Переклад Андрія Шевчука
Розділ 1. Червона сукня.
Примітка автора: Апоніс'тай (Біле Теля) — найстаріший з нині живих член племені Чорноногих. Я вперше зустрів його восени 1880 року, коли він зі своїми одноплемінниками прийшов на південь, щоб жити поруч зі стадами бізонів, які на той час ще вкривали рівнини поміж річками Єллоустоун та Міссурі. На той час йому було близько тридцяти років, і він був одним з найвідоміших мисливців та воїнів свого племені. Багато разів перед вечірнім багаттям у його вігвамі ми вечеряли смаженими язиками бізонів та жирними ребрами, які приготували для нас жінки, і потім, коли ми курили люльку з довгим чубуком, передаючи її один одному, він розповів мені багато історій зі своїх пригод. Одна з них, мене найбільше зацікавила, хоча за минулі роки багато чого стерлося з моєї пам'яті. Згодом, минулого літа, коли я відвідав Чорноногих в їхній резервації в Ґлейшені, в Альберті, я знову гостював в його вігвамі, і він знову розповів мені подробиці історії, яка так давно мене зацікавила.
– Це дивовижна історія, я хочу записати її, – сказав я йому.
– Ха! Зроби так! І не забудь записати, щоб в наступні роки, коли ми, люди, що пам'ятали часи бізонів, підемо, нехай наші діти, що йдуть шляхом білих, прочитають про це, і дізнаються як жили їхні батьки, коли вся земля від Саскачевана до Єллоустоуна належала їм – тільки їм.
Так що ось вона – історія розказана старим, так близько до його слів, як я міг її перекласти.
Мені було не так багато зим, коли я зрозумів, що мій батько, Багато Лебедів, був людиною своєрідною. Він був дуже нетоваристським, рідко відвідував інші вігвами нашого великого табору. Він був знахарем, володарем священного талісману бізона, зображення якого у повний зріст було намальоване на нашому вігвамі – справа бик, ліворуч корова. Обидва були намальовані чорною фарбою, з червоною лінією життя, проведеною від рота до серця, теж червоного. Батько часто ходив у набіги на крі, ассінібойнів, кроу та сіу, завжди один, і завжди повертався зі скальпами, зброєю та кіньми, захопленими у ворогів. Він був такий вдатний, що інші воїни частенько просили в нього дозволу піти з ним в набіг, і він завжди відповідав, що його таємні помічники забороняють йому задовільнити їхні прохання. Завдяки його набігам та природньому приросту, наш табун налічував кілька сотень голів, і міг бути ще більш численним, якби не його щедрість. Він віддавав родичам моєї мами та своїм багато ворожих коней, залишаючи собі лише найшвидших, найсильніших та тренованих для полювання на бізонів. Моя мати, Самотня Жінка, була дуже гарною, тіло в неї було струнким і сильним, а волосся, розділене на дві товсті коси, спускалося майже до землі. Хоча вона і була знахаркою, помічницею батька в його церемоніях з талісманом бізона, і завжди однією з тих жінок, які щоліта будують Священний Вігвам, вона залишалася дуже життєрадісною. Вона любила компанії, жарти, сміх, і частенько дорікала батькові, що він цього уникає, на що він завжди відповідав:
– Я такий, який є. Коли мене немає, нехай наш вігвам буде сповнений твоїх подруг, бенкетуй і веселись з ними. Коли ж я тут, з тобою, ти мусиш охороняти мій спокій, щоб я міг подумати про богів і зрозуміти їх.
Щоразу, коли батько вирушав у свій одиночний набіг, моя бабуся приходила жити зі мною та моєю матір'ю; вона була мені бабусею по матері, інша моя бабуся на той час вже померла. За законом, який Сонце дало нам в давнину, чоловік не міг зустрічатися з матір'ю своєї дружини і навіть бачити її, тому, коли мій батько повертався з набігу, він завжди зупинявся на краю табору і просив когось сказати його тещі, що він повернувся. Тоді вона швидко збирала свої речі, і, закривши лице ковдрою, вирушала у свій вігвам через увесь табір. Потім, коли батько заходив до вігваму, він обов'язково запитував про її здоров'я, і говорив матері, яких коней вона повинна забрати, щоб передати їй, і завжди при цьому додавав :
– Ще скажи їй, що я дуже поважаю її за її добре серце, за її праведне життя. Попроси її молитися за мене.
– Вона молиться за тебе, вона весь час молиться, благаючи довгого життя та щастя для нас усіх. Вона дуже пишається тим, що вона твоя теща. — відповідала мама.
Коли мені було шість зим, може сім, я почав допомагати батькові дбати про його табуни, а коли він був відсутній, я допомагав тим, на кого він їх залишав. Щовечора ми приганяли табун у табір, і, обравши найкращих тварин, прив'язували їх поряд з вігвамом, де вони були в безпеці від ворожих загонів. Вранці ми відпускали їх пастися з рештою коней нашого табуна, а пізніше, після сніданку, вели їх на водопій, і потім відганяли туди, де краща трава, і там вони залишалися на весь день. Коні завжди тримаються одне одного, і тварини з одного табуна не змішуються з іншими, тож людині встежити за ними не важко — впізнати свій табун можна здалеку по масті коней та їх кількості. У табуні мого батька було багато плямистих коней — білих з чорними, коричневими та рудими плямами. Ці тварини були дуже красивими. Моєї дванадцятої весни, наше плем'я стояло табором і полювало на Кривій річці, трохи вище Великих гір, а потім, у місяць Нової Трави, навесні, ми перемістилися на південний схід, до Поділених Пагорбів, де було безліч не тільки бізонів, а й іншої дичини — лосів, оленів та антилоп. Одного ранку, невдовзі після того, як ми туди прибули, батько розбудив мене, звелів одягнутися і піти разом з ним до нашого табуна. День ще не настав, я був дуже сонний.
– Чому ми йдемо так рано? – запитав я.
– Тому що я хвилююся за наших коней, в мене недобре передчуття. – відповів він.
Ми пройшли вниз долиною, і коли були вже на краю рівнини, настав день. З верхньої частини невеликого хребта ми побачили наш табун. Багато коней лежали, інші, опустивши голови, спали стоячи. До них було приблизно два польоти стріли, і на половину цієї відстані, схил був вкритий густим лісом з підліском із верб. Поки ми стояли і дивилися на своїх коней, ті один за одним стали піднімати голови, і дивитись в одне місце – на край лісу перед нами, правіше від нас. Деякі почали бити землю копитами і хропти, при цьому ті, що лежали, прокинулися, підвелися, і теж втупилися в ту саму точку.
Батько витяг лук з чохла, натягнув тятиву, дістав три чи чотири стріли, і шепнув мені, що там щось не те відбувається. Я пішов за ним, коли він повільно й безшумно попрямував до цього місця. А потім, коли ми були майже на краю лісу, ми помітили прямо перед собою двох людей, які вийшли з лісу й повільно попрямували до табуна – у кожного в руці була згорнута мотузка з петлею на кінці, і у кожного на потилиці стирчало по орлиному перу. Батько швидко вийшов з лісу на три – чотири кроки, і випустив в одного з них стрілу, яка встромилася йому між лопаток; той з гучним криком змахнув руками, похитнувся і впав. Інший озирнувся, і, побачивши нас, кинув мотузку і побіг назад, щоб сховатися в лісі, праворуч від нас. Мій батько пустив у нього стрілу – вона увійшла йому в праве плече, він скрикнув від болю, але продовжував тікати. Батько наклав іншу стрілу, але коли вже був готовий вистрілити, то ось невдача! Тятива порвалася. Тож ворог добіг до лісу, а ми не в силах були йому завадити. Адже, як казав батько, це загрожувало нам смертю, бо він міг сховатись і застрелити нас, коли ми наблизимось. Тому ми підбігли до іншого, який був убитий наповал, і батько забрав його зброю та щит, а потім доторкнувся до нього кінцем лука, порахувавши собі черговий подвиг. Потім, зібравши наш табун, ми сіли на коней і швидко погнали їх у табір. Там батько попросив допомогти вистежити ворога, який зумів втекти від нього. У пошуках брали участь кілька сотень людей, поки інші охороняли коней. Пошуки пораненого ворога тривали цілий день, але навіть слідів його не знайшли. Хтось сказав, що поранений, мабуть, заповз у чагарник, і там помер, але батько стояв на тому, що той зміг втекти від переслідувачів, тому що його рана не була важка – стріла потрапила йому в м'яз плеча. Було багато розмов про те, ким були ці двоє – судячи з орлиного пера, що стирчало на потилиці, вони могли бути кроу або сіу. Але до якого саме племені вони належали, ніхто з впевненістю сказати не міг. Довго ще після цього ранку батько дорікав собі за те, що в нього не було запасної тятиви.
– Через мою безтурботність, через те, що я не взяв запасну тятиву, хоча й знав, що тятива погана, я не зміг вбити ворога. Він втік, і я більше ніколи його не побачу. – часто казав він.
Мій батько був жерцем Сонця, боги його любили, і часто посилали видіння про те, що чекає на нас у майбутньому. Тому видається дуже дивним, що він не мав жодного передчуття про те, що ми знову зустрінемось з цим ворогом.
Минула моя шістнадцята зима, і з першим місяцем літа, ми вирушили до торгового форту на Кривій річці, щоб обміняти добуті за зиму хутра на товари білих. У нашому вігвамі було близько ста бобрових шкур – ми з батьком ставили пастки, а моя мати очищала їх від сала і сушила на обручах з вербових лозин. Шкур у нас було багато, і мама вмовляла батька обміняти сорок з них на рушницю, порох та кулі. Він відмовився:
– Мої видіння проти цього. Ти ж знаєш, мені було наказано використовувати як зброю лише лук і стріли. – відповів він. – Щодо мене, то мені потрібен від торговців лише запас тютюну, якого має вистачити до наступного літа. Так що, дружино моя, купи його для мене, а решту хутра обміняй для себе, нашого сина та твоєї доброї матері на те, що захочеш.
При цих словах мати взяла його за руку, і ніжно її погладила.
– Ти щедрий. Такий добрий, такий щедрий до нас! І завжди такий мовчазний і такий сумний! О, чому ти не можеш бути таким як інші – щасливим і щедрим до самого себе?! У нас так багато бобрових шкур, ти міг би купити собі багато гарних речей, що їх продають білі. Я була б рада бачити, що в тебе на плечі накинута ковдра, щодня різного кольору. Я б хотіла, щоб ти користувався фарбами білих, щоб в тебе був інструмент, який далеко бачить, і, що б не говорило твоє давнє видіння — рушниця.
Отож ми навантажили з матір'ю боброві шкури на трьох в'ючних коней, і вирушили до торгового форту.