Але доля відвернулася від нас, тому й народ у переважній більшості відвернувся від нас. І навіть земля, на якій ми народились і виросли, не бажає, щоб ми залишалися на ній. Нам немає на ній місця. І немає нам пробачення. Коли б я був переможцем, я не милував би своїх ворогів, кажу це як перед Богом. Тепер у нас тільки один вихід — винести свої голови в чужодальні краї. Он за тією великою горою — Туреччина, рукою подати, а трохи осторонь, за хребтом, над яким сходить місяць,— Іран. Вибирайте, кому куди. Сам я іду в Туреччину, в Стамбул, буду там вантажником на пароплавах. Кожен з нас має зараз вирішити, де йому прихилити голову. Нас залишилось семеро. І через якийсь час ми, один за одним, вирушимо на чужину в сім різних сторін. Розійшовшись по світу, кожному належить випити свою гірку чашу. Більше ми ніколи не побачимося. Це останній день, коли ми, семеро, що залишилися в живих, разом і коли ми бачимо і чуємо один одного. Тож давайте попрощаємося один з одним і попрощаємося з землею нашею, попрощаємося з грузинським хлібом і сіллю, попрощаємося з нашим вином. Такого вина більше ніде не пригубиш. Попрощавшись, ми розійдемося кожен у свій бік. Ми нічого не забираємо з собою, навіть піщинки з грузинської землі. Батьківщину неможливо забрати, можна понести тільки тугу, якби батьківщину можна було перетягати з собою, як мішок, то гріш була б ціна їй. Тож вип'ємо наостанку і заспіваємо наостанку наші пісні...
Вино було бурдючне, селянське, в ньому поєднувалось земне і небесне. Воно розбудило молодечий хміль і бажання вилити свою печаль, у душах заново боролись веселощі і смуток. І пісня полилась сама собою, як пробивається раптом джерело серед каміння на гірському схилі, і все, що буде стикатися з його водою на всьому шляху,— буде цвісти і множитись. Тихо завели вони пісню батьків, і тихо наростала вона, гортанно бриніла, немов джерело із схилу,— всі семеро прекрасно співали, бо ж немає грузина, який би не співав, співали злагоджено, кожен по-своєму і як міг, і пісня розпалювалась, мов вогнище, довкола якого вони стояли.
Так починався прощальний спів сімох, вірніше шістьох і сьомого, який, однак, не забував ні на хвилину про те, що він мав здійснити. Ніхто з них, і передусім Гурам Джохад-зе, не повинен був втекти безкарно за кордон. Цього він, чекіст, допустити не міг — так гласив одержаний ним наказ. І він повинен був виконати цей наказ.
А пісні співалися одна за одною, і пилося вино, яке чим більше п'єш, тим охочіше воно п'ється і тим дужче горить душа, яка знову і знову жадає вина і пісні.
Вони стояли в колі, іноді поклавши руки на плечі один одному, а іноді опустивши їх батогами, а коли хотіли, щоб їх почула божественна сила, таємнича і невідворотна, але всевидюща і всезнаюча, здіймали руки до неба. Як же так, якщо Бог усе бачить і все знає, куди він жене їх із своєї землі? І чому так влаштовано, що люди воюють і борються між собою, що ллється кров, ллються сльози, і кожний вважає себе правим, а іншого неправим, і де ж істина, і хто її має право висловити? Де той пророк, який розсудив би їх по справедливості?.. Чи ж не про це, чи ж не про ці страждання, пережиті давним-давно, осмислені батьками як одвічний досвід добра і зла, відчуті в їхній красі та вічності, співалося в тих старовинних піснях, які зберігаються в пам'яті народу? І тому в устах тих сімох від однієї пісні народжувалась інша, і вони не розривали кола, але сьомий, Сандро, час од часу залишав коло, щоб піднести дров і підкласти у вогнище. Недаремно, мабуть (адже на все є своя причина в житті), недаремно він склав сушняк у лісі великою купою, зате тепер сам завідував вогнем. І пісні він співав, як усі, від душі — адже пісні належать усім однаково. Немає пісень, які б співали тільки царі, а іншим їх не можна було б співати, як немає таких пісень, які були б гідні тільки черні. Співай, веселись, сумуй і плач, танцюй, доки живий...
Кого ти любив, кого трепетно чекав на побачення, хто розлюбив тебе, і як страждав, як хотів ти, якого не зрозуміли, померти, і щоб твою передсмертну пісню почула вона, і як голубила тебе мати в дитинстві, і де батько голову склав, як друзі бились у бою кривавому, яким богам ти душу відкривав у пориві чистім і безкорисливім; і чи думав, що таке народження людини, і чи думав, що смерть завжди з тобою, доки ти дихаєш, а після смерті немає смерті, але життя вище смерті, немає міри в світі вищої за життя — і тому уникни смертовбивства, але коли ворог прийшов на землю, землю свою захисти; і честь коханої бережи, як землю рідну; чи звідав, що є розлука і що розлука важка, як важко завдати на плечі гору, що без коханої ніщо не миле: ні цвіт, ні світ, ні день прийдешній,— та й хіба мало про що співається в піснях — усього не розкажеш...
І не було тієї ночі людей рідніших і ближчих поміж себе, ніж ці семеро грузинів, які співали тужно і натхненно у час розлуки. Стихія пісень зближувала їх ще тісніше. Як багато все ж зуміли предки пережити й придумати на добро для нащадків задушевних слів, повних безсмертної гармонії. Як за польотом можна відрізнити птаха, так за піснею грузин пізнає грузина за десять верст і скаже, хто він, звідки він, що з ним, що в нього на душі,— на превеселому весіллі був чи горе його мучить...
Уже місяць досить високо піднявся над горами, місяць заливав м'яким світлом усю землю — ліс скрадливо погойдувався темними верхівками від подиху вітру, річка приглушено гомоніла, виблискуючи, переливаючись вологим сріблом по валунах, нічні птахи, мов тіні, нечутно пролітали над головами тих, що співали біля вогнища, і навіть коні, осідлані, терпляче очікуючи господарів, стригли чутливими вухами, і в їхніх очах танцювали вогненні відблиски... Тим коням був уготований шлях у чужі країни, і той час наближався...
Але пісням, здавалося, кінця не буде, за все відспіватись, певно, вирішив Гурам Джохадзе: "Тож співайте, друзі, пийте вино, нам більше разом не зібратись в коло, і слух наш не потішать грузинські мотиви..." То співали поодинці, то разом, то танцювали під власний акомпанемент ревно і заповзято, як перед смертю, і знову ставали в коло ті семеро, вірніше шестеро і сьомий. А Сандро раз у раз виходив із кола — дрова підкидав у вогонь, і жарко-жарко горіло вогнище.
Вирішили заспівати останню пісню, потім ще, ще одну на прощання, всі не вгамовувались і знову зібралися в коло, схилили голови — і задумливо і могутньо наростав, як гудіння з-під землі, спів. Сандро ж знову відійшов по дрова, хоча вогнище горіло яскраво. То був точний розрахунок — збоку він виразно бачив кожного із шістьох, які стояли в колі, а тим, що співали біля вогнища, яке засліплювало зір, його було погано видно... Важкий маузер був уже напоготові — на зводі. Настав неминучий час відплати, час помсти. Підняв багатозарядний швидкострільний маузер, опустив на руку для опори і першим пострілом, який прогримів у пітьмі, неначе грім, звалив ватажка Гурама Джохадзе і одразу ж, ще не вмерли слова пісні, що злітали з вуст, поклав підряд усіх інших, і вони навіть не встигли зрозуміти, що сталос. Так іще раз у порочному коловороті вбивства, іще раз за пролиту кров пролив кров.
Так, закони людських стосунків не піддаються математичним обчисленням, і в цьому розумінні Земля обертається, як карусель кривавих драм... То невже цій каруселі дано крутитись поки світу сонця, доки обертається Земля навколо Світила?
Вогонь був влучний, і лише один раптом судорожно трохи підвівся на руках, але Сандро підскочив до нього і поклав пострілом в потилицю... Коні шарахнулись з переляку і знову завмерли на припоті...
Вогнище ще горіло, річка шуміла, ліс і гори — все на місці, і місяць на своєму місці у спокійній височині, тільки обірвалася пісня, яка так довго звучала того вечора.
Обличчя Сандро вночі було біле як крейда, він задихався, схопив бурдюк із залишками вина на дні і, обливаючись, захлинаючись, почав пити, щоб загасити вогонь усередині... Потім віддихався, спокійно обійшов тих, що в різних позах лежали довкола вогнища. Зняв з убитих зброю, прикріпив її до луки сідел, скинув уздечки й недоуздки з кінських голів і відпустив коней на волю. Відпустив усіх сімох, свого гнідого теж... І дивився, як вони, відчувши волю, один за одним пішли в пониззя, у підгірне селище до людей... Адже коні завжди йдуть туди, де живуть люди... Та ось затих і цокіт підків, і зникли в невиразній місячній задимленості силуети коней, які йшли внизу ланцюжком...
Все було зроблено, Сандро ще раз мовчки обійшов шістьох убитих наповал і, відійшовши трохи вбік, приставив дуло маузера до скроні. Ще раз у горах пролунав постріл короткою луною. Тепер він був сьомим, що відспівав свої пісні...
Так завершилась та грузинська балада.
Про це я раптом згадав, коли слухав у музеї болгарських співаків, які виконували староболгарські церковні пісні. Ці пісні були створені людьми, які піднесено і навіть нестямно зверталися із пітьми віків до Всевишнього, створеного ними ж, до нереальності, перетвореної ними ж у духовну реальність, людьми, переконаними, що вони такі самотні в цьому світі, що лише в піснях і молитвах вони знайдуть Його.
Я згадав і пережив усю ту історію за якісь секунди. У порівнянні із швидкістю мислення швидкість світла — ніщо; думка, що, йдучи в минуле, може рухатись у зворотному напрямку в часі і в просторі, найшвидша від усього...
Тепер я повірив, що так воно і могло бути в ті роки насправді. У кінці оповідання "Шестеро і сьомий" автор писав, що Сандро, тобто сьомий, був посмертно нагороджений якимось орденом.
Але коли б трагедії громадянських війн не оберталися трагедіями нації, коли б опір історії, що тільки народжувалась, одних і нетерпіння інших у боротьбі за прискорення цієї ж історії не змінювали життя на корені, звідкіля були б ці страшні борозни на ріллі революції і хіба мала б грузинська балада такий кінець?.. Ціна ціною пізнається... Адже той, сьомий, міг би торжествувати, залишитись жити, але він не залишився — з причин, які важко пояснити. Кожен може витлумачити їх по-своєму. А мені в той час, коли я плив у човні болгарського співу під білим вітрилом піднесеного духу, що вічно борознить вдалині відкритий океан буття, подумалось, що причиною такого завершення грузинської бувальщини послужили пісні, в яких жила віра всіх сімох...
Коли відкриття робиш для себе, все в тобі у злагоді і настає просвітління душі.