Так легко рекомендують радість тим, хто не вміє радіти! Та й як можна радіти, коли тебе щомиті мучить нав'язлива ідея божевілля! Чи розуміють ті, хто з надмірною легкістю радить радіти, що означає боятися наближення божевілля, що означає щомиті мучитися передчуттям згубного безумства? Як радіти, коли відчуваєш, що божеволієш? До того ж ще є свідомість смерті, більш наполеглива і більш певна, ніж свідомість божевілля. Який сенс говорити про радість людині, органічно не здатній радіти? Радість була б райським станом, але її можна здобути лише шляхом природної еволюції, природним процесом. Цілком можливо, що в якийсь момент ми завершимо драму болісних моментів і ввійдемо в область райської безтурботності та лагідної радості. Невже брама раю зачинена для мене назавше? Досі мені не вдалося знайти ключ до щастя, щоб їх відчинити. А позаяк ми не вміємо радіти, нам лишається тільки шлях страждання, божевільного та безмежного піднесення. Черпаймо моменти агонії до їхнього останнього прояву, проживімо нашу внутрішню драму до її пароксизму. Залишиться щонайвища напруга, після якої виднітиметься лише шлейф диму… Бо вогонь всередині нас спопелить все. Радість не вимагає виправдань, адже це стан настільки чистий і щедрий, що будь-яка похвала зайва. Її виправдання марне навіть перед обличчям зневірених, бо вони або органічно зневірені, і тоді радість неможлива, або не органічно зневірені, і тоді радість пропонує їм достатньо спокус, щоб зробити будь-яке виправдання надлишковим. В абсолютному відчаї в тисячу разів більше складності, ніж в абсолютній радості. Можливо, саме тому ворота раю занадто вузькі для тих, хто втратив надію...
Немає жодного, хто в глибині душі не мав би жалю – нехай блідого і нерішучого – після болю і хвороби, від яких врятувався. Ті, хто страждають інтенсивно й довго, хоч і бажають одужати, не можуть не думати про фатальну втрату, яку несе з собою ймовірне одужання. Коли біль є частиною твого єства, його остаточне подолання не може не дорівнювати втраті, так само, як і не може не викликати скорботи. Найкраще, що є в мені, я завдячую стражданням; але те, що я втратив, не менше завдячує їм. Тому страждання не можна ні проклинати, ні любити. Я маю до нього особливе почуття, важке для визначення, дивне і незбагненне; якесь зачарування, подібне до сутінкового світла. Блаженство в стражданні – лише ілюзія, бо штучна насолода від страждання виникає з потреби знайти примирення з фатальністю болю, щоб не знищити себе остаточно через нього. У цьому примарному блаженстві тліють останні запаси життя. Єдина згода, яку дають стражданню, виражається в жалю про можливе зцілення. Але цей жаль настільки нематеріяльний і дифузний, що не може викристалізуватися в чиїйсь свідомості. Усі в'янучі болі несуть із собою відчуття неспокою, ніби входження у врівноважений ритм закрило б шлях до областей, водночас болісних і приємних, з якими ви не змогли б розпрощатися, не відвернувши очей. Як страждання не виявило твоєї краси, то котрі вогні все ще можуть викрасти твій погляд? Чи не тому, що ці вогні тремтять, наче от-от погаснуть? Невже передчування ночі все ще тягне тебе від муки?
Заперечувати сенс життя можна багатьма способами, що їх перелік стає марним. Відчай, нескінченність, смерть – це лише найочевидніші. Але є так багато інтимних детермінант, які можуть призвести до повного заперечення сенсу життя! Адже в тому, що стосується нашого ставлення до життя, вже немає правди або неправди, а є лише спонтанна реакція потайности нашої істоти.
Суб'єктивізм? Але мене мало хвилює, якщо інші думають інакше. Крім того, глибоке суб'єктивне переживання підносить тебе до площини всезагальности, так само, як мить підносить тебе до площини вічности. Дорікати тим, що відчай є суто особистим явищем і не має стосунку до інших, так само недолуго, як казати, що вмирання – це суто індивідуальне дійство, яке обмежується вами і як таке нікого не стосується. Люди так мало цінують самотність!
Щойно щось відбувається на самоті, вони поспішають оголосити про її безплідність. Вони наділяють винятковою цінністю суспільні продукти, бо мають ілюзію, що всі вони співпрацювали між собою. Всі хочуть щось зробити, чогось досягти, вижити завдяки своїм досягненням. Аби вони пилом не припадали! А що ще вони можуть вибрати? Що ще можна вибрати, крім нічого? Я всім незадоволений. Навіть якби мене обрали Богом цього світу, я б негайно зрікся, і якби весь світ був зведений до мене, якби весь світ був мною, я б розлетівся на друзки, поки не поріс би билицею і слід мій не запав... Як я можу допустити в собі моменти всезнання?!
Світло і Темрява
Наскільки нікчемними є всі філософські та історичні інтерпретації релігій, ніщо не може проілюструвати це краще, ніж абсолютне нерозуміння значення дуалізму світла і темряви в східних релігіях і будь-якому містицизмі. Ці інтерпретації стверджують, що піднесення світла й темряви до чину метафізичних принципів висновується зі спостереження за регулярним чергуванням дня і ночі, де перше представляє принцип життя, а друге – таємниці та смерті. Мабуть, годі й уявити собі більш природну інтерпретацію. Та для тих, хто шукає глибші детермінанти, воно виступає геть недостатнім, як і всі зовнішні пояснення. Проблема світла і темряви споріднена з проблемою екстатичних станів. Нікому на думку не спаде обділити такою просторою пояснювальною цінністю цей дуалізм, якщо він не знав складної й дивної одержимості бути одночасно або послідовно ув'язненим у силах світла або темряви. Екстатичні стани змішують тіні з іскрами, що бавляться у примарному танку в пітьмі, поєднують у драматичному видиві миттєві спалахи з таємницею квапливих тіней, складають справжню шкалу відтінків між світлом і темрявою. Але вражає не це розгортання, а те, що ти перебуваєш під владою, впійманий і одержимий ними. Ви досягаєте вершини екстазу у фінальному відчутті, в якому, здається, вмираєте від світла й темряви. Безмежно дивно, що в екстатичному баченні всі навколишні предмети зникають, всі поточні форми, через які світ індивідуалізує себе. Залишається тільки монументальна проєкція тіней і світла. Як досягається ця селекція і очищення, важко пояснити, так само як важко пояснити сумісність між їхньою силою обворожіння, панування та нематеріяльністю. Є такий цікавий біс у кожному екстатичному піднесенні! І коли в екстазі з усього, що має цей світ, залишаються тільки темрява й світло, як ми можемо не надати їм абсолютного характеру? Просте спостереження за зовнішнім чергуванням цих двох аспектів ніколи не зможе призвести до такої абсолютизації. Частота екстатичних станів на Сході та в містицизмі протягом століть, імовірно, підтвердить наше припущення. Ніхто не знаходить абсолюту ззовні, а виключно всередині. Однак екстаз, цей пароксизм внутрішности, виявляє лише внутрішні відблиски й тіні. На їхньому тлі день і ніч втрачають усіляку виразність, усілякий особливий шарм. Екстатичні стани досягають такої істотности, що їхній доступ до глибинних зон буття справляє враження сліпоти і метафізичної галюцинації. Екстаз охоплює лише чисті і, як такі, нематеріяльні сутності. Але їхня нематеріяльність породжує запаморочення і нав'язливі ідеї, позбутися яких можна лише перетворивши їх на метафізичні принципи.
Про причастя кохання
Ірраціональність керує народженням кохання. Відчуття танення також присутнє, оскільки кохання є формою інтимного спілкування, і ніщо не висловлює його краще, ніж суб'єктивне враження танення, падіння всіх бар'єрів індивідуації. Хіба кохання не є конкретикою й універсальністю водночас? Справжнє причастя досягається лише через індивіда. Я кохаю декого, але оскільки вона є символом усього, я причащаюся до сутності всього, несвідомо і наївно. Універсальність кохання передбачає специфіку об'єкта кохання; індивід є вікно в універсальне. Екзальтація в коханні виникає внаслідок зростання ірраціональности кохання до кульмінаційної інтенсивності. Будь-яке справжнє кохання — це пік, який сексуальність не може затьмарити.
Сексуальність також має свої виняткові піки. Однак, хоча й неможливо уявити любов без сексуальности, дивне явище, яке ми називаємо коханням, витісняє сексуальність з центру нашої свідомості. До одержимости чиста, кохана людина набуває ауру як трансцендентності, так і інтимності, що робить сексуальність маргінальною, якщо не фактично, то принаймні суб'єктивно. Між статями немає духовного кохання, лише трансфігурація плоті, через яку кохана настільки ототожнює себе зі своїм коханим, що створює ілюзію духовности. Тільки тоді виникає відчуття танення: плоть тремтить у найвищому спазмі, припиняє опір, горить внутрішнім вогнем, тануча й текуча, нестримна лава.
Іронія та самоіронія
Як тільки ви заперечуєте все і повністю позбуваєтеся всіх форм існування, коли ніщо не може вижити на шляху ваших пороків, до кого ви зможете звернутися – сміючись чи плачучи – як не до себе? Коли ви стали свідками падіння всього світу, вам нічого не залишається, як самому впасти. Нескінченна постать іронії перекреслює весь зміст життя. Я говорю тут не про елегантну, витончену іронію, породжену почуттям поверхневої гордості та вищості — іронію, якою дехто демонструє свою відірваність від світу, — а про трагічну, гірку іронію відчаю. Справжня іронія змінює сльози, конвульсії чи навіть гротескно-злочинну усмішку. Існує велика різниця між іронією людей, сповнених мук, і ледачих, поверхневих людей. У перших це ознака хронічної нездатності жити безневинно, пов'язаної з відчуттям втрати життєвої потуги, у той час, як другі нічого не знають про цю безповоротну втрату і не відображають її у свідомости. Іронія видає внутрішню конвульсію, поглиблення зморшок, відсутність спонтанної любови, людського спілкування та лагоди. Це завуальована зневага, зневага до наївних, спонтанних жестів, тому що вона поза ірраціональним і наївним. Однак, цій іронії позаздрять наївні люди. Надзвичайно горда і тому неспроможна відкрито показати своє захоплення простотою, іронічна людина, заздрісна і жовчна, стискається зі злобою. Ця гірка, трагічна іронія здається мені більш справжньою, ніж легковажна, скептична.