ТЕЙН ДЕ ФРІС
ДИЯВОЛЬСЬКІ ПОЧВАРИ
(РОМАН ПРО ХУДОЖНИКА)
АБО Ж ТРАКТАТ ПРО ЖИТТЯ ТА ВЧИНКИ МЕЛЬХІОРА ХІНТАМА
Theun de Vries – Moergrobben. Roman van een schilder. 1964
Переклад: Марченко Володимир Борисович
1.
Про те, що батько Мельхіора Хінтама примандрував як молодий майстер-склодув з Нижньої Рейнської області, в брабантському місті було забуто вже давно, ще до того, як він отримав право на проживання, і Мельхіор чув себе більше ніж у себе. Населення брабантського граду не розглядало дуже поважно справ світу цього, а коли річ йшла про прийом іноземців, тим більше, коли той приносив місту користь чи майстерність в шляхетних вміннях, проявляло особливу прихильність. Мельхіор ріс як родовитий брабантець посеред звучання дзвонів з церков та каплиць, процесій, урочистостей на честь святих і страт. Як і всі хлопці, він біг за арбалетниками, коли ті тренувалися в стрілянні в садах під оборонними валами, збирав ляпаси від тих же посіпак і помічників катів, коли переступав закони вуличного чи церковного ладу, був ласий на ті ж пряники, вафлі та оладки з сиропом, що і його дружки, і разом з ними визиваючи обтанцьовував торгівця маслом та сирами, Евераарта Кальса – про якого завжди, навіть серед молоді, кружили не дуже пристойні анекдоти – співаючи різким, хлоп'ячим голосом:
Кальскена сила,
То масла брила,
І ще та сама діра,
Якою Кальскен до монашок шура.
З своїх грішків Мельхіор сповідався на нижньо-брабантській говірці у молодого капелана парафії Св. Урсули, до якої належав, а священик, що сидів в чорній, блискучій сповідальні, ховав посмішку за долонею, слухаючи заїкання хлопця. Полегшивши власній душі, Мельхіор знову мчав на вулицю, в її рухливий, галасливий день і – в залежності від пори року – пробирався крізь хвіртку монастиря сестер милосердя під Валом Молотів, коли за сланцевою стіною, що оточувала сад, починали жовтіти морелі, або ж кидався сніжками в спичастий або ж хутряний капелюх якогось з надутих членів Ради Двадцяти Чотирьох, що радила містом, і який як раз йшов мимо.
Місто лежало поза валами ніби рука, яка звужується до кінцівок пальців; посеред плутанини вуличок та церковних площ, майже повністю всмоктана піщаним ґрунтом вилася річка Кокхальс, вона протікала біля підвальних льохів та слизьких сходів, то тут, то там порушала млинове коло, після чого, брудна від сміття, які кидали до неї, втікала до міського кріпосного рову, де ще на двадцять-тридцять ліктів тягнула свій зелений наліт по водах каналу. Сам канал підносився і опадав разом з віддихом великої ріки, що текла з півдня за плащем з тростин, вербових кущів та рядів високих сріблястих тополь – жива, неспокійна присутність, сила якої відчувалася, хоча її і не було видно. Але ж іноді її було видно аж надто добре – після осінніх злив, коли довкола на виднокраї насувалися хмари; тоді ріка переливалася аж через греблю. Край, який Мельхіор знав з літа – строката шахівниця оброблених полів навколо невеликих селищ з білими вежами і садами – опинявся під водою, вдень – оманлива гра відблисків, вночі – морочлива, небезпечна пітьма. В такі дні по розливу пливли наповнені селянами плоти, які шукали схопленого водою добитку та майна, худоба відчайдушно ревіла, і посеред глухого гурчання потужного дзвону на тільки-тільки побудованій вежі колегії підтягали громади міщан та мешканців вільних сіл баронства з корзинами, лопатами та вербовими плетінками, щоб покласти крес хвилі поводі.
Батько Мельхіора частенько мандрував довкола міських мурів, і інколи син супроводжував його. Тоді, житель Нижнього Рейну, який зробився брабантцем, довго вдивлявся в оточуючу країну, що признала його як сина, і, здавалося, дивувався тому, як він потрапив сюди: сіро-зелені береги ріки, то тут, то там непевний політ чорних ворон та сухе крякання качок, що доносилося від низинних боліт, покриті мулом луки, що звільна переходили в старанно оброблені поля, заслонені садами і заповзаючими аж під міські мури городами, а далі – вже на суші – петляючи дороги, мертві піски, соснові гаї і вкриті вереском пагорби, які більшу частину року виглядали, ніби там шаліла пожежа – бідний край і бідні люди, що здатні були тільки до полювань. Полювали тут же. Не кажучи вже про браконьєрів, полював тут володар баронії в силу права власності, а крім нього – війт та лавники, ще капітан міської стражі; інші багаті жителі міста теж за великі гроші набували території до полювань та дозволи на полювання. Осінніми днями після свята св. Хуберта Мельхіор бачив їх не раз, як вони повертаються з полювання, з поплямленими кров'ю зайцями та вальдшнепами, а за конями, тяжко дишучи, з мокрою шерстю на животах, бігла зграя собак. Болото ліпилося до панських чобіт та штанів, пір'я на капелюхах безсило звисало, голови мисливців були розпалені, а роти ще наповнені пияцькими слівцями; дехто ж похитувався в сідлі, скулений та мовчазний, якби вітер та полювання добре далися йому взнаки.
Місто стягувало багацько добра в свої мури, слухано і говорилося про добробут в княжих краях, і за тим і жилося. Але ж багато чого вивозилося з міста на тяжких возах та на поромах, селяни теж багато чого закуповували на ярмарках, які відбувалися кожного тижня. За валами, при Клорскенкей, при Паддекенспрад, при Сходах Годувальниць помости лежали один біля другого, і кожен з них вів до підвалів та складів; деякі з них пахли сиром та ковбасами, там і сям в напівтемряві лежали мішки з мукою ніби товсті жінки-привиди, на горищах запахи взаємно в'їдалися один в один: хутра і смалець, шкіра і смола, стрілецький порох, кора для дублення, фарбувальні матеріали. Не було будинку, в якім би не торгували, навіть в тихих, непомітних приміщеннях за оправленими в свинець гомілками шиб і дубовими дверима сиділи люди – Мельхіор відав про те – і проводили в книгах рахунки, що відносилися до векселів та авансів. Т були багатії, які мли гроші в касах та кишенях – марки з Кельну, італійські флорени[1] та цехіни, фунти і талери, монети з Туру та Англії. Також Мельхіор знав банкірів і власників обмінних канторів, йому всі вони видавалися зліпленими з однієї глини, всі вони мали срібні оковки на тростях з чорного дерева і облямовані хутром плащі, ступали вони на повстяних підошвах, щоб ніхто не чув, як вони надходять чи йдуть геть, а коли хтось з них посміхався, у нього був такий вираз обличчя, наче хтось його ущипнув.
Але в тісних, наповнених вивісками вуличках мешкали зовсім інші люди – всі швидкі до сміху, всі скорі до того, щоб віддавати, ремісники різного штибу. Тут кипів постійний рух, тут люди переміщалися в різні сторони, тут забивали та знімали шкіру з худоби, тут клепали молотами, тут кували і тесали. Пиво варили за Босими Братами в Мамрі, де поряд з залізною огорожею колодязя росли три молоді дуби, краяли сукно, дубили шкіри і повстили тканини в Фезерікові і в Завулкові Диявольського Котища, гофрували коміри-кризи до чепчиків; коклюшне мереживо робили в Мейдекенсгоор, на вулиці Золленболле споряджали срібні та золоті предмети. Зброярі сиділи під Валом Молотів, напроти монашок, яких рано вранці будили гуком ковадл, а міський муляр зі своїми помічниками, обробкою каменю, дерев'яними складами та діжами для мішання вапна займав майже весь Вал Беке протягом всіх тих років, коли на замовлення батьків міста стара церква святого Андрія повинна була, у відповідності до вимог часу, розбудована та відновлена.
В місті було майже двадцять гільдій, і кожна з них мала день свого святого покровителя, коли через місто несли хоругви, спільно бенкетували і жартували, спільно ж виступали проти міської сторожі. Хлопці вже знали майстрів і знали, як заграти на їхніх амбіціях чи розпалити заздрість, також вміло використовували їхні настрої, щоб здобути жменю гвіздків, стару підкову чи ремінь на тятиву до луку. Під час щотижневих ярмарків вони стояли навколо, коли важили нирки та інший потрух, а господині торгувалися з селянами за півгеллера настільки завзято, що аж слина текла. З раннім приходом весни, ніби святковий порив вітру, рік у рік повертав час посту з Жирним Вівторком. Дитяче серце Мельхіора піднесено билося у всьому тому гаморі та вуличних блазенствах; йшов в танці за громадою гуляк, які двічі по двадцять чотири години, які попереджалися тріснутою трубою, вешталися містом – їх, перевдягнених, не можна було пізнати, хоча деякі хлопці твердили, що під блазенським шапками і потворними масками могли розпізнати кількох монахів з ордену босих братів (які давно вже не ходили босими) і францисканців – Мельхіор уважав це за відсутність поваги, що тривожила. Сам він в такі дні майже і не бував вдома, незважаючи на те, що мати подавала до столу гарячу випічку, ковбасу і запечене сало. Сміючись аж до утрати духу, він ганявся з хлопцями, які, надувши свинячі міхурі, аж ті ставали твердими, шмагали жінок та дівчат, якщо тільки їм вдавалося схопити якусь з них. А коли потім надходила Попільна Середа, безрадісна рання меса і затяжкий спокій, а на обід вже тільки нещасні боби і тріска, все видавалося йому таким смутним, холодним і мокрим, як мряка в літній день.
Хлоп'яча радість Мельхіора, однак, посилювалася до правдивого захвату тільки підчас ярмаркових семи днів з кінцем літа, коли збіжжя вже звезене з полів, сплачено данини та оренди, коли жінки вели себе вільно, а чоловіки вели себе зухвало, як коти навесні. Тоді Мельхіорові не хватало очей і вух. На вулицях справжній мурашник міського та сільського люду; тут пили і бенкетували, з піснями тягнули від "Свині в Колисці" до "Скрижалів Заповідей", п'яних у дрова людей виносили з шинків "Під Княжою Кліткою" і з "Неопалимої Купини". Високо над площею показували трюки канатохідці, їхні карколомні стрибки та розмахування руками викликали писки та крики жінок; ведмеді плигали та падали, ведмежатники викликували з юрби смільчаків, пропонуючи нагороду тому, хто з зміриться з хижаком в поєдинкові; мавпи строїли гримаси, а потім кулилися з меланхолією в очах.