На сірому тлі похмурого осіннього краєвиду різкою темною смугою між землею і небом виросла сіра гребля. Старший з двох священиків, хоч він їхав верхи на ослику, дихав важко і втомлено.
Тьмяний осінній день був майже таким же сірим, як їхні грубі дорожні плащі з каптурами. Нелегко було сказати, ранок надворі, день чи, може, вже вечоріє. Та двоє наших мандрівників — старий і молодий — знали це. Опівдні вони залишили Семигір'я і вирушили напереріз північному вітру, що весь час посилювався. День хилився до вечора. На розкиданих де-не-де поодиноких деревах якось монотонно й ніби глузливо крякали ворони. В повітрі носився чорний пух. Священики відчували вже запах близького моря. Сильний вітер гнув додолу чорні оголені дерева. Здавалося, сотні років стоять вони так, голі й безлисті.
Старий священик мерзлякувато зіщулився й промовив:
— Просто не віриться, що за цією греблею лежить польдер[1].
Він прошепелявив це своїм беззубим ротом так, немовби перед ними ось-ось мала відкритися райська брама. Молодий священик нічого не відповів. Він міцніше ухопив ослика за вуздечку і потягнув його вгору по схилу греблі. Осел уперто й боязко пручався. Лише коли юнак двічі сильно смикнув його за уздечку, він скорився і потрюхав далі. Старий кволо посміхнувся запалими губами:
— Чого це він упирається? Може, хоче, щоб я сам поніс його вгору?
Молодий священик теж посміхнувся у відповідь на цей жарт; в сірих сутінках блиснули його міцні білі зуби.
— Я пригадав байку про чоловіка, який вирушив у дорогу з сином і ослом… — почав він.
І замовк, пильно вдивляючись уперед, його супутник, здавалось, і не помітив цього.
Вони досягли вершини греблі.
Ослик знову зупинився, але тепер священики не звернули на це уваги, захоплені видовищем, що відкрилося їхнім очам. Внизу під ними розстилався великий південноголландський польдер. Земельні угіддя вздовж і впоперек перерізалися химерним плетивом каналів і маленьких заток. Де-не-де, наче сучки на рівному стовбурі дерева, височіли над голою чорною землею вітряки і башти старовинних замків. Ранні сірі сутінки оповивали цей краєвид ніби якимсь таємничим серпанком. Священики стояли мовчки, і важко було вгадати, про що вони думали у цю хвилину. Вони вдивлялися в далечінь, туди, де ніби колихалась густа запона темряви чи морських випарів. На цьому фоні усі предмети здавалися якимись напрочуд чіткими, різко окресленими і виразними.
Вітер лютував. Він шалено проносився над греблею, задирав угору поли одежі, куйовдив шерсть на спині і ногах ослика. Голі яблуні, що росли вздовж греблі, шуміли під поривами вітру; одна вже лежала долі, б'ючись гілками об землю.
— Мабуть, скоро почнеться буря, — промовив нарешті старий священик, дивлячись на небо.
— Вона вже почалася, — відповів молодий.
І знову, без слів зрозумівши один одного, вони зупинились, роздивляючись навколо.
"Таким плоским я все ж таки не уявляв собі цей крайл— думав молодий священик, — Це ж справжнісінька тарілка… Він, напевно, лежить на" цілий лікоть нижче рівня моря…"
Він із захватом думав про працьовиті руки, які створили дивний край, відвоювавши у моря ці родючі землі, де тепер жило й працювало багато людей. Молодий священик бачив не менше, як десять-дванадцять церковних дзвіниць, а поміж ними — окремі садиби і де-не-де — маленькі селища. Все це було оточене зораними нивами, луками і фруктовими садами. Тут і там виблискували плеса Маленьких ставків, повних риби, віддалік височів суворий і войовничий старовинний замок, що так не пасував до цього краю мирної праці й спокою. Видно було вузенькі дороги з маленькими мостами. Вони простягалися в далечінь, зникаючи за туманною завісою. Маленькі людські постаті повільно рухались у різних напрямах; люди трудились на своїй землі. Десь прогуркотів віз… Серед шуму бурі раптом почулося ревіння корови.
Молодий священик був певний, що його старий супутник, сидячи на ослику і вдивляючись з-під свого каптура в далечінь, згадує роки, проведені в цих місцях. Дорогою він уже розповідав про це своєму молодому товаришеві. Він бігав і бавився тут маленьким хлопчиком, а пізніше, вже підлітком, виховувався у монастирі. В Кельні його висвятили на пастора, і він повернувся сюди, щоб разом із своїми домочадцями і монахами грати в шашки, обробляти землю, будувати греблі і шлюзи, угноювати цілину, орати, збагачувати монастирі, сільські громади і поміщиків родючими землями…
Але старий думав зараз не так про своє минуле, як про майбутнє свого молодого супутника. Він забрав його з духовної школи, щоб особисто ввірити йому нову церковну парафію в селі Альмонде. В цих місцях, де населення зростало дуже швидко, не вистачало священиків. Доводилося приводити і навіть переманювати їх звідусіль: з Кеннемерландії і Фрісландії, з утрехтського і лімбурзького єпіскопатів. Старий священик радів. Він почував гордість рибалки, що піймав у свій невід велику щуку. Крадькома розглядав він свого супутника. Кремезний хлопчина з простим селянським обличчям, високим чолом, міцними щелепами, — чудовий екземпляр франкської породи людей, — так би мовити, суміш Аахена, Лютіха і Маастріхта. Та ім'я не мало тут особливого значення, справа була в самій людині. А цей хлопець, напевно, зуміє викликати у своєї пастви глибоку повагу і відданість, бо має добру голову і міцні руки. І цей пастир добре знатиме, чого він хоче і що має робити, щоб як слід управляти своєю паствою… Чудовий улов!
* * *
Дорога знову пішла вершиною греблі, вздовж вузенького каналу. І знову обидва священики стояли якусь мить нерухомо, вдивляючись у далекі простори польдера. Коли вони рушили далі, старий відкашлявся і показав рукою на північний захід. Він звернувся до молодого, розмовляючи з ним, як із школярем:
— Он там, бачиш, знаходиться Дордрехт. Про це ти вже чув, Гассо…
Молодий священик кивнув головою:
— Хто ж не чув про Дордрехт?
Він міцніше ухопив вуздечку ослика.
— Я тільки не можу вам сказати, в чиїх руках це місто… Чи то у "крючків", а може, й у "трісок"[2]. Ми в Маастріхті напружено стежили за всіма витівками пані Якоби, але все ж не встигали за подіями. Вони змінювалися швидше за погоду…
Старий священик засміявся. Він радів, що Гассо, нарешті, трохи розвеселився і навіть пробує жартувати.
— Я й сам як слід не знаю, що там тепер діється, — сказав він. — Цілий місяць я був у дорозі… А втім, я почуваю себе, як і кожна проста людина тут: я стомився від панських чвар і суперечок. Мир— ось те, чого нам бракує, мир…
— Мир… — немов луна, повторив за ним Гассо.
Коли він вимовляв це слово, над садибами, фруктовими садами й лугами, що простягалися перед ними, пронеслось щось незбагненне, немов земля здригнулась і задвигтіла від далекого землетрусу. Здавалось, що над тихим польдером, яким вони щойно милувалися, пролетіла велика зграя птиць, і в повітрі промайнуло одне велетенське чорне крило. З глибини заток, каналів і ставів ніби піднялася чиясь велетенська рука і скаламутила їхню блискучу гладеньку поверхню. І водночас туманну завісу, що ховала за. собою далечінь, розірвало на клапті. Якусь мить ці сірі клапті туману висіли між небом і землею, потім поволі розтанули в сутінках. Шалений порив вітру пронісся над польдером. Він пригнув додолу верби і високий очерет, мало не скинув старого з ослика, але Гассо вчасно підхопив його. Майже оглушені шумом бурі, вони разом зашепотіли молитву.
— Ач, як розгулялася негода, — пробурчав старий.
Він уже не відпускав Гассо від себе ні на крок.
Наші подорожні швидше рушили далі. Навколо помітно посутеніло: ніч вступала в свої права.
— Треба десь пошукати притулку, — сказав Гассо.
— Авжеж, ти ж не звик до морських бур, — прошепелявив старий.
Кілька довгих хвилин вони мовчки рухалися в сутінках. Дорога тепер йшла маленьким селищем, і деякий час будинки, вітряки і садові огорожі захищали їх від рвучких поривів вітру. Всі люди ніби поховалися. Ніде не світилося жодного вогника. Іноді Гассо здавалося, що він чує жалібне мукання корови або нявчання кішки, але то могло бути й завивання вітру. Старий священик час од часу починав щось шепотіти. Очевидно, він молився. Часом Гассо теж пробував молитися, але одразу ж замовкав і знову й знову вслухався в шум бурі.
Раптом подорожні відчули під ногами щось тверде. То був міст. Гассо роздивився навколо. Під ними хлюпотіла чорна вода. Попереду, кроків за п'ятдесят від мосту, бовваніли неясні обриси високого темного муру. Там на висоті людського зросту світився маленький мерехтливий вогник. Він означав, що десь поблизу мають бути люди, яких Гассо майже не бачив ще, відколи їхав польдером. Цей тьмяний вогонь приніс із собою якусь розраду.
— Дивіться — он там вогник! — вигукнув Гассо і показав на нього своєму супутникові. Старий подивився й важко зітхнув.
— Так… Це, певно, замок Толойзен…
Гассо його слова нічого не пояснили. Він запитав:
— Далеко ще до Альмонде?
Але вітер заглушив його слова.
В цю мить перші краплі дощу впали на його обличчя. За хвилину дощ перетворився на справжню зливу. Густі потоки води сховали від них усе, що вони ще могли досі бачити.
Гассо знову запитав:
— Отче Енгельгард, чи далеко ще до Альмонде?
Минув якийсь час, поки старий відповів. Здавалося, він задрімав на ослику.
— Пішки, мабуть, з годину… — пробурмотів він.
— Може б, нам краще скористатися гостинністю найближчого пастора? — промовив Гассо.
Старий знову довго не відповідав.
— Втомився? — запитав він, нарешті, замість відповіді.
Гассо сказав:
— Ні, не втомився, але ж буря навряд чи вщухне за ніч…
Отець Енгельгард пильно вдивлявся у темряву.
— Ми вже проминули Толойзен? Тоді десь поблизу має бути Вольфбрантскерке…
Гассо чув, як він ще щось бурмотів, але міг розібрати лише окремі слова:
— Господи, спаси й помилуй нас… Греблі зовсім погані…
Гассо міцніше схопився за вуздечку ослика, який тепер спокійно чвалав уперед, не звертаючи уваги ані на бурю, ані на людей. Незабаром попереду знову блимнув вогник.
* * *
Здавалося, що низенький білий пасторський будиночок у Вольфбрантскерке, шукаючи захисту, притулився до трохи вищої за нього і такої ж біленької церкви. Угледівши їх, старий священик зітхнув з полегкістю. Гассо допоміг йому злізти з ослика біля загратованого віконця, крізь яке пробивалося тьмяне світло.