З води виринула масивна балка; боляче ударивши Гассо в живіт, вона попливла далі. Гассо насилу переставляв задубілі ноги. Він повинен був знайти Моена. Груба ряса стала важкою, немов налилася свинцем. Втома була у всьому тілі, в голові, в очах…
— Паламарю! — гукав Гассо слабіючим голосом. — Сюди!..
Він розмахував руками, плаваючи у водяному потоці. Гукав знову й знову. Та все навколо мовчало. Повз нього пливли перші мертві тварини — вівці, свиня, телиця… На тому самому сільському майдані, де ще зовсім недавно стояли вози, де він витягав з води стару жінку, тепер вирували холодні потоки води…
Гассо вхопився рукою за дерево, підгорнув свою рясу, як це робив Моен… Моен?.. Де й коли це було? Гассо стояв у воді, заплющивши очі. Він бачив маленьку чисто побілену кімнатку з темним столом, високе, до стелі розп'яття; в каміні палає вогонь, парують мокрі плащі, пахне свіжим хлібом і вареним м'ясом. Тиша і спокій… За столом сидять двоє старих священиків: один з них сивий і шепелявий, другий — маленький, зморщений, але дуже проворний.
Далекі, давні години й місця, такі ж далекі й давні, як перше враження від польдера, яким його сьогодні пополудні побачив Гассо: оголена земля, темне беззоряне небо, густа запона темряви й туману на обрії… І на цьому похмурому фоні — хутори, дерева, канали й затоки… Де це було? Коли?..
Почуття безнадії й безсилля все більше огортало душу Гассо. Він знову й знову шукав очима паламаря, який привів його сюди і тільки що був тут, поруч, розмовляв з ним. Він шукав свого надійного супутника, який йому зараз був так потрібен…
Сильний удар води підняв Гассо, поніс його і неквапливо кинув кудись далеко вбік. І здавалося, що вода виявляє цим своє сліпе презирство до всього живого на землі.
* * *
На-скрізь промоклий, клацаючи зубами від холоду, прийшов Гассо до пам'яті. На його губах осіли кристали гіркої солоної води. В перші хвилини він усвідомлював лише те, що навкруги темно і мокро, і що сам він наскрізь промок і змерз. Потім він намацав під собою щось тверде, ніби якесь кам'яне ліжко. Здавалось, воно одне було нерухомим серед цього бурхливого моря. Як потрапив він сюди?.. Запитання, на які він не знаходив відповіді, роїлися в голові, завдавали болю… Він лежав на камінні, навкруги було темно, — це усе, що він знав.
Напруживши пам'ять, Гассо почав пригадувати. Разом із спогадами поверталось почуття безнадії. Він почав молитися.
Поступово перед його очима знову постав теплий, затишний будиночок пастора. Польдер з фруктовими садами, рибними ставами й хуторами здавався тепер далеким сном, як і кімната з темним столом і гостинними людьми, яких він там уперше побачив… Моен… Паламар в овечій куртці, що не побоявся піти з ним крізь бурю, до Альмонде, де ніхто не чекав на Гассо… Моен, який пішов, щоб знайти для них якийсь вихід, але так і не повернувся…
Тепер Гассо залишився зовсім один. Стоячи навколішках, тремтячи всім тілом і клацаючи зубами від холоду, він знову й знову беззвучно шепотів молитву. Поруч з ним все ширше розливався навколо сірий і холодний, мов лід, потік. Він ніс із собою все, що раніше міцно стояло на твердій землі, — уламки хатин, дахів, кошики, діжки, різне хатнє начиння, трупи тварин…
Гассо лежав на даху старої кам'яної башти. Поміщик із своїми дітьми, жінкою і домашнім добром, напевно, встиг утекти звідси, якщо тільки повідь не захопила їх зненацька…
Гассо силкувався уявити собі, як тут запрягали коней, як батько ніс на руках найменшого сина, як вони від'їжджали до безпечнішого місця… Безпечне місце? Хіба було воно десь, це безпечне місце?..
Вода булькотіла, стогнала і сміялася все підступніше, вона нестримно і невблаганно котилася по землі, так нібито було цілком природно: поглинати, затоплювати, нападати, плюндрувати, знищувати, руйнувати і душити все живе з холодною і гордою байдужістю…
В цю мить Гассо розумів, чому шум води примушував стискатися його серце: це був єдиний живий звук серед мертвого безгоміння. Вітер ущух. Замовкли звуки дзвонів і рогів. Навкруги, скільки око сягало, була лише вода, з її холодним, вкрадливим булькотінням. І це було моторошно…
Гассо лежав нерухомо. Холод міцно стискав тіло. Картини такого недавнього минулого то виникали в його уяві, то раптом знову зникали за чорною завісою півсну і виснаження… Він не міг пригадати, щоб коли-небудь північний вітер чи нічний мороз найлютішої зими принесли б з собою такий страшенний холод…
Нарешті, Гассо зробив над собою зусилля, важко підвівся і почав розмахувати навхрест руками, як це роблять селяни у полі або діти на ковзанках, щоб зігрітися. Він тупцював на одному місці, зігрівав задубілі руки своїм диханням. Заціпеніння поволі проходило, він відчув у пальцях ніг слабке лоскотання. Пастор тупцював так довго, що в нього запаморочилося в голові. Все гойдалося і розпливалось перед його очима: нічна темрява, вода, химерні картини, побачені цієї ночі…
Гассо знову ліг, спираючись на лікті, але все навколо так само хиталося перед ним. Раптом він ніби щось згадав і схопився з свого кам'яного ложа. Перехилившись над парапетом даху, він побачив, як вода з тим самим підступним і зловтішним сміхом-бульканням крізь пролом у цегляній стіні нестримно вливається всередину башти. Гассо зрозумів, що хитається сама будова, на якій він знайшов собі притулок. Він бачив, як одпадали від башти цеглини і шматки штукатурки, зникаючи у воді.
Гассо пригадав слова Моена, йому здалося, ніби сам паламар повторює їх:
"Спочатку розвалюється те, що зроблено з дерева, а потім — все інше…"
— Потім — церкви, кам'яні будинки і увінчані зубцями башти поміщицьких маєтків, — міркував уголос Гассо, — отже, і ця башта…
Він прислухався і знову відчув, як хитається під ним будова. Потім, перехилившись через парапет даху, спробував ухопити щось з того, що пропливало повз нього — балку, стулку дверей, стовбур дерева. Але вони вислизали з його рук і байдуже пливли собі далі, мертві й холодні.
Гассо бачив, що пролом у стіні став загрозливо великим, і більше не думав ні про що. Скоряючись якомусь владному інстинкту, він відчув потребу рухатись, діяти, хоч не дуже ясно уявляв собі, що саме треба зараз робити. Він повзав вздовж парапету даху, уперто шукаючи щось, що могло б його врятувати.
Коли Гассо, нарешті, зупинився, рясний піт котився по його обличчю, а на спину неначе хтось поклав танучу крижину. Рукою він тримав старий стовбур верби, струхлявілий від води і часу. Стовбур цей дуже нагадував велику колиску чи відкриту труну.
Башта хиталася все дужче. Гассо обережно ліг у вогку, поточену шашелем колиску і відштовхнувся гілкою від башти. Чому зробив він це? Хіба було щось заспокійливе в цій чорнильночорній воді з плямами брудної піни?..
Якийсь час він повільно гойдався на воді, пробиваючи своїй колисці шлях серед напівзатонулих дерев, дощок, уламків отинкованих стін, оберемків очерету. Куди?.. Він і сам не знав цього… Вибиваючись із сил, Гассо правив гілкою, ніби ще міг визначати напрям свого руху. Його морозило, важке забуття оповивало його мозок, розходилося по всьому тілу… Безодня… Він відчував її під собою, але не міг і не хотів думати про це. Йому здалося, що він чує чиїсь вигуки і голосіння. Він теж щось гукнув у відповідь. Голосіння затихло. Потім ці звуки почулися йому знову. Гассо заплющив очі. Вода несла його, робила з ним усе, що хотіла…
* * *
…Гассо прокинувся від сильного удару об щось тверде. Він бачив сон. Різноколірні пташки пурхали в повітрі… Долина, повна квітнучих слив, розкинулась перед очима. Дзюрчали струмочки прозорої джерельної води. Золота кукурудза на схилах, залитих яскравим сонцем, хилилася додолу… Знайомі жіночі обличчя в хустках, з вінками і бантами на головах… Дитячий танок, тихі, радісні вигуки, музика… Все це ще стояло перед його очима, коли він відчув раптовий удар…
Гассо роздивився навколо. Він побачив себе серед гілок. Здавалося, що він висить між ними. Гілки обламувались одна за одною, як льодові бурульки, і Гассо здавалося, що він падатиме униз, поки не зустріне яку-небудь опору під собою. Важкий дурман забуття і млості знову огортав його свідомість. Гассо шукав очима вербовий стовбур, на якому його принесло сюди, але бачив лише дерево, до якого був тепер немов прикутий. І поки він думав про це, важко переборюючи заціпеніння, що охоплювало тіло, він вже згадав, яке це було дерево.
Гассо завмер. Гілки втримували його над водяним потоком. Вони стирчали з води, — чорні, сучкуваті. Дерево холодно і уперто тримало молодого чоловіка в своєму гнізді. Це був могутній каштан з Вольфбрантскерке.
Дерево стояло, немов хтось викопав його з свого постійного місця і знову посадив тут, серед поводі, де ніщо не нагадувало про Вольфбрантскерке. Але ж Гассо розумів, що дерево стоїть на тому самому місці, де й стояло, на тій самій землі, по якій він ходив надвечір, — між церквою і будиночком пастора. Біленький будиночок і церква, що провідним вогником мирно світили їм крізь бурю… Де були вони тепер, той будиночок і церква? Пастор з дрібненькими зморшками на обличчі, отець Енгельгард, стара економка, слуга і безвинний сірий ослик, що ніс на собі отця Енгельгарда з далекої Лімбургії аж сюди, до голландського польдера… Де були вони тепер?
Гассо нерухомо сидів на високому дереві і оплакував гіркими сльозами всіх, хто загинув тут. Він ковтав сльози, міцно зціплював зуби. Як і раніше на башті замка, він силкувався уявити собі, як звуки рогів і удари дзвонів досягли Вольфбрантскерке і як селяни й сусіди поспішали до пасторського будиночка, щоб врятувати його мешканців. Гассо уявляв собі, як люди вчасно залишають будинок… Але сльози котилися з його очей, бо він знав, що марить, що отець Енгельгард, і отець Гільбранд, і всі, хто був разом з ними в будинку, лежать, мабуть, отут, біля підніжжя дерева, поховані під уламками церкви й будинку, і лише каштан пережив цю катастрофу. "Вони поховані, їх вже немає", думав Гассо, і ця думка гострим болем краяла його серце. Він шепотів, майже не усвідомлюючи того, молитви за упокій мертвих, і його задубіла рука насилу підіймалася, щоб перехрестити те місце, де вічним сном заснули люди, яких ще так недавно він бачив живими й здоровими…
* * *
Почало розвиднятися.