Тягар життя

Оповідання
Переклад: Ірина Бояновська

1

Вона стояла посеред кімнати, розслаблена і водночас напружена. Її червоняста сукня спадала шовковистими хвилями. Свічка осявала її постать, струнку поставу, русяве волосся, недбало зібране на маківці, молоде, весняної свіжості, піднесене обличчя. Вона була вбрана в елегантну шовкову сукню багряного кольору. Краса її вражала своєю довершеністю. Лише кохання могло створити таку дивовижну досконалість. На столі перед нею лежали пальто і капелюшок.

Дівчина стояла самотня, задумана, в полоні суперечливих почуттів, пальці її опущеної руки нервово терлися пучками. Між зведеними бровами залягала напружена складка.

Мерехтіння свічки м'яким світлом розливалося по кімнаті, заломлюючись на побілених стінах і стелі. То була велика мансарда з двома вікнами і стелею, що вигиналась аркою, від чого бічні стіни були нижчі. Під однією з них стояло односпальне ліжко, вже розстелене на ніч. Неподалік — залізна піч, а між вікном і ліжком — стіл з письмовим приладдям; гарний кактус з яскраво-червоними квітками, що стояв на ньому, відкидав на стіну химерну тінь. Біля другого вікна стояв ще один стіл, а напроти на дверях висів чоловічий одяг — військовий. Без сумніву, це була чоловіча оселя, схоже, що молодого лейтенанта.

Дівчина, яка у своїй яскраво-червоній сукні скидалась швидше на жінку, ніж на дівчину, вийшла з задуми й рушила до столу. Вуста вперто стулені: можливо, в гніві, а може, й від болю. Вона взяла велику агатову печать, глянула на вирізьблений герб, поводила по ньому пальцем і поклала. Погляд її перекинувся на старий пивний кухоль, що правив за табакерку, ковзнув по срібній скриньці у формі вази, теж дуже старій і вишуканій, зупинився на мисці з сургучем. Торкнула його пальцем. Так, саме цією темною зеленавою гущею і був скріплений останній лист до неї. Бог з ним! Вона недбало перевернула бювар — і тут його гербова печатка.

Вона підступила до вікна, виглянула, а тоді розчинила його і вдихнула на повні груди прохолодне нічне повітря. Як добре! Ген унизу під нею — вулиця, ледь видимий казковий Молочний Шлях, по якому, наче роботящі мурахи, снують темні фігурки людей. А онде торохкотить по бруківці карета, така крихітна, аж сміх бере. Та що їй до цього всього?! Він не прийшов…

Дівчина підвела очі. Зірки спалахували білими вогниками і здавались ближчими, ніж вулиця, — справжнішими, ріднішими. Звівши лице до зір, так і стояла, притискаючи руки до грудей, вся у напруженому болісному чеканні. Звуки, що долинали з вулиці, були якісь непевні, мов з мурашиного царства. Зате величаві зорі над головою вражали своїм блиском, своєю непогрішимістю, вічністю. І вона відчула, як холод зірок пройняв її серце.

Вона здригнулась. У двері постукали.

— Є хто-небудь?— почувся жіночий голос.

— Заходьте, — озвалась дівчина.

Вона обернулась, зіщулившись, — нелегко зустрітися з людиною після споглядання небесних зірок.

У кімнату зайшла худорлява вродлива смаглява дівчина, вбрана в екстравагантну сукню з пурпурного шовку і темно-синього велюру. З нею був присадкуватий непоказний лейтенант у голубому мундирі.

— А, це ти! Сама? — Тереза — так звали гостю — підійшла ближче. — А де ж Фрід?

Дівчина у червоному мовчки знизала плечима й одвернулась.

— Нема, значить! І де він — не знаєш, звичайно?! От тюхтій! От вайло! — Тереза обернулась до свого кавалера й запитала:

— Де він?

Молодий лейтенант здвигнув плечима і відповів:

— Він сказав, що вийде через півгодини.

— Ха! За півгодини! Коли сказав — дві години тому?

Той знову знизав плечима. З-під красивих вій на них дивились холодні очі. Очевидно йому не подобалося, що його прекрасна подруга гнівається, наче пантера.

— Я знаю, де він! — вигукнула Тереза. Підійшла до розстеленого ліжка й сіла на ньому. У Марти, дівчини у червоному, лиховісно наморщилось чоло.

— Вино, жінки, карти! — провадила Тереза. — Дам вони воліють лиш тих, що на картах.

Мій коханий має чотири дами,

Чотири дами має мій ко-о-ханий.

Урвавши, вона повернулась до Поудевіля:

— Карле, коли ти йшов, він був у виграші?

Молодий барон знову здвигнув плечима і відповів:

— Tant pis que mal[1].

— Хай тобі абищо з твоїм Tant pis que mal, — скрикнула Тереза. — Ти сам Tant pis que mal. — У неї вирвався дивний смішок. — Марто, може, він принесе тобі цілий мільйон…

Хвилину панувала тиша.

— Аякже, принесе, — сказала Марта.

— А чому б і ні? — насмішкувато спитала Тереза, — Ти ж обожнюєш цього дурисвіта! Але що ти збираєшся робити, Марто, голубонько? Чекати на нього? І не думай, чуєш? Це ж треба таке вигадати — чекати на мужчину, так, ніби він її законний чоловік. Давай-но, голубонько, капелюшок на голову, і гайда. Куди це ми зібрались, Карле? В Гаєрс? В Гаєрс, Марто. Ну, родімо швиденько, ти відмучилась, Марто, моя ти мученице. Капелюшок на голову — і гайда!

Тереза кулею зірвалась з ліжка — їй не терпілося йти.

— Ні, я лишаюсь, — сказала Марта.

— Не будь такою дурепою! — вибухнула Тереза. — Лишається! Я б йому показала, як на нього чекати! Аякже, піймаєш чеканням цю небесну птаху! — Вона піднесла до уст руку долонею догори і дмухнула: мовляв, була пташка — і нема її.

Молодий лейтенант мовчки спостерігав за ними з легким усміхом у темних очах. Тереза розпалилася — суща пантера!

— Е ні, Марто, ти не чекатимеш ані хвилини — годі! Корчити з себе Гретхен — дурість! Тобі ще жити і жити! Вдягай капелюшка. Ну, будь розумницею.

— Ні, — затялася Марта, і на її розквітлому обличчі відбилася вперта рішучість. — Нікуди я не йду. Рано чи пізно він таки повернеться.

На мить знову запала мовчанка.

— Ну що ж, — Тереза накинула на себе плащ, — раз так, то бувай. Адьє, моя люба. Господь з тобою.

Молодий лейтенант гречно вклонився, і вони вийшли, а дівчина у червоному знов опинилася сама.

Вона пішла до столу і готичним шрифтом стала виводити на папері своє ім'я.

МАРТА ГОГЕНЕСТ

МАРТА ГОГЕНЕСТ

МАРТА ГОГЕНЕСТ

З вулиці долинав глухий шум. З вікна війнуло холодом. Марта підвелася, зачинила його і повернулась до столу.

Аж ось двері відчинились, і в кімнату зайшов молодий офіцер у темно-синій двобортній шинелі, застебнутій під саму шию. Зайшов розмашисто; кинувши оком по кімнаті, зачепив ним і Марту, що сиділа до нього спиною. Вона все чекала. Він зачинив двері, зграбним легким рухом скинув шинель, пішов її вішати. Кожен звук був такий знайомий: ота швидка легка хода — кожен його рух! Та вона все черкала й черкала, а свічки обабіч похиленої голови просвічували волосся тоненькими ниточками, що розпорошували сяйво. Видиво гарне, і в нього защеміло серце. Але геть жалість!

— Ти що, чекала? — спитав він, аби щось запитати.

Яке образливе пусте запитання! Вона не ворухнулась — ніби не чула. А він був настільки заглиблений у власну трагедію, що майже не помічав її.

То був стрункий юнак, гарний з лиця і зграбний. Обличчя — зблідле, а в розширених напружених очах — щось невловиме. Отруєний відчаєм, що скував його розум і рухи, він лише краєм свідомості сприймав присутність дівчини.

Вона ж — тільки-но він увійшов — боялась дихнути. їй здавалось, ніби її зв'язали й замурували живцем. Раптом вона підвелась, так несподівано, що він здригнувся, і постала перед ним — струнка, сліпуча, небезпечна.

— Ну то як — є мільйон? — кинула йому глумливо, пропікаючи його очима.

Він став розстібати пояс, щоб перевдягтися.

Вона оглядала його з голови до ніг. А він мовчав, не міг зронити й слова — губи немов скам'яніли. Та у мовчанці була його сила.

— Ну то як — є мільйон? — їдко перепитала вона.

— Ніяк! — випалив він, різко обернувшись. — Радій, що я хоч прийшов додому живий! — розпачливо крикнув він і знов загорнувся в мовчанку.

Перед нею стояв приречений чоловік. Ніщо. Дівчина відвернулася з глумливою посмішкою. І все ж вона потерпала за нього — бо конала.

А він усе стояв, геть безпорадний. Потім почвалав до письмового столу й сів понуро, як побитий пес.

Погляд його впав на аркуш, пописаний її ім'ям. У голові промайнула думка: мабуть, воно їй дуже до вподоби. Він узяв печать і став крутити нею, наче жонглюючи, поки вона впала на стіл. Марта стояла напружена до краю. Він зовсім забув про неї.

Вона впиналась очима в його скоцюрблену фігуру. Добротна тканина мундира підкреслювала лінії його спини. А її щось муляло, муляло; зрештою вона збагнула, що їй несила тамувати жадання його красивого тіла, несила терпіти його заціпеніння й самозабуття, його цілковиту заглибленість у власну трагедію, за якою він не помічав її. Та зрештою її воля полонила його, витиснула з нього трохи уваги та чоловічої безпосередності.

— Наскільки я зрозумів, ти сердишся за те, що я спізнився? — запитав він з потугою на іронію. Як можна сердитися через якісь там дурниці, коли він — у безодні! Якою неосяжною була його біда! Якими нікчемними здавались її образи!

Щось у його голосі обпалило її, а тоді пройняло крижаним холодом.

— Не можу сказати, що я в захваті, — холодно мовила вона, відвертаючись до вікна.

Він сидів, схилившись над столом, і переминав щось у пальцях. Вона поглянула через плече. Не чоловік, а згусток нервів! Руки гарні, а на пальці ще й велика агатова печатка в жовтавих промінцях; тільки побільше б тим рукам рішучості, відваги. Якісь вони наче боязливі, винуваті.

— Все, мені кінець, — проказав він, ніби сам до себе, гойднувшися в кріслі.

Який він вишуканий і зграбний у кожному русі, а який чутливий — і як усе це вабило її!

— Чого це раптом? — запитала вона з удаваною байдужістю.

Він аж скипів: яка легкодумність! Та якби його вбили, вона б засумувала не більше, аніж коли б у неї відібрали півфунта цукерок.

— Чого це? — передражнив він. — Усе та сама неістотна причина.

— Борги?

— Так точно.

Вона спалахнула гнівом.

— Що ж на цей раз? Знову програв?

— Три тисячі марок.

Від гніву їй відняло на хвилину мову.

— Який же ти бовдур! — зрештою випалила вона. — Отже, тобі кінець через якісь три тисячі марок?! Недорого ж ти себе ціниш.

— Три тисячі і все інше, — сказав він, витримуючи sang froid[2].

— І все інше! — передражнила вона. — Отже, через три тисячі — і все інше — твоє життя скінчилось!

— Моя кар'єра, — уточнив він.

— Чи ба! Лише твоя кар'єра! А я думала, йдеться про життя і смерть… Лише твоя кар'єра? І тільки й того!

Очі його гнівно заблищали.

— Моя кар'єра — це моє життя.

— Так ти, виходить, не мужчина, а кар'єрист?

— Я джентльмен.

— Та ти Що! Ну й потішив! Не мужчина він, бачте, а джентльмен.