Тут місце не для жінки

Переклад: Ірина Стешенко

Він мав ферму на довгому, порослому самшитовим чагарем, схилі гірського пасма, що розташовано її було на одшибі від трахтового шляху і з півмилі вище за нього. Навкруги — ані лялечки, жадного сусіди, а до найближчого "міста" — миль із тридцять.

Він сіяв пшеницю межи пнів на протеребленій ділянці й запродував збіжжя ще в накоренку дрібному фермерові, що жив із своїми синами за десять миль від нього й мав тих синів до ката; а як коли, то збирав свій урожай сам, обмолочував його за допомогою похідного "паровика" (пересувної парової молотарки) та возив зерно до млина, накладаючи на свого деренькучого візка тільки-но кілька чувалів.

Понад п'ятнадцять років жив він сам душею і був знаний усім, хто його знавав, яко Спантеличений Гаулет.

Подорожнім та нетутешнім людям аж ніяк не здавалося, що в нього, мовляв, не всі дома, — сказати б — одної клепки немає в голові. Де там! Об тім усі були звісні, чи принаймні йняли тому віри, що, працюючи в полі, він завше прив'язував свою окульбачену й загнуздану конячинку до горожі або пастися її пускав, не розкульбачивши, — чи так чи інак, а конячку завше держав напохваті; отож тільки-но гляне він понад чагарями вподовж прочистки, що тяглася з чверть милі завдовжки, та забачить якого подорожнього на битім шляху, враз ісхоплюється на коняку й мчить за ним наздогін.

Якщо той був вершник, він, звичайно, гнався за ним протягом милі, поки здожене. Люди подейкували — то се, то те — про часом невдалі його спроби вершника з дороги завернути, про непорозуміння та про розмаїті притичини, що повставали через оту Гаулетову манію за подорожніми вганяти й затримувати їх, хоч би там що. Часом він ловив одного кожної днини протягом тижня, часом — жадного протягом кількох тижнів, — то була відлюдна дорога.

Пояснялося те його дивацтво дуже просто, вичерпливо й цілком природно — з погляду людини, що осілася в чагарниках. Усе чинилося так єдино тому, що Спантеличеному не було з ким слівце перемовити, а його аж-аж-аж як кортіло.

Він та подорожній умощувалися в холодочку десь на півгодинки та й гомоніли собі, люльками попахкуючи. Старий розпитувався, звідкіля то подорожньому шлях стелеться, та чи довго він там у тамтих краях побував, та куди це зараз верстає дорогу, та чи надовго ж намірився відбавитися з хати; ще питавсь, а чи спадали дощики дорогою, та як воно виглядає все навколо після посухи; та цікавився мандрівниковою думкою щодо різних життєвих питань — якщо той мав которі.

Якщо той був пішак (шукайбіда), і йому на тютюн було сутужно, старий Гаулет завше мав для нього півжмутка напоготові. Вряди-годи Гаулет завертав подорожнього до своєї хати на кухоль чаю або давав йому трохи м'яса, борошна, чаю, ще й цукру на дорогу.

Чутка йшла, що по такій гутірці, котра на узбіччі край дороги відбувалася, одсвіжений старий повертався верхи додому, до свого самітного господарства, і працював аж до пізньої ночі, працював так довго, доки міг на свою єдину стару робочу конячинку роздивитися або свою лопату із довгим держаком бачити.

І саме так я з ним і познайомивсь, — певніше, він познайомився зі мною.

Я скакав легким чвалом уподовж путівця — простував на північний захід, ведучи батового коня за повід— коли це на віддаленні милі від того місця, де шляшок у бік до ферми звертає, почув я: "Агов, добродію!" — й побачив куряву, що хмаркою за мною знялася. А від людей чував я про старого Спантеличеного Гаулета й тому знав уже, що чекає на мене в його особі.

Високий, висхлий чоловік на маленькій конячинці. Він був чисто поголений, за винятком круглої торочкуватої борідки, що росла йому з-під підборіддя; на його довге, хвилясте, темне волосся вже лягла де-не-де сивизна; відверте енергійне обличчя; воно нагадало мені одного Гладстонового портрета, — зроду не бачив я людини, щоб отако на Гладстона скидалася. Старий мав великі червонясто-карі очі, що глибоко сиділи під кошлатими бровима, — щось від тутешніх аборигенів мерехтіло в мого очах; то були очі, що пильно вдивляються у щось на виноколі, чого ніхто інший побачити не може. В нього був свій власний спосіб розмовляння, — звертався-бо геть більше до крайнеба, ніж до свого розмовника; а на чолі мав він глибоку простовисну зморшку, що її ніяка усмішка не могла затерти.

Я зсів з коня й добув свою люльку, і ми з ним умостилися на колоді та й погомоніли трохи про розмаїті речі, які той люд із чагарів так цікавлять; а тоді, по паузі, він зніяковів, як мені здалося, і почав соватися на місці, й раптом запитав мене якимось чужим тоном, чи я, мовляв, жонатий. Ото дивак, таке в подорожнього питатися?.. Особливо в мене, — таж я був тоді ще зовсім хлопчак!

Він забалакав ізнову про давнє-колишнє та про місця, де ми за свого часу обоє побували, та розпитувався про людей, що він їх знав, чи то знавав — гуртоправів та інших — та чи живі вони, чи, мо', їх уже й на світі немає. Більшість його запитань належалася до тих подій, що не могли мені в пам'ятку впасти, — все те було ще до мене; але деякі гуртоправи, один чи двоє забродиголів, що з ними він колись товаришував, підтопталися вже за моєї пам'яті, і тих я знав. Пригадую зараз, хоч тоді й не звернув на теє уваги, — а коли б і звернув, то, вважаючи на чагарян, це не видалося б мені дивним, — що він не розпитувався про новини, ба навіть і не цікавився ними.

Далі, ще по одній ніяковій паузі, протягом якої він рисував ціпком хрести у поросі, запитав він тим же дивним тоном, не дивлячись на мене й не зводячи очей, чи тямлю я що на лікарюванні — чи вивчав я коли тую науку.

Я запитався в нього, чи, мо', хто заслаб на його фермі. Він зап'явся і сказав: "Ні". Тоді я поцікавився, чому він мене об тім питає, а він довго-довго не відповідав, то я вже почав був думати, що старий недочуває, коли, нарешті, він пробубонів щось про моє обличчя, яке нагадувало йому одного знайомого молодика, що подався до Сіднея "на лікаря вчитись". Що ж, дуже можливо, та й виглядало воно цілком природно: а проте чому не запитав він мене наврямець, чи я часом не є отой молодик "його знайомий"? Адже ж, коли подорожні здибаються серед чагарів, зайва балаканина їм ні до чого.

Він сидів мовчки довго-довго, сидів, згорнувши руки й дивлячися відсутнім поглядом у далечінь поверх безживної рівнини, поверх гущавини, що простяглася від стін гірського пасма, де ми сиділи, аж до того місця, де синє верхогір'я височіло на крайнебі понад чагарями.

Я підвівся, сховав люльку й потягся. Він немов прокинувсь.

— Ось ну лишень зайдімо до моєї хатини та пообідаймо, — мовив він. — Господиня, мабуть, усе вже наготувала, а я тобі оберемок сінця для коней підкину.

Сіно вирішило справу. Тривала засушлива пора. Я здивувався, почувши про жінку, гадав, що він хазяйнує сам — так-бо мені казано про нього; та, можливо, я помилявся й він одруживсь недавно; а мо', взяв собі доморядницю.

Ферма становила неправильної форми протереблену ділянку серед чагарів, на якій стирчало чимало пеньків, а попереду стовбичив поламаний баркан на дві поперечки, що їх було до збитих уперехрест глиць припасовано, і ще малися там зовсім благенькі штахети з іншого боку. То було найсумовитіше місце, що мені доводилося коли бачити, а я їх бачив не раз, оті богом забуті закапелки в якомусь закутні, що в них животіють самотні чоловіки.

Хатина стояла в горішньому кутку ділянки, двокімнатна хатина з обаполів, крита драницями, що, мабуть, були вдивовижу на ввесь окіл за тих днів, коли її будувалося. Я розумівся на теслярській роботі в тамтешніх умовах і побачив, що все те будувала людина, повна життя і надій, будувала вона ще для когось, окрім себе самої. Адже там було ще дві недобудовані кімнати в затильній половині будівлі; слупи, бантини та присішки поставлено й припасовано, і стіни з обаполів зведено, але через цілий час ті кімнати так і стояли безверхі. Нічогісінько в них не було, крім реп'яхів та жаливи, що росли там усередині, та ще лежав старий дерев'яний плуг, та ще зо два ярма гнили коло затильних дверей. Рештки скирти соломи, кіпка сіна під накриттям з кори, маленький залізний плуг та старенька, немов закостеніла, сива робоча конячка, — то було все, що я побачив біля тієї хатини.

А проте в господі на мене чекала несподіванка, — чистий білий настільник на необтесаному столі, змайстрованому з обаполків, що стояв на стовпчиках, загнаних у долівку. Настільник був дебелий, але то був правдивий настільник — не зайве простирало, що ним на честь несподіваних гостей стола застелено — та ще й бездоганно чистий. Цинові тарілки, кухлі та бляшанки з-під джему, що відбували за цукорниці та сільниці, начищено так — аж лищать! Стіни та коминок побіловано, долівку підметено, а дерев'яну поличку над коминком з бляшанками з-під сухого печива, у яких зберігалася бакалія, застелено чистими газетними стяжечками. Я подумав, що його дружина, чи доморядниця, чи хто б вона не була — жінка охайна і хазяйновита: але ж я не бачив жадної жінки; а втім, на канапі — легкій, збитій з дощок, із бильцями по боках лежала жіноча сукня на простелених, давно пожовклих та вицвілих часописах. Він насупив чоло, повів по ній незрозуміло очима, а тоді взяв її якось безуважно й почав згортувати. І я побачив, що то була спідниця їздити верхи та жакетка. Він загорнув їх у часописи й відніс до спочивальні.

— Дружина подалась у гостину, десь аж до річки, ниньки пополудні, — сказав він швидко й не дивлячись на мене, але нахиляючись, немов хотів іще раз глянути крізь відчинені двері на ті шпилі, що мріли ген-ген удалині. — Мабуть, їй набридло чекати, то вона й вирушила, і дочку з собою забрала. Ет, байдуже, — їстиво готове!

У пічурці й справді шкварчала бараняча нога з картоплею, а над вогнем висіли казанки. Я постеріг, що казанки добре вишкребано й покришки вичищено як слід.

Що за дивина? Далебі, якесь чудернацьке господарство! А втім, він і його дружина, може, погиркалися нині вранці. Я помислив так при обіді, коли розмова торкнулася жінок, і він сказав, що ніколи не вгадаєш, як його до жінки приступитися; але в тому, що він казав, не було анічогісінько, що стосувалося б його власної жінки чи будь-якої жінки взагалі. Він розповідав про давнє життя в чагарях, про тяжку працю гуртоправів, золотомисливців та про розбійницькі ватаги, що крилися в хащах, — але й слова не мовив про живе та про живих, за винятком тих давніх його товаришів, які жили ще й донині.