Оповідання
Переклад: Наталія Стирнік
— Ой, як я втомилася! — збуджено вигукнула Френсіс, і зразу ж важко сіла на траву під живоплотом. Здивована Анна помовчала, але, вона вже звикла до примх своєї улюбленої сестриці, тож зрештою промовила:
— Хіба вчора ти не була втомлена після такої самої далекої поїздки з Ліверпуля?
І вона сіла поруч із своєю сестрою. Анна була розсудлива дівчинка років чотирнадцяти, налита як яблучко. Френсіс — набагато старша за неї; їй було років двадцять три, ексцентрична й запальна. Домашні вважали її красунею і розумницею. Знервовано і розпачливо вона смикала на своїй сукні ґудзики. Її гарний профіль, облямований чорним волоссям, і щоки з рум'янцем груші скидалися на маску, а її тонка засмагла рука нервово тремтіла.
— Та ні, поїздка тут ні до чого, — сказала вона, наче дивуючися з нетямущості Анни. А та зацікавлено подивилася на свою улюблену сестру. У своїй самовпевненій манері дівчинка розглядала це ексцентричне явище. Але раптом вона побачила себе очами Френсіс, відчула, як її темні збуджені очі кидають їй виклик, і вона відвела свої очі. Цей тривалий відкритий погляд був властивий Френсіс, він бентежив людей своєю раптовою нестямністю.
— Що з тобою діється, голубонько? — запитала Анна, обвиваючи руками тонкий стан своєї сестри. Френсіс нервово засміялась і пригорнулася до молодшої сестрички.
— Я просто трішки втомилась, — прошепотіла вона, ледве не плачучи.
— Так, звичайно, ти втомилась, а що ж ти хотіла? — заспокоювала її Анна. Френсіс забавляло, що Анна ставиться до неї, немов матір. До того ж Анна була ще в безтурботному віці підлітка, тож чоловіки майже не цікавили її, у той час, коли Френсіс, у свої двадцять три, вже зазнала від них надто багато страждань.
Навколо панувала ранкова тиша. Все сяяло, а схил горба, здавалося, випромінював тепло. Брунатний дерен здавався трохи випаленим, листя дубів також вигоріло. Крізь почорніле листя жевріли червоні та рожеві дахи селища.
Верби, які росли над струмком, біля підніжжя пасовища, раптово затремтіли і засяяли, немов діаманти. їх торкнувся подих вітру. Анна знову простягла ноги і поклала на коліна жменю лісових горіхів, біло-зелених, вкритих листочками, один бік яких мав засмаглий відтінок: від коричневого до рожевого. Вона почала лузати і їсти зернята. Френсіс сиділа з похиленою головою і думала про щось сумне.
— А ти знаєш Тома Смедлі? — почала молодша сестра, виколупуючи зерня з шкаралупи.
— Здається, знаю, — саркастично відповіла Френсіс.
— Отож, він дав мені дикого кролика, якого спіймав, щоб той жив разом із моїм свійським, і він досі живий.
— Оце то подія, — відповіла Френсіс, відсторонено й іронічно.
— Саме так! Він збирався повезти мене на свято в Оллертон[1], але так і не повіз. Послухай-но, він узяв із собою служницю пастора. Я їх бачила.
— Так йому було треба, — сказала Френсіс.
— Ні, не треба було! І я йому це сказала. І сказала, що я повинна розповісти тобі — і я цс зробила.
Вона розкусила горіх, витягла зерня і задоволено стала його жувати.
— Мені до того байдуже, — сказала Френсіс.
— Може й так, але я все одно на нього розгнівалась.
— Чому?
— Тому що він не має права зустрічатись із служницею.
— Він має на це повне право, — впевнено і стримано відповіла Френсіс.
— Ні, не має, після того, як сказав, що візьме мене.
Френсіс засміялась.
— Ось про що я забула, — сказала вона і запитала: — А що він сказав, коли ти пообіцяла розповісти мені?
— Він засміявся і сказав: "Вона не буде цим перейматися".
— Він мав слушність, — презирливо чмихнула Френсіс.
Запанувала тиша. Пустопаш, з висохлим білоголовим чортополохом, кущами шипшини, ялівцем з коричневою лускою, в яскравому сонячному сяйві, здавався примарним. На тому боці струмка починався безмежний візерунок сільськогосподарських культур, біла шахматка ячмінної стерні, коричневі квадрати пшениці, смуги пасовищ темно-зеленого кольору, червоні смуги перелогу з лісом і сільцем, темним, як орнамент, який веде у далечінь, аж до пагорбів; шаховий візерунок ставав усе менший і менший, доки у чорнуватому серпанку жари, далеко-далеко, виднілися тільки білі квадрати ячмінної стерні.
— Поглянь-но, осьдечки кроляча нора, — раптово вигукнула Анна. — Може, подивимось, чи вискочить звідти кролик? Повір, тобі не треба буде довго чекати.
Дівчата сиділи нерухомо. Френсіс спостерігала за тим, що оточувало її; все виглядало незвичайно й непривітно: важкі зеленуваті ягоди бузини на пурпурних стеблинах, вилиск пожовтілих яблук-кисличок, які росли високо гронами, звисаючи з живоплоту; виснажене, зів'яле листя примули, лежало біля підніжжя тину, — все було незвичним для неї. Раптом вона помітила якийсь рух. По теплому червоному ґрунті тихенько рухався, принюхуючись до всього, гладенький та темний, як тінь, кріт; рухаючись навколо, він був то такий жвавий, то такий тихий, подібно справжнісінькому привиду радості життя. Спочатку, за звичкою, Френсіс хотіла сказати Анні, щоб вона вбила маленького шкідника. Але на сьогодні в неї було забагато випробувань. Вона спостерігала, як звірятко чалапало, принюхувалось, торкалося до всього, відкриваючи щось нове, бігало у сліпоті, до нестями захоплене сонячним світлом і гарячими незнайомими предметами, які лоскотали його животик і носик. Вона відчула гостру жалість до маленького створіння.
— Послухай, Френ, поглянь-но! Це кріт.
Анна підвелась зі свого місця; вона стояла, спостерігаючи за темним створінням, що не усвідомлювало небезпеку. Френсіс стурбовано насупилась.
— Він не тікає, правда? — сказала впівголоса дівчинка. Потім вона поволі наблизилась до тварини. Від дотику руки кріт зашльопав геть. Умить Анна наступила на нього, але не придавила. Френсіс бачила, як пручаються рожеві лапки звірятка, як крутиться та смикається його гострий носик, як він вигинається під підошвою черевичка.
— Він так звивається, — сказала дівчинка, насуплюючи брови, охоплена моторошним передчуттям. Вона нахилилася подивитись на свого полоненого. І зараз Френсіс могла бачити, як за підошвою рухаються посинілі лопатки крота, як жалісно крутиться незряча мордочка, як нестямно борсаються плоскі рожеві лапки.
— Убий його, — сказала вона, відвертаючись.
— А я не можу, — засміялась Анна, морщачись. — Якщо тобі хочеться, то вбий.
— Мені не хочеться, — відповіла Френсіс напружено.
Після кількох невдалих спроб, Анні вдалося схопити звірятко за зашийок. Воно відкинуло голову назад, замотало своєю довгою незрячою мордочкою, його паща нагадувала своєрідний овал, на краях якого було видно крихітні рожеві зубки. Широко роззявляючи її, кріт корчився від судом. Тіло висіло важке і незграбне.
— А воно кусюче, — сказала Анна, ухиляючись від його зубів.
— Що ти збираєшся робити з ним? — різко запитала Френсіс.
— Його треба вбити. Подумай-но, скільки шкоди вони завдають. Я заберу його додому, і нехай батько або хто-небудь уб'є його. Я не відпущу його.
Вона сяк-так сповила крота у носову хусточку і сіла поруч з сестрою. Запанувала тиша, Анна намагалася вгамувати крота.
— Цього разу ти зовсім не згадувала про Джіма. Ти часто бачилася з ним у Ліверпулі? — несподівано запитала Анна.
— Раз або двічі, — відповіла Френсіс, приховуючи свої почуття.
— Ти більше не закохана в нього, чи не так?
— Хочу сподіватися, що ні, враховуючи, що він заручений.
— Заручений? Джімі Баррасс! Подумати тільки! Мені й на думку не спадало, що він може бути зарученим!
— Чому б і ні, він має на це таке саме право, як і решта людей, — відрізала Френсіс. Анна вертіла в руках крота.
— Нехай так, — нарешті сказала вона, — проте я ніколи б не подумала, що Джімі здатен на це.
— Чому б і ні? — різко запитала Френсіс.
— Я не знаю, проклятий кріт, ані секунди не може посидіти спокійно! А з ким Джімі заручився?
— Звідки мені знати?
— Я подумала, чому б тобі не запитати його, адже ти його давно знаєш. Мені здається, що він вирішив заручитись саме тепер, коли отримав науковий ступінь доктора хімічних наук.
Френсіс засміялася через силу.
— А це тут до чого? — запитала вона.
— Впевнена, що дуже до чого. Він тепер хоче відчувати себе важливою персоною, тому і заручився. Ну ж бо, припини; залізь назад!
Але тепер кроту майже вдалося вибратись назовні. Він з усіх сил борсався і крутився, вертів своєю загостреною сліпою мордочкою, його паща залишалася роззявленою, немов маленька шахта, його великі зморщені лапки витягнулися.
— Лізь назад, негайно! — нервувалася Анна, засовуючи маленьке створіння вказівним пальцем, намагаючись утиснути його назад, у носову хусточку. Несподівано він хапнув її за палець.
— Ой! — зойкнула вона. — Він мене укусив.
Вона кинула його на землю. Приголомшене сліпе створіння вертілося навколо себе. Френсіс закричала. Вона сподівалась, що воно миттю втече, як миша, але воно залишалося на місці, намацуючи все навколо себе; вона хотіла закричати, щоб воно геть зникло. Анна рішуче схопила палицю своєї сестри. Один удар — і кріт був мертвий. Френсіс була вражена й шокована. Якусь мить маленький бідолаха судомно тремтів, і наступної секунди він уже лежав як мішечок, нерухомий і чорний — ніякої боротьби, ледь-ледь здригуючись.
— Він мертвий! — сказала Френсіс, затамувавши подих. Анна витягла пальця з свого рота, подивилась на крихітні сліди укусу й промовила:
— Так, він мертвий, і я цьому рада. Ці кроти — злі, шкідливі створіння.
На цьому її лють ніби угамувалась. Вона підняла мертву тваринку.
— У нього така чудова шкірка, — замріяно промовила вона, гладячи хутро своїм вказівним пальцем, а потім доторкнувшись щічкою.
— Обережно, — різко сказала Френсіс, — ти замажеш спідницю кров'ю!
Яскраво-червона крапля крові висіла на маленькій мордочці, ось-ось упаде. Анна струсила її на кущ дзвіночків. Френсіс ураз заспокоїлась; і в цей момент вона подорослішала.
— Вважаю їх слід убивати, — сказала вона, і якась сумна байдужість опанувала нею. Мерехтіння диких яблунь, пишність діамантових верб, — усе це тепер здавалося їй незначним, ледь вартим уваги. Щось померло в ній, все втратило відчуття гостроти болю, усе потьмяніло. Вона була спокійна, байдужість затьмарила її журбу. Підвівшись, вона попрямувала вниз до струмка.
— Гей, зачекай мене, — закричала Анна і, спотикаючись, побігла за нею.
Френсіс стояла на місточку, дивлячись на червоне багно, потоптане худобою.