І
Край вікна, крізь маленькі шибки якого просочувалося сіро-зелене світло раннього грудневого вечора, сиділа Кенау, дочка Сімона, вдова Наннінга Борста, кораблебудівника, і виглядала сина та брата. Їх, юних фенрихів[1] ополчення, викликано на раду в зал Новий Дулен у Гарлемі: ширилися тривожні чутки про наближення іспанського війська. Кенау бачила, як близько другої години дня мимо пройшли Ланселот ван Бредероде і бургомістр Герріт Стойвер, а трохи згодом — пристав Адріанс Янс, командувач гарнізону Вігболт Ріпперда, офіцери ополчення, члени міського управління.
Зітхнувши, Кенау заправила волосся під вузький мереживний чепчик.
За вікном кружляв дрібненький колючий сніг, дзвінко б'ючи в шибки. На тонкій кризі каналу походжало кілька перістих ворон; вітер суворо бавився їхнім пір'ям. Ось вони хрипко закаркали й полетіли. Кенау пройшла неосвітленими кімнатами. Дерев'яні черевики простукотіли по камінній підлозі вітальні, по кахлях кухні. І лише товстий килим у кімнаті, що виходила вікнами на вулицю, заглушив лункі кроки. Знову сівши до вікна, Кенау ще раз заправила волосся. Дивилася на тремтячі руки, що впали на коліна. В сутіні вони здавалися трохи скривленими. Кенау заплющила очі. Під склепленими повіками роїлися химерні образи, страхіття, на серці було тривожно.
Отак сиділа вона, сорокашестирічна вдова, мати сина і майже мати свого рідного брата, який на двадцять шість років молодший за неї.
Війна підступила до міських брам. Кенау була певна цього. Але вранці, на засіданні ради, ніхто ще не сказав про це. Дивилися один на одного, і очі немовби питали: чи ще довго минатиме нас лиха доля Зютфена й Нардена?
Кенау знову зітхнула. Тяжко жилося Нідерландам під рукою господа бога. Там, де колись кожен робив своє діло — один орав, другий доїв корів і колотив масло, третій пряв, четвертий будував кораблі, п'ятий торгував, інші судили, а ще хтось виголошував слово боже, причому католики і некатолики намагалися жити в злагоді, — там зараз чинили відвертий опір кастільському королеві, його намісникам і офіцерам, його інквізиторам і збирачам податків.
Кенау, певна річ, знає, що інакше й бути не може. Філіпп це не Карл П'ятий. Він не розуміє навіть мови нідерландців. Філіпп хотів був за допомогою іспанських намісників загарбати землі коло Північного моря, він усунув Егмонта і Горна й не послухався принца Оранського. Кенау знає, що цей папіст завзятіший від самого папи римського, що він не поважає й не додержує законів цієї країни; вона знає, що немає нідерландця, який не ненавидів би Філіппа. Проте Філіпп — можновладець, і не раз Кенау бентежила згадка про біблійний вислів "кесареві — кесареве". І коли вона чує, як її брат Пітер чи її син Ніколас гнівно плямують іспанців, вона злякано хитає головою. О, як багато сталося змін, відколи син Альби дон Фредерік рушив на чолі свого війська вздовж берега річки Ейссел через землі Велюве приборкувати заколотників і наказав знищити жителів Зютфена й Нардена — перших після облоги, а других після урочистої обіцянки помилувати місто, коли воно скориться.
І якщо Кенау донедавна ще не певна була, чи є законне право на повстання, то зараз її сумнів геть розвіявся. Але одна річ — усвідомити це право, а зовсім інша — чинити збройний опір, як те вже роблять у багатьох містах. Пітер Хасселар, її брат, і Ніколас, її син, — недосвідчені хлопці. Вони йдуть на поклик гарячого серця і юнацької крові; вони нараз починають брязкати шаблями та співати пісню про "таку прочистку шлунку, щоб ворогам не було порятунку". Кенау ще непевна; проживши більше половини свого віку, вона багато що бачила і багато чого навчилася — і сумніву також.
Кенау, не відриваючи очей, дивиться на обрідний, дрібненький і колючий сніг, що пролітає за вікном. їй страшно в сутінках. Треба ждати. Роздумуючи про життя, вона тихенько здригається. Не того вона сподівалася, коли двадцять п'ять років тому йшла заміж за Наннінга, власника кораблебудівної верфі на Спарні. Наннінг будував невеликі рибальські боти і плашкоути, однощоглові баркаси і селянські плоскодонки; була робота і було благополуччя. Споруджували нові будинки й у Гарлемі, люди оздоблювали свій одяг золотом і сріблом, з'явилися навіть паланкіни. В інших країнах воювали; у Франції гугеноти зазнавали страшних утисків. У Німеччині, повставши проти імператора, лютували князі; католичка Марія втягла Англію у війну проти Франції; у Франції спалахнули нові релігійні війни. А в Нідерландах працювали та збагачувалися. Щоправда, королівські податки нечувано зросли, казна мала тисячі фунтів. Але, як і всі люди, Кенау казала: "Хвалити бога, у нас мир і наші діти ростуть, не знаючи страху. А це ж бо найбільше благо".
Та ось усе змінилося. Миру давно вже немає. Високі податки залишилися. Створено нові єпіскопства. Багато протестантів загинуло на шибениці й на вогнищі. Егмонта і Горна страчено як заколотників. Міста й провінції зреклися короля. Вони приєдналися до принца Оранського, і тези, лісові й морські, дістали від нього писаний дозвіл на захоплення кораблів і здобуття фортець. Правда, поки що робота триває: сколочують масло і прядуть, працюють ковалі й теслі, і верф Наннінга двигтить од ударів молотів, хоча самого вже немає в живих. Про все дбає Кенау. Нема того тижня, коли б вона не пішла на Спарну, під міськівали, щоб поговорити із старшим підмайстром, взяти від нього звіт. Але всім загрожує небезпека: Гарлем теж пристав до принца. Що буде, як іспанці невдовзі з'являться під міськими брамами?
Через канал ідуть люди. Кенау чує стукіт шабель об твердий вибоїстий сніг, скрип чобіт і дзенькіт острог. Мелькають темні войовничі тіні. Підвівшись, вона запалює високі кручені свічки на каміні та в свічнику на столі. Ополченська рада, певно, закінчилася. З вулиці, якої вона не бачить, бо вікно завішено довгими гардинами, долинають лункі кроки. Коли заходять Пітер Хасселар і Ніколас, вона стоїть обличчям до дверей, схрестивши руки на грудях.
Ніколасу лише вісімнадцять років, він кощавий, у нього округла білява голова і світлі очі, котрі зараз здаються темними. Він наближається до Кенау, бере її руки в свої. Від нього віє холодом.
— Гарлем захищатиме себе, мамо.
Пітер Хасселар відстібає шаблю і вішає її за шабельтас на високу спинку стільця. Йому двадцять років, та на вигляд він набагато старший і серйозніший, ніж його племінник. У нього темні очі й волосся — справжнісінький Хасселар.
Кенау швидко переводить очі від сина на свого юного брата.
— Виходить… іспанці йдуть?
Ніколас усе ще тримає її руки, Пітер сідає до вогню, впівоборота до неї.
— Вони під Амстердамом, — каже він, підгрібаючи кочергою торф. — Флот гезів замерз за Діменом і не зміг затримати їх. Ти ж бо знаєш, що таке Амстердам — доскону відданий своєму королеві. Будь певна — вони засурмлять, щоб якнайшвидше озвався дон Фредерік. Вони вже намагаються й нас залучити на свій бік. Допіру пастор з Багейнгофа написав листа своєму братові, який тут живе. Він пише, що краще підкоритися, аніж зазнати лихої долі Нардена.
Кенау стискав руками бильця крісла.
— Це оте послання, котре сьогодні вранці обмірковувала рада?
Пітер киває. Ніколас швидко ступає наперед. Він говорить натхненно, хвилюючись і заїкаючись. Раз у раз він ударяє долонею об ефес своєї шаблі, якої ще не скинув.
— У Гарлемі ховаються зрадники!.. Вони хочуть без бою віддати нас дону Фредеріку. Сьогодні близько другої години дня через Спарнваудську браму виїхали саньми бургомістр Дірк де Фріс, юнкер Ван Схаген і пансіонарій[2] Ван Ассенделфт… Кучерові вони сказали, буцімто їдуть у Спарндам… Та цьому ніхто не йме віри… Вони поїхали до Амстердама, вони хочуть продати нас Альбі!
Кенау злякано дивиться на Пітера.
Ратник киває.
— Мабуть, це таки правда, Кенау. Ще в листопаді Боссю помітив, що вони віддані іспанцям, і намагався з їхньою допомогою захопити місто. Але саме тоді тут ще був Колтермен, гез, він став їм на перешкоді.
Ніколас зводить біляву голову:
— Але в нас теж є ще тези! Наприклад, Ріпперда! Він не думає про капітуляцію. Ополчення засідало цілісінький день. Говорив Ріпперда. Він розповів про ганебні листи, за допомогою яких декотрі прихильники папи хочуть знову підкорити нас королівській владі. У цих листах, сказав він, обіцяно милосердя, якщо ми здамося синові Альби й негайно сповістимо його про це…
Ніколас знову починає заїкатися. Його рука раз у раз опускається на шаблю.
— Милосердя!.. Кожен знає, що таке милосердя іспанців, сказав Ріпперда. Деякі міські радники поїхали до Амстердама без відома семи командирів ополчення, серед них Дірк де Фріс і міський пансіонарій. Вони ладні на череві повзти до дона Фредеріка, щоб благати його про угоду й помилування. Та згадайте лишень Мехелен, Зютфен і Нарден! Усі знають милосердя іспанців — мушкетом і шаблюкою, сказав Ріпперда… Подумайте краще про присягу, якою ви зв'язали себе з принцем Оранським… Сам я, сказав Ріпперда, буду вірний принцу і до останньої краплі крові битимусь за свободу цього міста…
Ніколас говорить дедалі швидше й ледве зводить дух. Пітер Хасселар, усміхаючись, дивиться на нього; Кенау втупила очі у вогонь, що червоними язиками облизує темну купу торфу. Ніколас береться обома руками за шаблю.
— А ще Ріпперда спитав: "Скажіть правду, люди, чи хочете ви згуртуватися навколо мене чи ні, бо ми маємо намір встановити тут із запомогою всемогущого такі порядки, щоб ворогам, котрі заміряються на нас, у носі закрутило".
І не було в Новому Дулені жодної людини, яка б не заприсяглася віддати для міста своє добро, свою кров.
А зараз вістовці Ріпперди мчать до принца й до полковника Лазаруса Мюллера в Лейден просити підтримки…
Пітер Хасселар знову киває. Витираючи розпалене обличчя строкатим носовиком, Ніколас дивиться то на матір, то на Пітера, схвильований серйозністю моменту і водночас вдоволений сам собою. Кенау повільно сідає в крісло.
— Отже, це правда, що "вони" йдуть?
— Це правда, — каже Пітер Хасселар.
II
Завірюха, нарешті, уляглася. Гарлем захолонув під біло-голубим, збляклим небом — маленьке царство строкатих фронтонів, позолочених флюгерів і двох високих дзвіниць. Суденця торфових шкіперів міцно замерзли в каналах.