Берона

Жив собі колись один король, і мав він невеликий сад, та такий гарний, що кращого не було, мабуть, у цілому світі. І росло в тому саду високе кучеряве дерево, струнке, як ялина, гарне, як липа. Кожен, хто заходив до саду, не міг очей від нього відвести та надивуватися. Його красою часто милувався й сам король і ніколи не міг досхочу намилуватися.

І каже він собі одного разу: "Хотів би я, деревце, знати, як тебе називати і які плоди ти приносиш. Я вже давно сушу собі над цим голову і ніяк не можу збагнути, чому при такій своїй красі ти стільки років не плодоносиш? Дорого заплатив би я тому, хто сказав би мені, в чому тут річ!"

Король пішов із саду, але думка про те, в кого б довідатися про це дерево, довго не покидала його. Нарешті він вирішив, що, можливо, тут йому зарадять чимось розумні люди, і звелів скликати з усієї держави мудреців, садівників та ворожок. Коли вони зійшлися, він повів їх у сад до того дерева й каже:

— Люди добрі! Багато літ росте вже тут це дерево, а плодів не дає. Мені б дуже хотілося дізнатись, що воно за дерево і чи будуть коли-небудь на ньому плоди.

Мудреці, ворожки й садівники були зачаровані красою цього дерева. Вони оглянули його з усіх боків, але на запитання короля відповісти не змогли. Раптом бачать — шкандибає якийсь старий чоловік. Спираючись на ціпок, вийшов він із натовпу, зупинився перед королем і каже:

— Даремно сушите собі голови, відгадати, в чому тут річ, неможливо, але я вам дещо розповім про це дивне дерево.

Всі нашорошили вуха, і старий почав свою розповідь:

— Я був тоді ще юнаком, коли один дуже старий чоловік розказав мені, що іншого такого дерева немає в цілому світі і що родить воно дивовижні плоди, але люди їх ще не бачили. Рівно опівночі наливаються на ньому бруньки, за мить розпускається цвіт, а ще за мить починають дозрівати золоті плоди. І щойно вони дозрівають, хтось їх обриває, а хто — невідомо.

Усі вражено дивилися на старого, а король весь аж засяяв.

— Якщо це так,— мовив він,— то я накажу його стерегти. Дерево моє, із свого дерева я сам хочу рвати плоди, і ніхто мені цього не заборонить. Так я і зроблю.

Троє королівських синів стояли біля батька й чекали, що він казатиме далі. Король повернувся до них і мовив:

— Сини мої, хто з вас піде стерегти це дерево? Ви найвірніші мені, до того ж моторні, жваві хлопці.

— Я спробую,— відповів найстарший син,— може, мені вдасться устерегти дерево й на доказ принести вам хоча б один плід.

— Ну що ж, сину мій, спробуй і тримайся мужньо,— сказав йому батько.

Настав вечір. Найстарший королевич скликав своїх друзів, узяли вони з собою вина і всякої їжі, щоб їм було там веселіше й щоб не заспати, і вся компанія пішла в сад стерегти дерево. Розклали вогнище, їдять, п'ють, веселяться, про сон геть забули. Опівночі бачать, на дереві наливаються бруньки; за мить воно вкрилося цвітом, а ще за мить на місці цвіту з'явилися маленькі блискучі кульки. Кульки росли на очах — незабаром обернулися в гарні, золоті яблучка, які мерехтіли на дереві, мов зірки. Всі затамували подих, очей не можуть відірвати від цього дива.

— Давайте ще трошки почекаємо, поки вони достигнуть,— прошепотів нарешті королевич.

Коли яблука доспіли, всі кинулись до дерева, хотіли вилізти на нього й нарвати дивовижних плодів. Раптом ударив грім, небо розпанахала блискавка, здійнялася буря і полила страшна злива. Сад огорнула непроглядна пітьма. Сторожі не знали зі страху, куди їм дітися. Та за хвилину буря вщухла, злива припинилась, і на небі зійшли місяць і зорі. Дивляться сторожі на дерево, а від яблук не лишилося й сліду.

— От нещастя,— мовив королевич,— якась нечиста сила всі яблука обірвала під час бурі. Це ж треба таке лихо!

Марно шукали вони під деревом яблук — їх наче й не було.

Вранці, тільки-но почало світати, чекає король на сина, не може дочекатися. Нарешті бачить — іде син, похиливши голову. Коли король вислухав його розповідь, то неабияк здивувався й засмутивсь.

— Як же це ти, синку, не встеріг дерева!

Він розпитав, як дерево цвіте, які в нього плоди, й дуже шкодував, що йому не залишили жодного яблучка.

— Мені хотілося б бодай раз у житті подивитися на ці чудесні плоди. Хто зможе їх устерегти?

Тут до нього підійшов його середульший син і сказав, що другої ночі уже він піде стерегти дерево.

— Ну що ж, спробуй, але будь сміливіший і обережніший, ніж твій брат,— порадив йому король.

Середульший син ледве діждався вечора. Він теж звелів принести до саду вина та різних наїдків і разом з друзями пішов стерегти дерево. Розклали сторожі вогнище, почали пити, веселитися.

— Любі мої,— каже королевич друзям,— ми повинні зробити все можливе, щоб не вернутися звідси з порожніми руками. Тому, хто перший зірве золоте яблучко, я віддам свій коштовний перстень!

— Якщо так,— озвався його друг,— то я віддам йому свій золотий меч.

— А я шапку з коштовним пером,— докинув інший.

— Згодні, згодні! — вигукнули всі і склали на купу перстень, меч і шапку з золотим пером — винагороду для того, хто перший зірве з дерева яблуко.

Настала північ; на дереві почали бубнявіти рясні бруньки, потім розпустився цвіт, а за мить на місці цвіту з'явилися блискучі кульки. Вони росли і оберталися на золоті яблучка, які виблискували між листям. Усі почали тихо підступати до дерева.

— Зачекайте, хай іще трохи дозріють,— прошепотів королевич, але за мить йому самому увірвався терпець і він вигукнув:

—— Ну, друзі, хто перший?

Усі, мов навіжені, кинулися до дерева з випростаними руками. Та раптом ударив лютий мороз, під ногами з'явився слизький лід, сторожі почали падати, а тут іще все довкола огорнула непроглядна пітьма. Сторожі від пронизливого холоду мало не обернулись на кригу.

Але негода швидко минула: за мить темрява розсіялася, почало теплішати, лід зник, і на ясному небі засяяли місяць і зорі. Глянули сторжі на дерево, а на ньому — жодного яблучка!

— От тобі й маєш! — мовив королевич.— Що б це, друзі, могло означати? Що за лихо на нашу голову?

Та ніхто з них так і не зміг тут чимось зарадити. Буркочучи щось собі під носа, зібрали вони своє манаття й пішли із саду. А король уже чекає їх. Уночі він і на хвильку не склепив повік, весь час думав про те, чи виконає його бажання середульший син.

— Ну, як справи, синку? — питає король сина.

— А ніяк,— відповідає той.— Ми трохи не загинули опівночі від холоду. Трохи руки й ноги не поламали собі на льоду.

Король від подиву тільки головою похитував. Він бачив, що всі його зусилля марні.

— Хай це дерево дарує свої плоди, кому хоче! — мовив він урешті.— А ми, бачу, нічого тут не вдіємо.

Раптом уперед виходить наймолодший королевич, гарний, стрункий парубок, і каже, що настала його черга йти стерегти дерево.

— Облиш, синку, ти ж сам бачиш, як не пощастило твоїм братам,— мовив король.

— їм не пощастило, а мені, може, й пощастить,— відповів син.

Коли почало сутеніти, він пішов у сад, але сам. Нічого не взяв із собою, тільки сопілку, на якій любив грати. Усе сімейство проводжало його й бажало успіху.

Вечір був тихий, на дереві не ворушився жоден листок. Сів королевич недалеко від дерева й почав грати на сопілці, спершу поволі, а потім дедалі швидше; він грав то жалібно, ніби про щось благав, ніби серце його краялося від горя, то ніби додавав собі хоробрості, то ніби в жилах його буяла весела кров. Луна від його гри котилася по довколишніх горах і долах.

Тим часом настала північ. На дереві набухли бруньки, за мить воно все вкрилося цвітом, а ще за мить на місці цвіту з'явилися золоті кульки, з яких виросли золоті яблучка.

Королівський син дивився на дерево, але не переставав грати на сопілці, і що більше дивився він на чудесні плоди, то солодше виспівувала його сопілка. Раптом на дерево опустилася золота красуня, вбрана у білу сукню, а з нею — п'ятдесят вродливих дівчат. І почали вони обривати яблука. Королівський син дивиться й не може від цієї золотої діви очей відвести, бо такої красуні він ще зроду не бачив!

Хлопець перестав грати, навіть дух затаїв, тільки дивиться й дивиться. А тим часом дівчата й золота красуня вже всі яблука обірвали. Зненацька золота красуня спустилася з дерева й підійшла до королевича, який стояв, мов зачарований. Вона всміхнулася, перехилила набік голову й мовила ніжним голосом:

— Нелегке було твоє завдання, але ти його виконав; твоя сопілка виказала, яке невинне й добре в тебе серце, і я не хочу тебе кривдити. Це я весь час обривала на цьому дереві золоті яблука, але тепер настала твоя черга. Я рвала їх опівночі, а ти рватимеш ополудні.

Королевич засяяв, на душі в нього потепліло.

— А хто ти така й де живеш? — запитав він золоту красуню.

— Звуть мене Берона, а живу я в Чорному місті,— відповіла вона і щезла.

Королевич стояв як укопаний і не зводив очей з того місця, де щойно бачив золоту красуню. Коли він збагнув нарешті, що залишився сам, йому стало сумно, і, тільки-но почало світати, він пішов до батька. Свого батька він любив найдужче в світі й поспішив його втішити.

— Я встеріг нашу яблуню і все про неї знаю! — закричав він ще здалеку.

— А де ж яблука? — запитав його батько.

— Яблук немає, але тепер вони будуть у мене щодня,— відповів син.— Кожної ночі їх обривала золота красуня Берона. А тепер вона дозволила мені обривати їх щополудня.

Почувши це, батько зрадів, погладив сина по обличчю й трохи не застрибав від щастя.

Як золота красуня сказала, так і сталося: королевич щодня рвав золоті яблука і приносив батькові.

Півроку все було гаразд, а через півроку наймолодший королевич раптом почав дедалі частіше впадати в задуму; ніяка робота не приносила йому радості, ніщо не смакувало йому, ніщо не тішило, він часто зупинявся під деревом, думав про золоту красуню, думав про неї день і ніч. Нарешті вирішив іти шукати Берону і сказав про цей свій намір батькові.

— Іди, сину мій,— відповів король.— Я бачу, ти сумуєш за Бероною і ніде місця собі не знаходиш. Іди з Богом, я тебе благословляю.

Королевич звелів приготувати йому обладунок і вибрав собі слуг. Узяли вони грошей і харчів, осідлали коней і вирушили в дорогу. Їздили долами, горами, багато країн відвідали, весь світ з'їздили вздовж і впоперек, але про Чорне місто і золоту красуню Берону ніхто не чув і не знав.