Чоловік ходить на полювання і воює. Жінка виношує підступні наміри і мріє, вона — богиня фантазії і мати богів. Жінці відкрито те, що недоступно розуму, їй дано підноситись до межі бажань і мрій… Боги схожі на людей: жінка дає їм життя, і на грудях жінки вони вмирають.
Жюль Мішле
1
Ти читаєш оголошення. Такі з'являються в газетах не щодня. Ти читаєш його й перечитуєш. Здається, воно звернене лише до тебе, до тебе і більше ні до кого. Ти сидиш у дешевенькому брудному кафе і навіть не помічаєш, як попіл з сигарети падає в склянку з чаєм. Ти знову перечитуєш оголошення. Потрібен молодий історик. Акуратний. Сумлінний. Щоб знав французьку мову. Особливо добре розмовну. Знайомий з роботою секретаря. Молодість, знання французької. Перевагу матиме той, хто жив у Франції. Три тисячі песо на місяць, стіл і зручна для роботи сонячна кімната. Бракує лише твого прізвища. Такими жирними, добре видними літерами: Феліпе Монтеро. Запрошується Феліпе Монтеро, удостоєний стипендії, вихованець Сорбонни, історик, напханий непотрібними знаннями, навчений порпатися в пожовклих паперах, асистент у приватних школах — дев'ятсот песо на місяць. Та навіть якби ти прочитав таке, все одно не повірив би. Донселес, 815. Прийти особисто. Телефону нема.
Ти береш свій портфель, кладеш на стіл чайові і виходиш на вулицю. Хтось інший, теж історик, з такими самими, як у тебе дапими, міркуєш ти, теж прочитав оголошення, випередив тебе і вже дістав місце. Ти рушаєш до рогу, тим часом намагаючись забути про оголошення, чекаєш автобус, закурюєш і подумки повторюєш дати, що їх мусиш знати назубок, бо твої завжди сонні учні перестануть тебе поважати. Аж ось і автобус, приготуйся, кинь розглядати носки своїх чорних черевиків і приготуйся. Ти сягаєш рукою до кишені, перебираєш мідяки, нарешті знаходиш тридцять сентаво і затискаєш їх у кулаці, тоді хапаєшся за поручень, ускакуєш в автобус, який тут ніколи не зупиняється, платиш тридцять сентаво, насилу пропихаєшся в натовпі пасажирів, притискаючи до боку портфель, і за звичкою кладеш руку на задню кишеню штанів, де лежить гаманець.
Цей день у тебе мине звичайно, як і усі інші, і ти згадаєш про оголошення аж наступного ранку, коли знову сядеш за столик у тому самому кафе, замовиш сніданок і розгорнеш газету. На сторінці, де друкуються оголошення, знову бачиш ці знаменні слова: "молодий історик". Отже, вчора ніхто не прийшов. Ти перечитуєш знайомий текст і зупиняєш погляд на останньому рядку: "чотири тисячі песо".
Хто б міг подумати, що на вулиці Донселес, у старому центрі міста, ще живуть люди. Ти поволі йдеш вулицею, намагаючись розшукати очима номер "815" у цьому скупченні старих, ще колоніальних часів палаців, у яких розмістилися ремонтні майстерні, годинникарні, взуттєві та бакалійні крамнички. Номери будинків не раз міняли, і все переплуталось. 13 поруч із 200, під намальованою голубою фарбою давньою цифрою "47" напис крейдою: "Тепер 924". Ти підводиш погляд на горішні поверхи. Тут не змінилося нічого: не чути оглушливої музики, не світяться вогні реклам, вивіски і вітрини не прикрашають це друге обличчя будинків. Темний камінь, ніші з покаліченими часом святими, увінчаними голубами, оздоблення в стилі мексіканського барокко, балкони з жалюзі, бляшані дахи й ринви, фігурні закінчення з пісковику. У вікні, затіненому довгими зеленкуватими завісами, одразу хтось відсахнувся, зустрівшись з тобою поглядом. Ти переводиш очі на портал, химерно обвитий диким виноградом, потім на облуплені двері і несподівано знаходиш номер "815", "раніше 69".
Марно ти стукаєш ручкою по мідній собачій голові на дверях — вона така збита, що схожа на голову собачого зародка в музеї природознавчих наук. Ця голова наче посміхається до тебе, і ти пускаєш холодну ручку. Від легенького поштовху твоєї руки двері відчиняються, і ти, перш ніж увійти, востаннє кидаєш похмурий погляд через плече на вулицю, де довгий ряд вантажних і легкових машин, що спинилися на перехресті, гуде, виє і нетерпляче викидає в повітря клуби смердючого диму. Даремно ти намагаєшся закарбувати в пам'яті хоч якийсь образ цього байдужого до тебе світу.
Причиняєш за собою двері і потрапляєш в суцільний морок. Вузький критий перехід веде кудись углиб — мабуть, це внутрішній дворик, бо ти відчуваєш запах прілого моху, вогкої зелені і гнилого коріння, густий дурманний аромат. Ти марно озираєшся, шукаючи світла, що вказало б шлях. Сягаєш рукою в кишеню за сірниками, але чийсь тонкий, надломлений голос застерігає тебе здалеку:
— Ні… не треба. Благаю вас. Пройдіть тринадцять кроків уперед, і праворуч будуть сходи. Підніміться, будь ласка. Тут усього двадцять дві сходинки. Рахуйте.
Тринадцять. Праворуч. Двадцять дві.
Після лунких кам'яних сходів під ногами зарипіло трухляве від вологи дерево, а навкруги в затхлому повітрі той самий запах прілого моху і гнилого листя. Ти рахуєш тихенько, з коробкою сірників у руці й затиснувши під пахвою портфель. Двадцять дві, нарешті. Перед тобою двері, що пахнуть старою сосною і вологою, ти шукаєш ручку, нарешті штовхаєш одну половинку і відчуваєш під ногами килимок. Килимок благенький, зібганий, і ти спотикаєшся на ньому й раптом помічаєш, що тут видно — до кімнати звідкись просочується бліде світло.
— Сеньйоро, — тихо кличеш ти, бо той голос здався тобі жіночим. — Сеньйоро…
— Тепер ліворуч. Перші двері. Будь ласка.
Штовхаєш ще одні двері — ти вже збагнув, що в цьому домі всі двері на пружинах, їх треба штовхати — і м'яке світло заплутується у твоїх віях, мов тонке шовковисте павутиння. Перед очима в тебе лише стіна світла, на якій блимають, миготять десятки вогників. Згодом ти розумієш, що це свічки, безладно розставлені на консолях та в простінках. Тьмяно поблискують срібні сердечка, пляшечки, скло в рамках, і тільки за всім цим мерехтінням ти помічаєш у глибині кімнати ліжко і руку, що повільним порухом немовби запрошує тебе підійти.
Руку ти помічаєш, власне, аж тоді, як повертаєшся спиною до цього небозводу святих вогнів. Бо спершу ти мусиш обійти ліжко і підступити до узголів'я. Дорогою ти знов спотикаєшся. На величезній постелі лежить маленька постать. Ти простягаєш руку, але тієї руки не знаходиш, натомість пальці відчувають густе хутро, торкаються вух істоти, яка затято гризе щось у тиші, поглядаючи на тебе червоними оченятами. Ти всміхаєшся і гладиш кроля — він лежить поруч із тією рукою, яка нарешті бере твою, і холодні, мов неживі, пальці довго тримають твою спітнілу долоню, повертають її так і сяк, потім тягнуть до подушки, обшитої мереживом, якого ти спішиш торкнутися, щоб позбутися тієї, іншої руки.
— Феліпе Монтеро. Я прочитав ваше оголошення.
— Так, я знаю. Вибачте, стільця немає.
— Дарма. Не турбуйтеся.
— Гаразд. Будь ласка, станьте до мене боком. Я вас погано бачу. Поверніться до світла. Ось так. Добре.
— Я прочитав ваше оголошення…
— Гаразд. Ви прочитали. Гадаєте, впораєтесь? — Avez vous fait des études?[98]
— A Paris, madame[99].
— Ah, oui, ça me fait plaisir, toujours, toujours d'entendre… oui… vous savez… on était tellement habitué… et après…[100]
Ти відступаєш трохи вбік, і світло від свічок, відблиски срібла та скла шовковою габою лягають на зовсім біле волосся, на зморщене, наче дитяче, личко. Високий білий комірець із густими гудзиками й пухова ковдра дбайливо ховають усе тіло, видно лише бліді руки, що лежать на животі, поверх вовняного пледа. Погляд довго затримується на обличчі, аж поки кролик починає ворушитися і відвертає твою увагу. В очі впадають крихти хліба, скоринки, розкидані по ковдрі з червоного шовку, старій, потертій.
— Поговорімо про діло. Мені лишилося жити вже небагато, сеньйоре Монтеро, тому я, всупереч своїм життєвим правилам, вирішила дати це оголошення в газету…
— Так, саме тому я тут.
— Отже, умови вас влаштовують.
— Так, але я хотів би знати…
— Звичайно. А ви допитливий.
Саме в цю мить ти вражено розглядаєш нічний столик: пляшечки найрізноманітніших кольорів, склянки, алюмінієві ложки, коробочки з ліками, а на підлозі склянки, забруднені якоюсь білуватою рідиною, — просто біля ліжка, щоб можна було дотягнутися рукою. Кролик стрибає на підлогу й зникає в темряві, і тут ти помічаєш, яке ліжко низьке — воно ледь підноситься над підлогою.
— Я платитиму вам чотири тисячі песо.
— Я знаю, так написано в сьогоднішньому оголошенні.
— Он як, виходить, його вже надрукували.
— Так, надрукували.
— Йдеться про папери мого чоловіка, генерала Льоренте. Рукопис треба привести до ладу. Поки я жива. Його треба опублікувати. Я все-таки вирішила.
— А сам генерал, хіба він не може?..
— Він помер шістдесят років тому, сеньйоре. Це його незакінчені мемуари. Їх треба доповнити.
— Але ж…
— Я все вам розповім. Ви вивчите манеру мого чоловіка. Коли ви перечитаєте й приведете до ладу його записи, вас зачарує цей стиль, ця проникливість, ця… ця…
— Так, я розумію.
— Саго! Саго! Де ж вона? Ісі[101], Саго…
— Хто це?
— Мій друг.
— Кролик?
— Так, зараз повернеться.
Ти підводиш погляд, але стара вже замовкла, тільки слово "повернеться" ще й досі бринить у твоїх вухах, неначе вона проказала його ще раз. Ти не ворушишся. Потім озираєшся назад, і тебе знову засліплює мерехтливе сяйво цього святого куточка. Ти знову обертаєшся до господині і бачиш її широко розплющені, прозорі, водянисті, бездонні очі, затягнені жовтуватою рогівкою, і лише чорна цятка зіниці порушує їхній прозорий погляд, який ще хвилину тому надійно ховався за важкими зморшками набряклих повік і ось уже починає ховатися знову — наче відступає, думаєш ти — у глиб похмурої своєї печери.
— Отже, ви залишаєтесь. Ваша кімната нагорі. Там світла досить, не так, як тут.
— Може, сеньйоро, краще було б, якби я вам не заважав. Я міг би не переселятися й переглядати папери вдома.
— Ви повинні жити тут. Це моя умова. У нас обмаль часу.
— Просто не знаю…
— Ауро…
Вперше, відколи ти ввійшов до кімнати, жінка поворухнулась; вона знову простягає руку, і ти чуєш поруч схвильоване дихання, і бачиш, як чиясь рука торкається пальців старої.