Паламар повернувся. Він стояв поруч з Гассо, вдивляючись у воду, що тепер прибувала швидко і бурхливо. Підбігли й селяни. Вони запитували, чому Гассо залишився на мосту, але Моен, замість відповіді, показав на воду. Селяни також перехилилися через поруччя. Вода підіймалась так швидко й підступно, що перш ніж люди встигли це помітити, вона вже хлюпала біля самого містка. Вона прибувала майже беззвучно. Хтось промовив:
— Як переповнена тарілка…
— Звідки ж це?.. — тихо запитав Гассо.
Люди важко дихали. Потім хтось сказав:
— Рушаймо…
Гассо йшов разом з усіма, і йому здавалося, що він чує гомін далеких людських голосів. Тут і там обабіч дороги виринали з темряви селянські будинки. Назустріч їм рухалось щось велике і гомінливе. Було чути голоси чоловіків, жінок і дітей, іржання коней, мекання овець. Потім з темряви виринув величезний живий потік. Він вкотився на вузенький місток, і маленька група на чолі з Гассо і Моеном мусила звільнити їм дорогу. Ці бідолахи з дітьми, худобою і хатнім начинням тікали з свого села. З парафії, яку Гассо мав очолити! Він раптом відчув сльози на очах. Широко розставивши руки, Гассо кинувся назустріч людському потоку, голосно гукаючи:
— Чого ви тікаєте?
Жива маса швидко обминула його. Гассо побіг за натовпом, повторюючи своє безглузде запитання, звертаючись до всіх разом і ні до кого зокрема. Він ухопив когось за рукав.
— Відповідай! Чому ви залишаєте своє село?.. Він не міг як слід роздивитись обличчя того, до кого звертався із своїм запитанням. Здається, то був бородатий, немолодий уже селянин. На якусь мить чоловік спинився, глянув на Гассо темними запаленими очима:
— Чого ти кричиш тут? Чого тобі треба?.. Ах, це священик…
— Я новий пастор села Альмонде! Пастор, на якого ви тут чекали… — вигукнув Гассо. Ці слова йому самому здалися безпорадними й фальшивими. Він помітив, наче якийсь вогник блиснув у запалених очах селянина:
— Тоді ви прибули занадто рано, панотче, або занадто пізно. Приходьте іншим разом. Вода навколо Альмонде підіймається… Між селом і морем усе вже під водою!
І він стьобнув коня, що тяг воза на двох високих колесах. На возі виднілись скорчені постаті жінок і дітей, за возом тяглися корова і пара кіз… Все це, разом з десятками інших возів, з шумом, плачем, ревінням і меканням, рухалось повз молодого священика.
Гассо повернувся туди, де він залишив свою маленьку групу, але знайшов там одного лише Моена. І вдруге Гассо відчув пекучі сльози на очах. Але він нікого не винуватив. Люди, які поспішали сюди на допомогу, повернули назад, разом з втікачами, щоб рятувати те, що можна було ще врятувати у своїх власних селах.
Гассо стояв нерухомо, немов закам'янілий. Моен нахилився до нього:
— Чи не повернути краще й нам?
— До Альмонде! — процідив крізь зуби Гассо.
* * *
Вони побрели далі. Назустріч їм рухалися люди. В селі, там, де садиби, хати й дерева тісно оточували церкву, вони побачили, що не всі жителі встигли залишити село.
На маленькому майдані, перед церквою, стояло кілька возів з запряженими кіньми; навколо метушилися люди. Вони виносили з будинків хатнє начиння і кидали його на вози. Потім, підганяючи один одного, знову бігли до будиночків. Вода вже доходила до кісточок, переливалася через пороги… За церквою гойдалися на воді плоти з людьми і різним селянським добром. Там була маленька затока, вода в ній уже виходила з берегів…
Молодий священик з Маастріхта і паламар з Вольфбрантскерке повільно брели по воді. Почулися удари батога, і один з возів рушив… Вони стояли під деревом. Здавалося, небо висить над самими їхніми головами, крізь голі гілки вони бачили дзвіницю церкви. Дзвін мовчав. Один віз ще залишався на майдані. Зверху на возі, на купі різного хатнього начиння, сиділа худорлява бабуся в чорній хустці. Маленький кінь — напевно, то був поні — ніяк не міг зрушити з місця. Гассо, разом з кількома селянами, які навіть не помітили його, підставив під воза плече. Віз проїхав кілька кроків і раптом повалився набік. Стара жінка в хустці упала у воду. Селяни почали голосно проклинати один одного. Хтось підняв стару. Вона голосила і била навколо по воді своїм костуром. Селянин, який допоміг бабусі підвестися, міцно тримав її, а тимчасом другий швидко розпряг коня, скочив на нього і поскакав геть, розбризкуючи воду. Бабуся заголосила ще дужче. Той, що тримав стару, відпустив її, і селяни швидко зникли в темряві. Бабуся потюпала за втікачами, але не пройшла й кількох кроків, як знову впала у воду. Гассо спробував підняти жінку, але вона, застогнавши, вдарила його костуром й закричала:
— Пустіть мене!
Гассо стояв зовсім збентежений. Він розумів, що її вже не врятуєш. Як у важкому сні, почув він голос Моена. Паламар гукав його. Гассо знову опинився біля церкви, розгублений і заціпенілий. Моен щось говорив йому, але ці слова не доходили до свідомості Гассо. Отже, це було Альмонде. Темні будиночки й дерева, охоплені розпачем втікачі, покинуте напризволяще добро, вода, що заливає житла…
— Це жахливо, Моен, — прошепотів він нарешті. — Як це могло статися?..
— Вода швидко прибуває, панотче, — відповів Моен, — нам треба поспішати звідси, поки не прорвало велику греблю…
Гассо заперечливо похитав головою. Він подивився навкруги. Жодної живої душі не було ніде видно. Він розумів, що Моен каже правду, що це безглуздя — залишатися тут далі. Але він не міг побороти того дивного почуття, що сповнювало його тепер.
Священик побіг до церковної огорожі. Брама була відчинена. Він вбіг у притвор. У темряві йому здалося, що його обличчя торкається мертва слизька змія. То був мотузок од дзвону, він гойдався під вітром. Гассо навпомацки пробирався крізь темряву. Ось ніша. Його ноги намацали круті сходи. Не роздумуючи над тим, для чого він це робить, Гассо почав підніматись сходами, міцно тримаючись рукою за невидиму кам'яну стіну. Кілька поворотів — і він побачив перед собою якусь сіру пляму. То було відчинене вікно. Холодний вітер ударив Гассо в обличчя. Він присунувся ближче до вікна. За вікном був густий сірий морок. Гассо почав підійматися вище. Ось маленьке дерев'яне горище з слуховим віконцем, прямокутним і широким. Звідси відкривався вид на захід…
Від напруження у Гассо сльозилися очі. Тепер він побачив водяний вал, що невблаганно й нестримно котився сюди. Він впізнав його по бруднобілих пінистих баранцях, хоч ніколи досі не бачив моря. Здавалося, що вода котиться сюди, як жива, з власної волі, не маючи нічого спільного з ураганним вітром, який розгойдував дзвіницю… На чорнильночорній воді миготіли рухливі вогники. Можливо, то були люди на греблі, Гассо не знав цього. В іншому місці він також бачив рухливі вогні; здавалося, вони пливли по воді. Гассо спало на думку, що то вози їдуть між селами. Кричали чайки, десь вдалині було чути дзвони. Мекали вівці… Де були вони, ці вівці, в отій вкритій пінявими хвилями пустелі?
Знову почувся голос Моена. Паламар гукав з глибини кручених сходів:
— Нам час повертатися, панотче!
Гассо не відповідав, і Моен знову гукнув:
— Вітер швидко жене сюди воду!
Гассо хотів відповісти, що вода прибуває повільно, хотів покликати Моена, щоб той сам подивився… Проте він одірвався од віконця і почав спускатися сходами.. Не встиг він ще вийти на двір, як почувся сильний гуркіт. Гассо сплигнув з останніх сходців у воду. Моен поспішив йому назустріч, ухопив за руку, потягнув за собою з церковного двору.
По сільському майдану, там, де вони щойно стояли, пливли рештки хатин, балки, очерет з дахів. Темна густа вода так піднялася, що доходила тепер майже до колін Гассо. Будинки і клуні з гуркотом розвалювалися, немов підкоряючись чиємусь владному наказові. Гассо бачив, як падали у воду уламки, кружляючи в темному потоці. Моен не відпускав тепер його від себе ні на крок.
— Ви самі тепер бачите… Що нам робити?.. — промовив він тихо.
Гассо схопився, немов пригадавши щось дуже важливе:
— Дзвіниця!
Паламар сумно посміхнувся:
— Дзвіниця!.. Нам треба швидше тікати звідси, панотче… Я добре знаю ці бурі! Від них немає захисту… Вони руйнують усе… Спочатку розвалюється те, що зроблено з дерева, потім — все інше..,
Гассо якусь мить розгублено оглядав церкву.
— Тоді — човен! Ми ж можемо плисти!
Моен побіг через майдан до маленької затоки. Гассо поспішив за ним. Жодного човна… Коли б навіть хтось і залишив який човен, вода давно б понесла його за собою.
— А гребля? — з надією запитав Гассо, коли вони поверталися, важко ступаючи по воді.
— Гребля проходить між Альмонде і Ледеркерке… Не доберемося…
В хрипкому голосі Моена Гассо вперше почув докір, можливо навіть і обвинувачення: я залишився з вами, але ви поводилися вперто й нерозумно; дивіться тепер, що з вашої вини сталося…
Гассо поклав руку на плече Моена. Насилу ворушачи губами, він промовив:
— Я поставив на карту ваше життя… Вибачте мені, паламарю. Але ми знайдемо вихід! Якщо тут не залишилося жодного човна, то повинні бути балки, двері, дошки, що можуть нас тримати на воді.
Моен відвернувся од нього. Вода тепер текла швидко і підіймалася все вище. Гассо відчував її гнилий солоний запах. Втома долала його. Він важко сперся на дерево, дивлячись на Моена. Здавалося, що паламар справді шукає щось таке, на чому вони могли б врятуватися, що могло б винести їх на собі звідси. Але куди? Гассо подумав, що всі навколишні села в такому ж самому стані. Досі він якось не думав про себе, про небезпеку, яка загрожувала його життю. Він діяв так, як підказував йому інстинкт в кожну окрему мить.
Гассо відчув, як вода крижаними лещатами стискує його ноги, піднімаючись все вище. Довгі поли його ряси колихалися на хвилях. Вода тепер клекотіла, вирувала, булькотіла; здавалось, вона приглушено й зловтішно сміється з них, люто й ненаситно поглинаючи все, що трапляється їй на шляху. Молодий священик, як заворожений, прислухався до цього підступного клекотіння. У нього почали злипатися очі. Через силу переборював він заціпеніння, що охоплювало його. Він важко й повільно рухався по воді, вдивляючись уперед широко розкритими очима.
— Моен! — гукав він. — Паламарю Моен, де ви?
Ніхто не відповів. Вода стояла вже так високо, що дзвіниця, будинки, дерева здавалися меншими, стиснутими, спотвореними… Десь серед цієї похмурої водяної пустелі був Моен, паламар з Вольфбрантскерке.
— Моен! Моен! — гукав Гассо.
І знову ніхто не відповів йому.