Вільямс
Звичайно, хто вмер без каяття, той сам відповідає за свої гріхи. Король тут не винен.
Бетс
Я не хочу, щоб він за мене відповідав, і все ж вирішив битися за нього скільки сили.
Король Генріх
Я сам чув — король не хоче, щоб за нього платили викуп.
Вільямс
Ще б пак! Він сказав це, щоб ми бадьоріше йшли в бій. Та коли всім нам горлянку переріжуть, то його все одно викуплять, але ми про те вже не дізнаємось.
Король Генріх
Якщо я до цього доживу, то ніколи більше не повірю його слову.
Вільямс
Налякав! Державець боїться невдоволення такої маленької людини, як ти, не дужче, ніж пострілу з бузинової пукавки. Це все одно, що намагатися погасити сонце, махаючи на нього павиним пером. Він, бачте, ніколи більше не повірить його слову! Дурниці верзеш.
Король Генріх
Забагато собі дозволяєш. Іншим разом я б тобі цього не подарував.
Вільямс
Поквитаємось, як живі будемо.
Король Генріх
Згоден.
Вільямс
Король Генріх
Дай мені який-небудь знак, щоб на шапці носити. Коли ти насмілишся його признати, я з тобою розквитаюсь.
Вільямс
Ось тобі моя рукавиця. Дай мені свою.
Король Генріх
На.
Вільямс
Я теж носитиму її на шапці. Якщо після битви ти підійдеш і скажеш: "Це моя рукавиця",— я дам тобі у вухо, їй-богу.
Король Генріх
Якщо доживу, то свою рукавицю признаю.
Вільямс
Дідька лисого признаєш.
Король Генріх
Я признаю її навіть на очах у короля.
Вільямс
Гляди ж, дотримай слова. Бувай здоров.
Бетс
Та помиріться ви, англійські дурні! Помиріться! Перше з французами поквитайтеся. їх тут доволі, аби лише ви могли порахувати.
Король Генріх
Справді, французи можуть закладатися між собою, двадцять крон на одну, що після цієї битви у них більше голів на в'язах залишиться, ніж у нас. Тож не гріх було б позбавити їх і крон, і голів. Король теж візьметься до цієї роботи.
(Бетс, Вільямс і Корт виходять.)
Король! Підданця кожного життя,
Гріхи його й борги, дружина й діти,
Та ще й душа — за все король в одвіті!
Важкий тягар цей, величі близнюк
І привід для безглуздих нарікань
Тих дурнів, що лише про себе дбають.
Є стільки благ, що кожному доступні,
Крім вінценосця.
Що ж мають короновані особи,
Чого в людей нема? Хіба пишноту?
Що ти за бог, коли страждаєш більше,
Ніж ті, хто поклоняється тобі?
Чи є від тебе користь хоч якась?
Чого ти варта, о, скажи, пишното?
За що тебе обожнювати людям?
Що є в тобі, крім титулів і блиску,
Чим викликаєш страх такий і подив?
Для тебе страх цей — менша насолода,
Аніж для шанувальників твоїх.
Хіба не п'єш ти часто замість шани
Отруту лестощів? А може, знаєш,
Як лікувати велич від хвороби?
Гадаєш ти — минеться лихоманка
Від титулів, улесливо роздутих?
Чи хворість проженуть низькі поклони?
Тобі підвладні юрми бідняків,
Та не здоров'я їхнє. Горда мріє,
Монархів спокій — іграшка для тебе.
Та наскрізь бачу я тебе і знаю,
Що ні єлей, ні скіпетр, ні держава,
Ні меч, ні жезл, ані корона пишна,
Ні шати, сяючі у злоті й перлах,
Ні титул, що моє ім'я підносить,
Ні трон, ні хвилі почестей надмірних,
Що б'ються об життя високий берег,—
Увесь пишноти блиск, що сліпить око,
Не дасть мені спокою уві сні,
Яким втішається бідняк нещасний.
Легка у нього на ніч голова,
А шлунок ситий хлібом, хоч гірким.
Страшні, як пекло, сни його не мучать.
Від рання до смеркання він у полі
В промінні Феба проливає піт.
А ніч настане — спить в раю.
На ранок Гіперіону коней запрягає.
І так життя минає, день за днем,
Аж до могили, у корисній праці.
Не знаючи пишноти, цей бідняк,
Що дні в трудах проводить, ночі в снах,
Багато щасливіший, ніж король.
Для орача найбільше благо — мир.
Та розуму простому не збагнути,
Як дорого обходиться державцю
Година кожна мирного життя.
Входить Ерпінгем.
Ерпінгем
Відсутність ваша лордів стурбувала,
Шукають вас у таборі.
Король Генріх
Мій друже,
Усіх покличте до мого намету.
Я теж прийду тим часом.
Ерпінгем
Добре, пане.
(Виходить)
Король Генріх
Війни суворий боже! Укріпи
Серця солдатів, страху їх позбав,
Не дай злічити їм ворожі сили!
Забудь хоч на сьогодні, боже правий,
Той гріх тяжкий, що батько мій вчинив,
Корону здобуваючи англійську!
Я Річарда похоронив удруге
І більше сліз пролив над ним пекучих,
Ніж крапель крові витекло із нього.
Утримую п'ять сотень бідняків,
Що двічі в день до неба зводять руки
І кров замолюють; побудував
Каплиці дві; святі отці в скорботі
Його загиблу душу поминають.
Зроблю ще більше, хоч ні з чим зрівнятись
Не може щиросердне каяття,
Яким прощення вимолить надіюсь.
Входить Глостер.
Глостер
Володарю!
Король Генріх
Це ти, мій брате? Йду.
Заждалися усі, скажу тобі,—
І вороги, і друзі, далебі.
Виходять.
СЦЕНА 2
Французький табір.
Входять дофін, герцог Орлеанський, Рамбюр і Бюмон.
Герцог Орл.
Золотить сонце панцери. До бою!
Дофін
Monte, cheval!* Коня, varlet lacquais!** Гей!
(* Ширяй, коню! (фр.)
** Мерзенний коню! (фр.))
Герцог Орл.
О благородний запал!
Дофін
Via les eaux et terre!*
(*Понад водою і землею! (фр.))
Герцог Орл.
Rien puis les air et feu?*
(* А понад повітрям і вогнем? ( фр.) )
Дофін
Cieux *, кузене!
(* Небесами (фр.))
(Входить конетабль.)
Ну що, мій конетаблю?
Конетабль
Ви чуєте іржання нетерпляче?
Дофін
Всадіть остроги в боки скакунів,
Хай бризнуть кров'ю в очі ворогів;
Щоб знали — нині крові в нас доволі!
Рамбюр
Хіба за кров'ю кінською побачиш,
Коли заплачуть справжньою сльозою?
Входить гонець.
Гонець
Англійські лави стали вже до бою.
Конетабль
На коней, мужні принци! Всі на коней!
Самий ваш пишний вигляд виб'є враз
Дух войовничий з наброду цього,
Залишивши нікчемну шкаралупу.
Нам нічого робити тут усім.
У їхніх жилах навіть крові мало,
Щоб окропити всі мечі французькі
На полі бою; лицарям у піхви
Сховати завчасу їх доведеться.
Лише дмухнемо грізно, і за мить
Поляжуть вороги. Я навіть певен,
Що наших слуг та ще отих селян,
Які довкола війська все юрмляться
І тільки час гайнують, є доволі,
Щоб тих вояк нікчемних розігнати.
А ми могли б під цею ось горою
Стояти й стежити за ними збоку;
Та честь нам не дозволить так вчинити.
Зусилля невелике — та й по всьому.
Нехай лунають сурми голосні,
За мить щоб кожен з вас був на коні.
Налетимо, як ураган, страшливі,
І страх зламає душі полохливі.
Входить Гранпре.
Гранпре
Чого ждете, панове? Вже тремтить
За власну шкуру падло острівне,
На поле бою навіть гидко глянуть.
Мов ганчірки, знамена їхні виснуть,
Наш вітер їх зневажливо гойдає.
А Марс-невдаха серед цих старців
Лякливо позира крізь забороло.
Заклякли вершники, мов свічники,
З свічками-списами в руках задублих.
Стоять понуро шкапи сухоребрі,
Мертвотні очі в них позакисали,
І корм засох давно вже на вудилах,
Що знерухоміли в губах безкровних.
Над полем вороння злодійкувате,
Мов грабарі, години жде своєї.
Немає слів таких, щоб описати
Нікчем, що удають із себе військо,
Живих мерців приречені ряди.
Конетабль
Молитви проказали; смерті ждуть.
Дофін
То, може, їх одягнем, нагодуєм,
Подбаєм про овес для їхніх коней
І лиш тоді почнем?
Конетабль
Штандарта жду свого. Дарма. В атаку!
Візьму штандарта краще в сурмача;
Ми час марнуємо. Вперед, за мною!
Бо сонце вже зійшло над полем бою.
Виходять.
СЦЕНА З
Англійський табір.
Входять Глостер, Бедфорд, Ексетер, Ерпінгем з англійським військом, Солсбері та Вестморленд.
Глостер
А де король?
Бедфорд
Французьке військо оглядає він.
Вестморленд
У них солдатів тисяч шістдесят.
Ексетер
Це п'ять на одного, і свіжі всі.
Солсбері
Нерівні сили. Хай нам бог поможе!
Прощайте, принци. Військо жде мене.
Як не побачимось на цьому світі,
То щастя вас усім: вам, лорде Бедфорд,
Вам, Глостере і Ексетере добрий,
Всім родичам і воїнам. Прощайте!
Бедфорд
Щасти, мій любий Солсбері, тобі!
Ексетер
Прощай, мій лорде. Мужнім будь сьогодні.
А втім, боюсь, що я тебе образив,
Бо ти і мужність — це одне й те саме,
Солсбері виходить.
Бедфорд
І доброти, і мужності в нім досить,
Як личить принцу.
Входить король Генріх.
Вестморленд
О, якби із нами
Було хоч тисяч десять з тих людей.
Що в Англії зостались!
Король Генріх
Хто це каже?
Це Вестморленд? Кузен? О ні, кузене.
Як згинемо, й цієї стане втрати
Для Англії. А вижити судилось —
Що менше нас, то більша слава буде.
Не дай господь іще хоч одного!
Не марю золотом, клянуся в тім.
Мені все 'дно, хто їсть за мій рахунок,
І байдуже, кому купую одяг.
Такі дрібниці важать небагато.
Але якщо жадати слави — гріх,
То я — найбільший грішник на землі.
Ні, з Англії нікого нам не треба.
Хіба я можу втратить частку слави,
Що припаде іще на одного?
Ні слова про підмогу не кажи!
Кузене, краще військо попередить:
У кого мужності не вистачає,
Нехай іде. Його ми відпускаєм,
І гроші він одержить на дорогу.
Не хочу помирати в товаристві
Того, хто стріти смерть боїться з нами.
Сьогодні день святого Кріспіана.
І той, для кого він мине щасливо,
Доживши знов до нього, стрепенеться
Від спогадів хвилюючих і гордих.
І перед святом цим, на схилі віку,
Сусідів пригощаючи своїх,
Промовить: "Завтра свято Кріспіана".
Оголить руку у рубцях страшливих
І скаже: "Це було в день Кріспіана".
Звитяг чимало давніх він забуде,
Та слави, шо на цей припала день,
Забуть не зможе. Наші імена
Згадають люди, мов давно знайомих,
За чарою: король наш Гаррі, Бедфорд,
Уорік, Толбот, Ексетер, і Глостер,
І Солсбері. На прикладі на нашім
Навчатимуть батьки своїх синів.
Цей день святих братів на віки вічні
У пам'яті залишиться людській.
А разом з ним і нас запам'ятають —
Щасливців жменьку і братів по зброї.
Того, хто нині кров проллє зі мною,
За брата матиму; як був простим,
Йому цей день шляхетність подарує.
Хто в Англії, ті долю прокленуть
За те, що не звела сьогодні з нами.
Принишкне їхня честь при кожній згадці
Про битву в день святого Кріспіана.
Входить Солсбері.
Солсбері
Володарю, прошу вас, поспішайте.
Французи розгорнулися у лави
І за хвилину кинуться на нас.
Король Генріх
Якщо наш дух міцний, то й ми готові.
Вестморленд
Хай згине той, у кого він слабкий!
Король Генріх
Підмога вже тепер вам не потрібна?
Вестморленд
Я ладен навіть тільки вдвох із вами
В цю славну битву кинутись негайно!
Король Генріх
Тож не береш п'ять тисяч у підмогу?
Це краще, ніж просити одного.
В строю з вас кожен знає місце.