як з рівним. Більше того, ти досить розумний... Скажу тобі відверто: в інтересах церкви, щоб твій розум не протистояв її вченню, а служив би безроздільно і безумовно заповітам Господа. І я не приховую цього. Хоча й міг би нам'яти тобі вуха по-батьківськи, оскільки добре знав твого покійного батечка і в доброму був з ним взаєморозумінні. Чоловік він був воістину християнських чесноті до того ж досить освічений. Та ось доля звела і з тобою, Авдію, з сином покійного диякона Інокентія Калістратова, висловлюючись канцелярською мовою, що багато років був служителем церкви. І що ж виходить? Не приховаю, спочатку багато чув про тебе з позитивного боку, але привели мене сюди тепер, як сам розумієш, тривожні обставини. Виходить, що ти став на шлях ревізії віровчення, перебуваючи, якщо взяти твій статус, лише обученцем. Із твоїх навіть зовсім випадкових висловлювань я встиг переконатись, що твої хибні погляди, мабуть, більше вікового характеру. Хотілося б так думати. Справа в тому, що молодості внаслідок цілого ряду причин властива особлива самовпевненість, яка по-різному виявляється у різних осіб залежно від темпераменту і виховання. Чи чув ти коли-небудь, щоб людина в літах, яка звідала чималі життєві муки, розчарувалася б у Богові під кінець життя чи почала б тлумачити на свій лад божественні поняття? Ні, таке якщо й трапляється, то, без сумніву, трапляється вкрай рідко. Суть божественного все глибше пізнається саме з віком. Адже всі європейські філософи, зокрема так звані французькі енциклопедисти, які почали в тривожну передреволюційну епоху атеїстичний штурм релігії, що триває вже майже триста років, були, до речі, молодими людьми, чи не так?
— Так, владико, вони були молоді,— підтвердив Авдій.
— Ну, ось бачиш. Чи ж не говорить це про те, що молодості властивий такий собі — модне тепер слово — екстремізм, перш за все тому, що це її вікова особливість?
— Так, але ці молоді люди, які, на ваш погляд, владико, виявились екстремістами, мали, правду кажучи, до того ж іще досить ґрунтовні переконання,— докинув Авдій.
— Безумовно, безумовно,— поспішив погодитись отець Координатор,— але це особливе питання. В усякому разі вони не були священнослужителями, їхнє ставлення до релігії було їхньою особистою справою, з них менше питають, а ти, сину мій, майбутній пастир.
— Тим більше,— перебив його Авдій,— адже за ідеєю люди повинні цілковито вірити мені й моїм знанням.
— Не поспішай,— насупився отець Координатор,— якщо ти не маєш наміру узяти в толк сказане мною для твого ж блага, давай поговоримо по-іншому. Ну, по-перше, не тобою першим, не тобою останнім оволодіває дух протиріччя на путі осягання віри розумом. Таких, як ти, що сумнівались, церква на своєму віку знала немало. Ну й що? У кожній великій справі неминучі витрати. Такі скороминущі моменти, випадковості були й будуть. Важливо те, що вони мають цілком визначений кінець: або рішучу відмову суб'єкта від своїх сумнівів і рішучий його поворот із ще більшою ретельністю й завзяттям до беззастережного визнання істинної віри, з чого випливає прощення його вищестоящими отцями, або, у випадку впертості і незгоди, вигнання оного єретика із лона церкви і віддання його анафемі. Тобі ясно, що третьої путі не дано, що третя путь виключається? Ново-мислення твоє не може бути прийняте. Тобі ясно?
— Так, владико, але я допускаю, що третя путь необхідна не так мені, як самій церкві.
— Ну-ну,— насмішкувато похитав головою отець Координатор.— Це ж треба таке нагородити! — вигукнув він і з гіркотним злорадством запропонував: — То розкажи, будь милостивий, яку це третю путь ти приготував Священній церкві. Чи ж не революцію яку? Адже такого ще не знала історія...
— Подолання віковічної закоснілості, розкріпачення від догматизму, надання людському духові волі в пізнанні Бога як вищої суті власного буття...
— Зупинись, зупинись! — запротестував отець Координатор.— Ця самодіяльність смішна, любий!
— Ну коли ви виключаєте самостійність думки як таку, то, на жаль, владико, нам немає сенсу далі розмовляти!
— Саме так — немає сенсу! — розпалився отець Координатор і встав. Голос його загудів: — Опам'ятайся, юначе, відкинь гординю! Ти на путі, що веде до загибелі! Ти думаєш, нещасний, що Бог лише плід твоєї уяви, а тому сама людина майже Бог над Богом, тоді як саму свідомість створила небесна сила. Дай волю новомисленню, і ти нанівець зведеш тисячолітні заповіти і заборони, так дорого оплачені людьми в прозріннях і муках, щоб пронести божественні устої крізь усі покоління. Ось куди ти мітиш, ратуючи за розкріпачення від догматизму, тоді як догмати від Божої благодаті. Без новомислень церква може стояти, як стояла, а без догматів віровчення — не може. І коли вже на те пішло, запам'ятай: догматизм — найперша опора всіх станів і всіх властей, Запам'ятай. Ти, немовби поліпшуючи Бога новомисленням, насправді ігноруєш його. І ти готовий собою підмінити його! Але благо не від тебе і не від подібних тобі залежить, як Богу з нами бути,— твоє ж богохульство знищує тільки тебе самого. А Господь буде незмінно і вічно! Амінь.
Авдій Калістратов стояв перед отцем Координатором з побілілими губами: юнакові було нестерпне його бурхливе обурення.
І все-таки він не поступався:
— Вибачте мені, владико, не варто приписувати небесним силам те, що йде від нас самих. Навіщо було б Богові створювати нас такими недосконалими, якби Він міг уникнути трго, що ми, Його творіння, поєднували в собі одночасно дві протилежні сили — силу добра і силу зла. Навіщо йому знадобилось би робити нас такими схильними до сумнівів, пороків, підступності навіть у стосунках з Ним самим. Ви ратуєте за абсолют віровчення, за кінцеве раз і назавжди осягнення суті світу і нашого духу, але ж це нелогічно —' невже за дві тисячі років християнства ми не в змозі додати жодного слова до того, що було сказано мало не в добіблійні часи? Ви ратуєте за монополію на істину, але це принаймні самообман, бо не може бути такого вчення, навіть Богом даного, яке б раз і назавжди пізнало істину до кінця. Адже коли це так, значить, це мертве вчення.
Він замовк, і в тиші, яка настала, було чутно, як задзвонили за вікном дзвони міської церкви. Такі близькі й такі знайомі були ті дзвони — символічний зв'язок між людиною і Богом, і Авдію хотілося відпливти, відійти, зникнути, як ці звуки, в нескінченності...
— Ти надто далеко заходиш, молодий чоловіче,— мовив отець Координатор холодним, відчуженим тоном.— Мені не варто було б заводити з тобою теологічні суперечки, бо твої пізнання надто незрілі і навіть сумнівні,— чи не говориш ти за намовою ворога роду людського — диявола? Але одне скажу тобі на прощання: ти з такими думками накладеш головою, бо і в миру не терплять тих, хто піддає сумніву основоположне вчення, адже будь-яка ідеологія претендує на володіння кінцевою істиною, і ти з цим неодмінно зіткнешся. А життя мирське куди жорстокіше, ніж може здатися, і ти ще поплатишся за своє недоумство і ще згадаєш нашу розмову. Однак досить, готуйся залишити семінарію, тебе буде відлучено від церкви — храму Божого!
— Моя церква завжди буде зі мною,— не поступався Авдій Калістратов.— Моя церква — це я сам. Я не визнаю храмів і тим більше не визнаю священнослужителів, особливо такими, якими вони є зараз.
— Що ж, хлопчику, дай Боже, щоб усе обійшлося, але можеш бути певний: світ навчить тебе коритись, бо ж там існує насущна потреба — добувати собі шматок хліба. І ця потреба до цього часу повелівала життям мільйонів таких, як ти...
Застереження ці згодом справді пригадалися не раз і не два, але завжди Авдію Калістратову здавалося, що головне в його призначенні, якийсь вищий смисл — ще попереду, як межа видимого горизонту, що всі перипетії і житейські незгоди на шляху до нього лише тимчасові і що настане день, коли багато людей наслідують його приклад, а чи ж не в цьому мета його існування?
У ті дні, коли він їхав разом з гінцями за анашею в конопляні степи, дивлячись з ранку до вечора на пустельні простори з вікна поїзда, він говорив собі: "Ну ось, тепер ти сам по собі, ні з чим не зв'язаний, окрім завдання редакції, в усьому іншому ти вільний розпоряджатись собою на свій смак.