Про кота, півня і косу

Було в батька троє синів: найстаршого звали Мартін, середущого — Матей, а наймолодшого — Міхал. Усі троє вже підросли, коли батько занедужав і, пролежавши кілька днів, відчув, що прийшла його смертна година. Покликав він тоді парубків до себе та й каже:

— Ви знаєте, діти, що іншого багатства, крім цієї хатини, кота, півня і коси, в мене немає. В хаті живіть усі втрьох. Не сваріться, живіть дружно, і Господь не залишить вас без своєї опіки! — По цих словах старий віддав Богові душу.

Сини поховали батька й поділили спадщину. Мартін узяв со­бі косу, Матей — півня, а Міхал — кота,

— Любі мої брати,— мовив якось Мартін,— дома всім трьом сидіти нема чого, бо повмираємо з голоду. Залишайтесь на господарстві вдвох, якось проживете, а я піду з косою в світ — щастя пошукаю.

Брати жили в злагоді, що один сказав — з ним погоджу­валися решта, тож перечити йому не стали.

Узяв Мартін косу й пішов у світ. Ходив, ходив, але роботи ніде не було. Нарешті забрів він до однієї країни, де жили ще дуже дурні люди. Під самісіньким містом зустрічає він чоло­віка, і той питає, що це він несе.

— Косу несу,— відказує Мартін.

— А що це таке й навіщо воно?

— Траву косити.

— Траву підкушувати? О, тоді це чудова річ, бо ми траву висмикуємо руками, а це, скажу я вам, дуже важка справа. Чи не завернули б ви до нашого короля? Він вам за цього кусія добре заплатить.

— А чого ж — заверну.

Чоловік не гаючись повів його до короля. Король дуже зди­вувався, побачивши такий знадіб, і негайно домовився з Мартіном, що той вирушить на королівські луки траву підкушувати.

Іде Мартін на луки, а за ним — юрба роззяв. Мартін, не гвіздком у тім'я битий, застромив косу в землю посеред луки, звелів одному зі слуг принести обід на двох, а тоді прогнав з луки всіх роззяв. Ополудні слуги приносять йому обід на двох і неабияк дивуються, що вже лежить стільки покосів.

— А ваш кусій теж обідатиме? — питають вони Мартіна.

— Як працює, то й їсти повинен. Та ви йдіть собі з Богом, залиште нас самих.

Слуги пішли, а Мартін весь обід ум'яв сам.

"Ловко я придумав з обідом: якби принесли тільки на одного, я зостався б голодний".

Так він повторював день крізь день, аж поки скосив усі луки. Упоравшись із роботою, закинув косу на плече й гайда до ко­роля по платню.

— Отже, твій кусій сам траву підкушує? — запитав король.

— Сам, ваша королівська милосте! — відповів плутяга.

— А ти не залишив би його нам за тисячу золотих?

— Він, звичайно, вартий більше, але я таки віддам його вам за цю суму,— відповів косар, зняв косу з плеча і, згрібши гроші, побрався додому.

Король наказав поставити косу в окремий покій, щоб з нею нічого не сталося.

Минув рік, трава на луках виросла знову, й настала пора косовиці. І тут король наказав слугам винести кусія на луки. Ті з неабиякою помпою винесли косу на луки, встромили в землю й повернулися до замку, переконані, що кусій не любить, коли на нього дивляться. Опівдні слуги примчали з обідом — їм кортіло чимскоріше побачити, чи багато трави вже скошено. Дивляться, а коса стоїть там, де вони її вранці встромили. Здивувалися слуги, поставили обід поряд з нею, а самі повернулися до замку — доповісти про все своєму володареві.

"Гм, що за притичина? Чому ж кусій не хоче працювати? Торік, коли з ним був той чоловік, він за півдня попідкушував стільки трави на моїх луках",— подумав король, хитаючи головою.

Але ввечері слуга знову доповів йому, що коса ні до трави, ні до обіду навіть не доторкнулася.

— Мабуть, вона зачаклована,— мовив король,— дайте їй двадцять буків, а якщо й після цього не кусатиме, ми її зако­паємо.

За найвищим велінням принесли на луку лаву, поклали на неї косу, й екзекутор усипав їй двадцять київ. Після кожного удару коса підстрибувала на лаві й била по носі то того, то іншого гаву.

— Він її зачаклував! — кричали ті. — Закопайте її!

Так і зробили: косу закопали в землю, а траву, як і раніше, висмикували руками.

Для братів тим часом настали добрі часи, добрим словом згадували вони батька за те, що той залишив їм таку прибут­кову спадщину. Час минав, гроші почали вичерпуватись, от Матей і братам:

— Тепер я піду зі своїм півнем у світ — може, й мені по­щастить так вигідно його збути, як Мартінові косу.

— Тільки йди якомога далі, де ще не перевелися дурні люди, бо в Чехії їх уже небагато,— порадив йому Мартін.

Узяв Матей свій спадок і подався в дорогу. Ішов, ішов і на­решті прибився до незнайомого міста. Зустрічає під його мура­ми якогось пана.

— Що це ти несеш, друзяко? — питає пан.

— Півня несу,— відказує Матей.

— У нас тут таких птахів нема. А яка з нього користь?

— Цей птах прикликає день.

— Ну й дивоглядія! А нам щоразу доводиться випроваджу­вати день за отой пагорб, уранці знову йти його зустрічати, а це для нас велика незручність. Якщо цей твій птах і справді здатен прикликати день, король заплатить тобі за нього тисячі золотих.

— Та ви й самі зможете в цьому легко пересвідчитись,— сказав Матей і пішов із паном до короля.

— Ласкавий королю, в цього чоловіка є птах-кликун, який день прикликає, а коли він іде спати, день теж облягається на спочинок.

— Якщо це так, як ти кажеш, я не пошкодую ніяких грошей, щоб у тебе його купити.

— Ласкавий королю, ви зможете в цьому дуже скоро пере­свідчитися.

Півня посадили в золоту клітку; нове житло йому сподоба­лося, і він швидко в ньому освоївся. А незабаром і день віді­йшов, хоч його ніхто й не відпроваджував. Король зрадів і з нетерпіням став чекати ранку. Опівночі всі встали, щоб не проґавити, як півень прикликатиме день. Вибило першу — нічого, вибило другу — півень закукурікав, і всі перелякалися, за­чувши такий дивний спів. Вибило третю,— півень закукурікав знову і не вмовкав аж до четвертої, поки надворі зовсім розвиднілось.

Коли король побачив, що півень і справді день прикликав, він звелів видати Матеєві зі скарбниці п'ять тисяч золотих і щедро його пригостити. Матей згріб гроші, ситно попоїв, на­пився, а відтак подякував королеві і побрався додому.

Брати радісно зустріли його, і їм знову якийсь час добре ве­лося. Та що грошей вони не ощадили, то золоті розкотилися в них дуже швидко. Коли їх залишилося вже зовсім мало, Міхал і каже:

— А тепер, брати, піду я в світ — своє щастя пошукаю. Мо­же, і я одержу за кота стільки ж, як і ви.

Брати порадили йому йти якнайдалі, де ще не перевелися недалекі розумом люди,— в Чехії, мовляв, за кота ніхто не дасть йому ані шеляга. Засунув Міхал кота в мішок та й пішов. Довго ходив він, аж поки нарешті прийшов в одну краї­ну, де люди розмовляли незрозумілою для нього мовою. Та поки дійшов до столиці, усе-таки вивчив кілька слів і міг сяк-так порозумітися. Здибав під містом одного пана, і той поцікавився, що це він несе у мішку.

— Кота,— відповів Міхал і показав йому свій скарб.

— Чудний якийсь звір. А яка з нього користь?

— Він ловить мишей. Хоч би скільки їх було в домі — геть усіх переловить.

— Заховай-но мерщій свого ловця в мішок, і ходімо до ко­роля. В замку у нас стільки мишей, що вони трохи по столу не бігають. Наш король ладен віддати що завгодно тому, хто зуміє їх із замку вигнати.

— Цій справі дуже легко зарадити,— відповів Міхал, засу­нув кота в мішок і почимчикував за паном.

Приходять вони до короля, пан і каже:

— Ласкавий королю, у цього чоловіка є кіт-ловець. Це такий звір, який ловить мишей, і, якщо ваша милість накаже, він його продасть.

— Якщо це правда, я охоче його куплю.

— Ласкавий королю, ви тільки скажіть, де тут у вас найбіль­ше мишей,— і ви на власні очі пересвідчитесь, як мій котик уміє їх душити.

Міхала негайно завели до комори, де мишей було стільки, що нікуди було й ногу поставити. Розв'язав Міхал свого мішка, кіт притьмом вискочив і заходився полювати на мишей.

Король невимовно зрадів і негайно наказав заплатити Міхалові десять тисяч золотих. Міхал аж підстрибнув з радості, одержавши таку кругленьку суму, і весело заквапився додому.

Минуло два дні, і король замислився: кого жертиме цей ло­вець, коли мишей не стане? Цього не знав ніхто, а Міхалів уже й слід запав. І тоді король звелів послати навздогін йому гінця на найбистрішому коні.

А Міхал тим часом спокійнісінько прошкував тією самою до­рогою, яка привела його до міста. На четвертий день раптом бачить, що його здоганяє вершник і ще звіддалік йому гукає. Міхал зупинився. Вершник під'їхав і почав напівнімецькою-напівчеською мовою про щось його питати, але про що саме, Міхал ніяк не може второпати. І тоді, щоб якось йому допо­могти, він питає по-німецькому:

— Was?

Та, почувши це слово, вершник раптом повернув свого коня й помчав геть, наче на крилах вітру. Міхал подумав, що цей чоловік, мабуть, звихнувся, і спокійнісінько побрався далі.

Весь запорошений, змилений, повернувся вершник до замку й, зіскочивши з коня, мерщій побіг до короля.

— Ласкавий королю, сумна новина як тільки кіт перело­вить усіх мишей, нам усім буде гаплик! — доповів він.

— Хто це тобі сказав? — питає його переляканий король.

— Той чоловік, який продав нам кота. Наздогнав я його на дорозі й питаю: "Кого цей звір жертиме, коли переловить усіх мишей?" А він мені й відказує: "Вас!"

Король негайно скликав велику раду, і всі стали думати, що робити з котом. Після довгих суперечок ухвалили: замкнути ко­та в коморі й приставити подвійну варту, щоб він не зміг звідти втекти.

Тієї ж хвилини найголовніший генерал одержав наказ по­ставити чотирьох найдужчих і найхоробріших вояків стерегти комору. Цілий день і цілу ніч на кожному розі комори стояв вартівник і вмирав зі страху щоразу, як тільки зсередини долинав найменший шерех. На другу ніч настала тиша — кіт переловив усіх мишей. Уранці, коли з комори не долинуло ані звуку, вартівник, який стояв ближче до вікна, подумав: "Що це може означати?" Набравшись сміливості, він зазирнув до комори. І — о лишенько! Кіт саме сидів на підвіконні, та, уздрівши бороду й кудлату шапку, перелякався, вибив шиб­ку — і тільки його й бачили. Другий вартівник, зачувши крик, прибіг подивитись, що тут таке, й раптом побачив: його това­риш лежить догори бородою. Він мерщій кинувся до замку кри­чати:

— Кепські справи, ласкавий королю, дуже кепські! Цей лю­тий мишолов вибрався з комори й загриз мого товариша, який стояв біля вікна. Один тільки Бог знає, де він тепер бігає і скількох людей уже задушив. Лихо нам!

Усі притьмом почали замикати будинки й ховатися, хто де міг, а король звелів полкові найхоробріших вояків надіти найміцніші обладунки й вирушити на кота. Королівський наказ було негайно виконано, але хоч за котом військо гналося аж цілих три дні, його ніде не було й сліду.

А брати тим часом жили в мирі та злагоді, але господарю­вали вже ощадніше, ніж перед цим, бо знали: тепер їм уже ні на кого надіятись. І часто, зібравшись разом, сміялися з дурнів.