Сальвадор Рентерія прокинувся того дня рано-вранці. Швидко вийшов на галерею й роздягся. Сильний струмінь холодної води приємно освіжив його тіло. Витершись рушником, Сальвадор повернувся до кімнати. Ана запитала з ліжка, чи він снідатиме. Сальвадор відповів, що тільки вип'є чашечку кави. Дружина вже два тижні не вставала з ліжка й зовсім спала з лиця. Вона спитала його, чи не прийшло повідомлення з контори. Не випускаючи з рота сигарету, Сальвадор відповів, що там чекають, коли вона сама прийде підписати папір. Ана скрушно зітхнула:
— Як же ж я можу прийти?
— Я їм пояснив, що ти нездужаєш, але ти сама знаєш, які то люди.
— А що тобі сказав лікар?
Сальвадор викинув недокурену сигарету у вікно крізь розбиту шибку, провів рукою по чолу, пригладив вуса. Ана всміхнулася, сперлася ліктями на бильце залізного ліжка. Сальвадор сів поряд, узяв її руку й сказав, щоб не журилася — незабаром вона знову зможе повернутися на роботу. Запала ніякова мовчанка: подружжя переводило погляд з однієї речі на іншу: шафа, кошик із лахміттям, електроплитка, мийниця й купи старих газет. Сальвадор поцілував дружині руку і вийшов на галерею. Спустившись чорними сходами, перетнув латіо. З вікон першого поверху до нього долинули густі кухонні пахощі. Він пройшов через двір, у якому бігали собаки, й, опинившись на вулиці, зазирнув до крамнички, де колись був гараж. Старий крамар сказав, що журнал "Лайф" іспанською мовою ще не надійшов. Потім показав сторінку якогось журналу з коміксами і спитав:
— Може, твоя дружина почитає інший журнал? День і ніч лежати в постелі дуже нудно, я це добре знаю.
Сальвадор вийшов. Повз нього промчала ватага хлопчаків, стріляючи з пістолетів. Потім він побачив чоловіка, який гнав із пасовиська кіз. Сальвадор попросив його віднести дружині літр молока і, застромивши руки в кишені, швидко пішов далі. Під'їхав автобус, і Сальвадор на ходу стрибнув у відчинені дверці, витяг із кишені куртки тридцять сентаво й сів. За вікном мелькали кипариси, будинки, штахети, закурені вулиці Сан-Франсіско-Ксокотітли. Автобус їхав уздовж залізниці. Незабаром він поминув міст Ноноалько. З дерев'яного сидіння Сальвадорові було видно, як до міста в'їжджали вантажні машини— везли різні товари. В Мануель-Гонсалесі в автобус зайшов контролер і почав перевіряти квитки. На повороті Сальвадор висів і попрямував на вулицю Вальехо, де мешкав його батько. Поминувши невеличкий садок, він відчинив двері, привітався з Клеменсією й запитав, чи батько уже встав. З-за завіски, яка відокремлювала спальню від скромної вітальні, визирнув Педро Рентерія.
— Ого, яка рання пташка завітала до нас! — вигукнув він.— Зачекай хвилинку. Я зараз.
Сальвадор провів рукою по спинці стільця. Клеменсія витерла ганчіркою стіл з неполірованоі сосни, потім вийняла із заскленої шафки миски. Поправляючи на грудях квітчастий халат, вона спитала, як себе почуває Ана.
— Їй уже краще.
— Мабуть, тобі тепер нелегко з нею? Вона, певне, зовсім розкисла.
Вони перезирнулися, потім Сальвадор перевів погляд на стіни, вкриті брудними патьоками — протікав дах. Відсунувши завіску, він зайшов до спальні. Батько саме змивав з обличчя мило. Сальвадор поплескав його по плечах і поцілував у чоло. Батько легенько стусонув сина в живіт. Погляди їхні зустрілися в дзеркалі. Вони були дуже подібні, хіба що батько мав більше сивини й волосся його кучерявилося. Батько запитав, що привело Сальвадора такої ранньої пори, й той пояснив: пізніше прийти він не зміг би, бо Ані зовсім зле, вона не зможе працювати цілий місяць, і їм конче потрібні гроші. Батько здивовано знизав плечима. Тоді Сальвадор сказав, що він прийшов зовсім не для того, щоб у нього просити грошей.
— Я тільки подумав, що ти міг би поговорити з хазяїном. Може б, він мені щось запропонував. Яку-небудь роботу.
— Хтозна, хтозна. Допоможи мені пристебнути підтяжки.
— Без додаткового заробітку я не проживу.
— Не панікуй. Гадаю, ми щось придумаємо. Може, якраз щось підвернеться.
Батько пристебнув підтяжки, взяв з нічного столика свою шоферську кепку. Обняв за плечі Сальвадора й підвів його до столу, на якому лежали зварені Клеменсією яйця.
— Поснідай, Чаво. Я б охоче тобі допоміг. Та ти сам бачиш, що ми з Клеменсіною не розкошуємо. Добре ще, що мені вдається заощаджувати на харчах — я обідаю й полудную в хазяїна. А якби не це... Злиднем народився, злиднем, видно, й помирати доведеться. Уявляєш собі, що було б, якби я попросив дона Хосе зробити мені особисту послугу? Він потім усе б мені нагадав, і тоді довелося б попрощатися з прибавкою до платні. Повір, Чаво, мені конче потрібні ці двісті п'ятдесят песо.— Він одкусив шматок перепічки з салом і вже тихіше провадив далі: — Я знаю, ти дуже шануєш пам'ять своєї матері. Як бачиш, я проти цього нічого не маю, але утримувати дві сім'ї, коли нам можна було б жити разом і заощаджувати хоч трохи грошей... Ну гаразд,
гаразд, я нічого тобі не сказав. Але тоді поясни мені, чому ви не живете з батьками Ани?
— Ти добре знаєш донью Кончу. Вона тільки те й робить, що' бідкається: мовляв, її Ана народжена для зовсім іншого життя. Через те ми й змушені були піти від них.
— Тобі хотілося незалежності, й ти її маєш. Гаразд. Щось придумаємо.
Клеменсія протерла фартухом очі й сіла до столу між батьком і сином.
— А де діти? — поцікавилася вона.
— В Аниних батьків,— відповів Сальвадор.— Вони будуть там, поки Ана одужає.
Батько сказав, що йому пора на роботу: треба відвезти в Акапулько хазяїна.
— Коли щось буде потрібно, скажи Клеменсії. Навідайся до Хуана Ольмедо. У нього цілий парк машин. Він мій давній товариш, я подзвоню йому й скажу, що ти прийдеш.
Сальвадор поцілував батькові руку і вийшов.
Він відчинив двері з матовим склом і зайшов до приймальні, де сиділи секретарка і рахівник. У кімнаті стояли друкарська й лічильна машинки. Він відрекомендувався: секретарка пішла в кабінет шефа повідомити про його прихід. За хвилину вона повернулася й сказала, що сеньйор Ольмедо його чекає.
Сеньйор Ольмедо був худорлявий чоловік невисокого зросту. Вони сіли в шкіряні крісла біля низького скляного столика, заставленого фотографіями урочистих церемоній і бенкетів. Сальвадор сказав, що йому потрібна яка-небудь робота, бо вчительської платні для нього замало, і Ольмедо почав гортати великі чорні книги.
— Тобі пощастило,— сказав він, чухаючи гостре, поросле кущиками волосся вухо.— Ось є від сьомої до півночі—дуже зручна зміна. Багато вже хто приходив з проханням прийняти його на цю роботу, бо всі знають, що я захищаю інтереси своїх робітників.— Він з виляском закрив книгу.— Але ти син мого давнього друга Педріто, і я беру тебе. Ти почнеш сьогодні ж. Якщо працюватимеш сумлінно, то зароблятимеш щодень по двадцять песо.
Кілька секунд Сальвадор чув лише стукотіння лічильної машини й гуркіт автомобілів на проспекті 20 Листопада. Сальвадор сказав, що його чекають справи, і підвівся. Вони мовчки спустилися ліфтом на перший поверх. На вулиці сеньйор Ольмедо попередив його, щоб він кожного разу, коли клієнт проситиме зупинити авто, піднімав прапорець, бо є такі бовдури, які ладні за кілька дрібняків возити клієнта по всьому Мехіко цілу годину. Він узяв його під руку, вони ввійшли до департаменту федеральної округи, піднялися сходами, і сеньйор Ольмедо ще раз попередив, щоб Сальвадор не здумав підбирати кожного, хто трапиться йому на дорозі.
— Зупинишся в одному місці, в другому, об'їздиш усе місто од Вільї до Педрегаля, а коли зазирнеш у гаманець, виявиться, що там усього п'ятдесят сентаво. Кому це треба!
Ольмедо дав жувальну гумку якійсь секретарці й попросив доповісти шефові про його прихід. Дівчина подякувала й зникла за дверима кабінету шефа. Ольмедо пожартував з іншими службовцями контори, запросив їх випити з ним у суботу пива й зіграти партію в доміно. Сальвадор потиснув йому руку, подякував.
— Отже, ти принесеш дозвіл за всіма правилами,— сказав Ольмедо. — Я не бажаю ніяких ускладнень із транспортним начальством. Приходь сьогодні ввечері, не пізніше сьомої. Внизу знайдеш Торібіо, який оформляє документи. Він назве номер твоєї машини. Ні одної зупинки по дорозі, як домовилися, бо псуються дверцята. І ні в якому разі не погоджуйся робити кілька зупинок за один прапорець. Як тільки клієнт виходить із машини, навіть для того, щоб сплюнути, знову вмикай мотор. Привіт старому.
Сальвадор глянув на годинник на вежі кафедрального собору. Годинник показував одинадцяту. Сальвадор пройшов трохи вулицею Мерсед, помилувався на кошики, повні помідорів, апельсинів і гарбузів. Дійшовши до площі, сів покурити. Поруч сиділи вантажники, дудлили пиво й переглядали спортивні газети. За хвилину він устав і попрямував до Сан-Хуан-де-Летрана. Попереду йшла дівчина в білій спідниці. Несподівано вона впустила пакунок. Сальвадор квапливо підняв його. Дівчина всміхнулася й подякувала йому. Він узяв її під руку й запропонував:
— Може, вип'ємо лимонаду?
— Вибачте, сеньйоре, але я не звикла...
— Даруйте. Я не хочу бути настирливим.
Цокаючи підборами й похитуючи стегнами, дівчина пішла далі, оглядаючи по дорозі вітрини. Сальвадор рушив за нею. За хвилину вона зупинилася біля лотка з морозивом і попросила порцію суничного. Сальвадор випередив її й заплатив за неї. Вона всміхнулася й подякувала. Вони зайшли до кафе, сіли на високі табурети й замовили сидру. Дівчина спитала, хто він за фахом. Сальвадор запропонував їй самій угадати це і почав розмахувати кулаками, наче боксер. Вона сказала, що він, мабуть, боксер: він засміявся й розповів їй, що хлопчаком багато тренувався, але насправді він учитель. Вона сказала, що працює в касі кінотеатру. Ненароком зачепила рукою пляшку з сидром, і та перекинулася. Обоє довго сміялися.
Потім вони сіли в машину. Якийсь час їхали мовчки. Сальвадор узяв дівчину під руку, і вони висіли біля парку Чапультепек. Алеями парку повільно котилися авто. Тут було багато різних атракціонів, і скрізь юрмилася молодь. Жінки гуляли з дітьми. Діти їли морозиво й ласощі. Лунали свистки торговців кульками. З відкритої веранди долинала музика. Дівчина сказала, що дуже любить угадувати професію людей, які гуляють у Чапультепеку. Сальвадор засміявся і почав показувати на перехожих: чорний піджак, розстебнута сорочка, шкіряні черевики, сандалі, бавовняна спідниця, блузочка в смужку, лаковані підбори.