Переклад: Володимир П'янов
Міцу на один рік старша за Баруцу, тому вона всіляко користується цією перевагою. Хлопчик намагається чинити опір посяганням на його незалежність. Одначе терпить— з одного боку тому, що так воно вже якось повелося, а з другого — це йому подобається.
— Вона моя сестра, — пояснює він, коли Міцу вдарила його кулаком, а він не дав їй здачі.
— А сестра повинна тебе бити?
Баруцу тільки сміється, згадуючи, який у Міцу кулачок — маленький, м'який і ніжний, мов пелюстка олеандра. Баруцу знає, що коли б він ударив її своїм кулаком, то збив би з ніг. У нього сили, мов у коваля, але здачі давати він не може. Бо добрий, сумирний. Він гнівається тільки тоді, коли кулачок Міцу влучає його по носі. Хлопцеві дошкуляє не біль, а приниження гідності. Баруцу може десятки разів упасти, вдаритися головою чи спиною об паркет, стукнутися лобом об стінку, але йому ніколи нічого не болить.
Баруцу допікає, що Міцу б'є його без причини і зненацька. Чи то дівчина сидить, чи лежить, чи стоїть — її кволенька рука встигає вдарити хлопця десятки разів підряд, і то так швидко, ніби м'ясник гострить свого ножа. Баруцу просто не може збагнути, як усе відбувається. Доскіпуючись до причини, він то мружить, то вибалушує свої великі, мов світ, очі і застигає замислено, не здогадуючись, як йому пасує вираз отого здивування. А Міцу вгамується раптом і вслід за мамою починає цілувати його. Хлопчик, коли його так цілують, спершу щулиться, відбивається, доки й сам не заспокоїться, а тоді вони вже цілують одне одного — і в ніс, і в очі, і в вуха, і в підборіддя.
Коли Баруцу пора спати, він бере за лапу ведмедика й тягне в ліжко. Аби ведмедик не простудився, його вкутують у ковдру до самого підборіддя, залишаючи малесенький отвір — щоб дихав. Ведмедик пишається з того, простодушно зиркаючи єдиним уцілілим оком. За три роки, відколи він у нас, у нього випало одне око й відірвалося вухо. Це його покалічили кішка й собака, вони гралися з ним під канапою, тягали під шафою, хапали зубами.
Баруцу мав звичку канючити шоколадні цукерки, але охоче ділився ними з Міцу.
— На, візьми, — каже Баруцу. — Мама дасть мені ще…
Що ж до Міцу, то вона з'їдає цукерки навіть тоді, коли мама дає їй дві — одну для неї, другу для Баруцу. Іноді вона зважує їх очима, потім надкусить більшу, маючи намір віддати братові меншу, після цього, щось прикинувши мовчки, надкушує й меншу. Та найчастіше засовує їх до рота обидві.
Міцу любить танцювати і, танцюючи, вигинається по— азіатському — ставить одну ногу навскіс, другу відриває від підлоги, простягує руки, вигинає їх, звивається всім тілом. Потім дівчинка зупиняється, вклоняється, вимагаючи оплесків, і відразу починає займатися іншим: годує своїх старших ляльок або підходить до Баруцу і ні з того ні з сього кусає його. Трапляється часом, що Баруцу випереджає її, сам підбігає до неї й кусає. Коли Міцу кусає його, то він не втрачає самовладання. Ледве тягнучи ноги, хлопчик підходить до мами й цідить крізь заціплені зуби:
— Міцу вкусила мене.
Коли ж Баруцу вкусить її, то Міцу репетує навіть тоді, коли біль ущухне. Лише потім, як зовсім заспокоїться, підходить до нього й коротко, але рішуче кидає:
— Дурень!
Це слово розлючує Баруцу дужче, ніж укус і два удари кулаком разом. Подумавши трохи, він підходить до нас і повідомляє:
— Вона каже, що я дурень…
Баруцу думає, що "дурень" означає "потвора", бо коли його запитуєш: "Баруцу, який ти?", він відповідає: "Я красень". Слово "потвора" в його уяві — це щось відворотне, брудне, негарне, словом, дурне.
У думках хлопчика переплітається глибока серйозність і різні вигадки, навіть химери. Він може з чверть години втупитися в ручку дверей якимось невидющим поглядом, і ніщо його не відірве од роздумів. Коли ж запитаєш: "Чого ти вдивляєшся так в ту ручку й сопеш?", він уперто мовчить, ніби й не чує.
Коли ж повториш своє запитання три або й чотири рази, то відповість, усміхаючись:
— Я думаю про курку… У мене в ліжку була курка.
— І забруднила простирадло?
— Ні! — відповідає Баруцу, ще голосніше заливаючись сміхом. — Я підстелив під неї серветку…
Побачивши, що ми теж усміхаємося, хлопчик сміливішає й додає:
— У мене було ще щось…
— Що ж у тебе було, Баруцу?
— У мене на лікті був ніс, — відповідає він і сміється, тримаючись руками за живіт.
Сміється й Міцу. Вона, так само, як і Баруцу, може сміятися з будь-якого приводу.
— Як ти думаєш, тату, що вийде з нашого хлопчика?
— Хіба я знаю? — відповідає тато. — Мені хочеться, щоб з нього вийшов дотепний оповідач…
Мамі подобається таке татове побажання.
— А ти сам ким хочеш стати, Баруцу? — запитує Міцу. Вона своїм розумом може мірятися з старою бабою.
Баруцу відповідає з викликом:
— Щасливим!